Не лише вести служби та відпускати гріхи вміють православні священики. Так протоієрей Віктор з Погребища організував при храмі парашутно-десантну школу. Вважає, що коли людина стрибає з висоти, вона як ніколи близька до Бога, пише у репортажі вінницька газета "20 хвилин".

Два роки тому настоятель храму протоієрей Віктор Хоменко створив при церкві парашутно-десантну школу. Тоді він і гадки не мав, що до неї потягнуться навіть ті, хто раніше ніколи не переступав поріг храму. Школі дали ім'я Цесаревича Олексія.

Священик колись служив десантником, тож стрибати з парашутом - для нього діло звичне. Однак дехто заперечував йому, мовляв, не гоже в церкві брязкати зброєю, адже крім парашутної справи, слухачі вивчають ази поводження із зброєю, прийоми рукопашного бою.

- Божим ділом є все, що сприяє вихованню сили волі й духу, почуття любові до батьківщини і ближнього, - каже настоятель храму. – Головна умова для кожного, хто прийшов до нас, жити за православними канонами. Тому й благословив нас на створення школи архієпископ Тульчинський і Брацлавський Іонафан (УПЦ МП).

Наймолодшому слухачеві школи шість років. Декому вже за п'ятдесят. Загалом у школі майже 50 прихожан. На заняття приходять після служби в храмі. Кожен має мрію піднятися в небо. Щоправда, стрибати з парашутом дозволяється з 14-річного віку. Літак для цього спершу орендували у Вінницькому обласному авіаційно-спортивному клубі. Тепер мають власний. Дізнавшись про школу, два депутати подарували храму Ан-2. Минулої п'ятниці на аеродромі Вінницького обласного авіаційно-спортивного клубу в селищі Сутиски Тиврівського району прихожани вперше піднялися на ньому в небо.

Одинадцять прихожан церкви (дванадцятим був священик), поділившись на три групи, по черзі піднімалися в небо. Наймолодшому парашутисту Владиславу Швецю - неповних 15 років. Найстаршому – Сергію Хамрилу уже 50.

Семеро стрибали вперше. Серед них діти священика – 16-річна донька Марина і син Андрій, він на рік молодший від сестри. Обоє навчаються у Погребищенській школі №1: Марина перейшла в 11-й клас, Андрій у дев’ятий. У церкву ходять змалку, у парашутно-десантній школі займаються один рік. «Де тато, там і ми», - кажуть діти. Поради перед польотом їм дає інструктор обласного авіаспортивного клубу кандидат у майстри спорту Тетяна Сандул.

- Маринко, ти дуже легенька, - каже пані Тетяна. - Тебе може вітром віднести трохи далі від передбаченого місця. Це не страшно. Головне в іншому – під час приземлення ніжки тримай разом, напруж їх, тоді все буде гаразд.

Після приземлення Марина захоплено розповіла, що виходити з літака не боялася. Спочатку летіла дуже швидко. Як відкрився купол парашута, швидкість сповільнилася.

- А потім я зовсім зупинилася, - каже дівчинка. – Може, це мені так здалося, не знаю. Коли пролітала через хмарку, ніби зависла на ній. Тоді знов полетіла. З висоти так усе гарно. Навіть пригледіла в лісі полянку, вона така гарна, вся у квіточках...

В Андрія свої враження. Каже, на висоті в повітрі дуже тихо.

- Тиша така аж дзвенить, люди внизу, ніби німі, - каже хлопець. - Але те, що кричав з літака інструктор, дуже добре було чути. Що він кричав? Усім повторював, щоб не забували про шнур запасного парашута. Думаю, якби ми говорили між собою в небі, то так само добре чули б одне одного.

Один з парашутистів про шнур все-таки забув. Його забудькуватість побачили всі, хто був на землі.

- Відкриття запасних парашутів запрограмоване автоматично, - пояснює Тетяна Сандул. – Щоб цього не сталося, треба виконати одну просту операцію. Коли побачиш над головою купол основного парашута, витягни шнур на запасному. Один з хлопців цього не зробив, тому приземлявся одразу на двох.

Крім згаданих дітей священика, перші стрибки зробили Владислав Швець, Андрій Затоковенко, Роман Скрицький, Максим Паламарчук, Віта Хамрило.

До речі, Віта приїхала з батьком і братом. Обох звати Сергіями. Батько служив в Афганістані у спецназі, нагороджений орденом Червоної Зірки. У школі на громадських засадах викладає бойову підготовку. Ще одним інструктором є його армійський побратим, з яким воювали на афганській землі, Леонід Скрицький.

Усі парашутисти покидали салон літака на висоті 900 метрів. Крім батюшки Віктора Хоменка й інструктора, першорозрядника Володимира Сироти. Вони піднялися на висоту 2000 метрів. Стрибали на спортивних парашутах. Першу тисячу метрів, як розповів батюшка, пройшли на закритому парашуті.

- Спортивні парашути керовані, на них можна приземлятися у конкретно задане місце, навіть точку, - каже інструктор Володимир Сирота. Це він продемонстрував, коли відчув землю під ногами поруч з прапорцем, встановленим на аеродромі. Швидкість приземлення на спортивному парашуті набагато вища, у порівнянні з десантним.

Батюшка приземлився слідом за інструктором. Каже, що перед тим, як піднятися в небо, молився, як і всі. Святий отець благословляв кожного перед польотом. Потім по-батьківськи торкався рукою голови. Весь час повторював: «Молітеся, і тоді Господь носитиме вас на руках».

Під час паломництва до Єрусалиму, настоятель храму у Погребищі познайомився на святій землі з чуйною людиною. Олег Набієв з Донеччини. Він депутат Донецької облради. На його долю випало сирітське дитинство. Дізнавшись про добру справу, яку робить наш священик, донеччанин вирішив подати руку допомоги. Залучив до цього декого з підприємців, зокрема, народного депутата України Олександра Касанюка, і придбали для школи літак Ан-2. Батюшка каже, що підприємці допомагають ще й коштами на добудову храму.

- Усі слухачі школи з Погребища одночасно навчаються у нас в клубі, - каже інструктор Вінницького обласного авіаційно-спортивного клубу, яка здійснила 2000 стрибків з парашутом, Тетяна Сандул. - Проходять початкову підготовку і стають нашими спортсменами. Їх літак базується на аеродромі спортклубу. Разом з тим спробувати відчуття польоту під куполом може кожен бажаючий. Мінімальна вартість стрибка – 90 гривень. Це за умови, що нині парашут коштує шість тисяч доларів. Наші спортсмени стрибають з максимальної висоти 2,5 тисячі метрів.