Коли в селі Красенівці на Чорнобаївщині (Черкаська область) жив майбутній шестиразовий чемпіон світу з боротьби Іван Піддубний, у церкві того ж села правив священик Іван Сагарда. Обом синам сільського священика судилося стати знаменитим професорами-богословами, перед іменами яких досі схиляють голови найвищі сановники сучасної Православної Церкви, пише на сторінках черкаського Прес-центру краєзнавець Андрій Кравець.

У 1910 році викладачем Санкт-Петербурзької духовної академії став один з її колишніх випускників, 27-річний Олександр Сагарда, молодший син красенівського священика. Ще до навчання в академії він встиг закінчити духовне училище в Переяславі і духовну семінарію в Полтаві, і навіть певний час був учителем в чоловічій прогімназії у Золотоноші. Історію Антиохійської богословської школи та давньоцерковну сирійську літературу вихованцям Петербурзької академії він викладав зі справжнім знанням предмета й запалом істинного православного, водночас займаючись перекладами творів Святого Іоанна Дамаскіна – аж до 1918 року, коли після більшовицького перевороту розпочалося справжнє гоніння на священиків. Тоді він покинув залиту кров’ю братовбивчої війни Росію і вирушив на батьківщину, де на той момент намагалися відстояти незалежність Української Народної Республіки.

Могила Олександра Сагарди, Велико-Охтинське кладовище (С.-Петербург)

Певний час Олександр Сагарда працював у бібліотеці Київського університету Святого Володимира, але коли до влади в Україні теж прийшли більшовики, магістрові богослов’я довелося стати державним чиновником. У 1920 – 1925 роках він жив у Золотоноші – працював у місцевих земельному і фінансовому окружних відділах. Нелегкі часи змусили його поїздити Україною: у Прилуках теж працював у земвідділі, а у Миколаєві – спочатку на молокозаводі, потім у трамвайному депо, а тоді, за іронією долі, – ще й на банно-пральному комбінаті. Щоправда, кожного разу займав відповідальні посади – в основному у планових відділах цих підприємств.

Початок Другої світової війни 58-річний Сагарда зустрів на посаді начальника планового відділу Миколаївського обласного комунального банку. Разом з банком був евакуйований спочатку до російської Астрахані, а потім – до грузинського Батумі. Наприкінці війни став старшим референтом відділу робпостачу Управління Чорноморського пароплавства і разом з ним повернувся в Україну – цього разу в Одесу.

Під час війни радянська влада усвідомила нарешті, що таке сила православної віри і в післявоєнні роки настало "потепління" у ставленні до церкви. 1947 року митрополит Ленінградський і Новгородський Григорій (Чуков), який очолював відновлений Навчальний комітет при Священному Синоді, рекомендував Олександра Сагарду на посаду викладача Одеської духовної семінарії, а вже через рік блискучого знавця історії та релігії призначили професором Ленінградської духовної академії – тієї самої, де він свого часу навчався і викладав до приходу до влади більшовиків.

В останні роки земного життя він почувався у рідній стихії – читав лекції зі Святого Писання й історії давньої церкви. Про нього не раз пізніше з надзвичайною повагою згадував один із його учнів – Патріарх Московський і всія Русі Олексій II: "У моєму житті, втім, як і на життєвому шляху будь якої людини, зустрічались ті, хто справив глибокий духовний вплив… У часи мого студентства в Ленінградській Духовній академії таким був професор Олександр Іванович Сагарда, чудовий патролог (знавець вчення про Отців Церкви), який викладав ще в дореволюційній академії. Він був вченим мужем, людиною глибокої віри і справжнім професором…"

Олександр Іванович завершив свій земний шлях у день п’ятої річниці Перемоги – 9 травня 1950 року. Та в Петербурзькій академії і в багатьох інших духовних навчальних закладах Росії й України досі навчаються за збірками лекцій з патрології, де авторами значаться… два Сагарди, Олександр і Микола.

Хто такий Микола Іванович Сагарда? Рідний брат попереднього героя цієї публікації, на 13 років від нього старший – майже одноліток вищезгаданого красенівця Івана Піддубного. Він "торував дорогу" молодшому братові – всі сходинки навчання в училищі, семінарії і Петербурзькій академії пройшов першим. Магістром богослов’я став ще 1904 року, а доктором церковної історії – в 1917-му. Шість років поспіль (у 1905 – 1911 роках) працював над перекладом Євангелія українською мовою.

Микола Сагарда

Чотири роки поспіль професор Микола Сагарда був редактором журналу "Християнське вчення", водночас викладаючи у рідній академії – до самого ленінського перевороту. Так само, як і брат, повернувся в Україну. В часи УНР був приват-доцентом Київського університету, читав лекції з історії давньої християнської літератури, захоплювався дослідженням поетичних україномовних перекладів Святого письма Пантелеймоном Кулішем.

При більшовиках трохи побув професором Вищого інституту наросвіти в Києві, але, зважаючи на "неблагонадійність походження", змушений був поміняти столицю на Полтаву, де трудився на посаді завідувача центральної наукової бібліотеки і викладав у місцевому Українському інституті громадських наук.

Пізніше ризикнув таки повернутися в столицю Радянської України, де йому запропонували очолити відділення у "Всенародній бібліотеці України" і стати заступником голови Візантологічної комісії Всеукраїнської академії наук. Під його ім’ям опубліковано понад 30 наукових робіт – зокрема в журналі "Україна" та в розділах україніки академічних видань Росії.

Професор, який понад усе любив Бога і Україну, мав біографію, ідеальну для чекістських звітів про пошук "антирадянських елементів" – 1932 року його було репресовано. Ніхто не знає точно, коли він помер – 1942 або 1943 року…

У 2004 році за участю київського дослідника, диякона УПЦ (МП) Андрія Глущенка було видано книгу лекцій відомого богослова (Сагарда Н. И.. Лекции по патрологии. I—IV века / Под общ. и научн. ред. диакона А. Глущенко и А. Г. Дунаева. — М.: Издательский Совет Русской Православной Церкви, 2004. — 796 с. Оглавление).