У Новомосковську на Дніпропетровщині живуть близько сотні корейців. У місті їх обзивають вузькоглазими, а ще мішочниками - бо торгують городиною й маринованими корейськими салатами, пише у репортажі Газета по-українськи.

У торговому ряду стоять 36-річна Єлизавета та її чоловік 45-річний Володимир Нігай. У них смаглява шкіра, кінчик носа, щоки, лоб і підборіддя - пласкі, майже не випинаються. Обличчя ніби притиснуте до скла. Коли Єлизавета сміється, очі ховаються за щоками. Вона вища за чоловіка на голову й удвічі повніша.

- Ми всі - колишні військовослужбовці, а не заробітчани, як чомусь усі думають. Нам держава пенсію платить, але ми ще землю обробляємо, - Володимир носить із машини мішки з морквою й капустою. Шапка в нього збилася на бік, а шарф розв'язався. Російською говорить чисто, українською - з російським акцентом. Знає корейську, таджицьку, але ними не спілкується.

До прилавка підходить жінка в засмальцьованому бордовому пуховику, з кишені стирчить пачка грошей. Торгується за моркву, яку корейці продають по 3 грн/кг.

- Я в тебе всю партію заберу, давай по рублю, - ходить за Володимиром і примовляє наче до дитини. - Бо ти й сам замерзнеш тут продавати, і жінка твоя замерзне, і морква. Холодно, аднако, ай-яй-яй.

Володимир хитає головою й відштовхує її з дороги, щоб не заважала носити мішки.

- У тебе совість є? Я цю моркву своїми руками виростив, на своєму горбі приніс, моя мати й дружина її вибирали. А ти хочеш на моєму труді заробити вдвічі більше за мене?

- Собачатніки! Панаєхалі паразіти на нашу шию! - кричить жінка.

Животом зачіпає ящики з мандаринами. Володимир підхоплює їх, щоб не впали. Бере ящики з картоплею і капустою, тоді спересердя кидає, а тоді плетені рукавиці на асфальт.

Дружина просить його сходити по воду.

- Хай відволічеться, заспокоїться, - піднімає й одягає рукавиці Єлизавета. - Коли Берія депортував наших предків із Кореї в Узбекистан, жителям аулів казали, що до них людоїдів везуть. Ніби в нас обличчя специфічні, бо ми людське м'ясо їмо. Баба говорила, що місцеві від наших тікали. Навіть пожитки в хатах лишали. Тепер думають, що ми собак їмо. Ми давно вже не варимо собачатини. Її раніше наші предки вживали, але то для профілактики туберкульозу.

Повз прилавок пробігає худий обдертий пес. Єлизавета відламує шматок булки з маслом, що взяла з дому на обід, кидає йому. Меншу половину бутерброда кладе біля кицьки, яка заснула в картонній коробці, накритій вовняною хусткою.

- Під час депортації нашим міняли імена на слов'янські. Самгук став Сергієм, Чхоль - Оля, Кенсеб - Костянтин. А моїй бабусі таке ім'я дали, що вона його не могла запам'ятати. Коли її записували, сказала - забуля. Так її й записали Забуля Кім. Бабуся розказувала, що наша сім'я вижила завдяки її весіллю. За традицією, бабуся мала місяць носити золоті прикраси у волоссі. Навіть на поле працювати в золоті ходила. Всю родину прямо з поля забрали й загнали у вагони. Люди дорогою мерли від голоду. А бабуся на станціях відламувала шматочок золотої прикраси і міняла на хліб і овочі.
Джерело: <a href="http://gazeta.ua/articles/people-and-things-journal/_sobachatniki-panaehali-paraziti-na-nashu-shiyu/414355">Gazeta.ua</a>

Володимир біжить із магазину із півторалітровою пляшкою газованої води. Ногою зачіпає коробку з котом. Гладить перелякану тварину. У нього потріскана груба шкіра на пальцях, під нігті забився бруд. На великому пальці правої руки старий мозоль.

- В Україні нас не люблять. Ліза роботу знайти не може, хоч торговельний інститут закінчила. Навіть у магазин її не беруть. По телефону домовиться, а прийде - начальник шокований, бо в неї лице корейське.

У критому павільйоні дві кореянки торгують гострими салатами. Жінки низькорослі, їх ледь видно з-за високого прилавку.

- Носила начальству салати на перевірку, бо вони обідати сіли, а закусити нема чим, - переступає з ноги на ногу 34-річна Ольга Сін. - Сказали, що Валя з м'ясного відділу їм сьогодні смачну варену ковбаску принесла. Перевірили: натуральна, ніяких лишніх добавок. Треба буде додому купити.

Родина купує в Ольги моркву по-корейськи. Її тут називають морківча. Стакан коштує 10 грн.

- Рецепт простий, - витирає руки серветкою Ольга. - Сіль, перець чорний і червоний, оцет, часник, коріандр і трошки цукру. Один рецепт і для капусти, і для моркви, і для бурячка. Це - пусті салати, називаємо їх Че. А як до них сиру рибу або тонко нарізане сире м'ясо додаємо, то салат називається Хе. Колись я хотіла пиріжками торгувати, але через ту дурну плітку, що ми собак їмо, у нас боялися їх купувати. Питали: "М'ясо раніше гавкало чи нявкало?" Плакала над тими пиріжками, як усі назад додому приносила.

Найближча до базару кав'ярня розташована за три квартали. У ній, крім алкоголю, є лише чорний та зелений чаї. У чашку, не запитуючи, кладуть три ложки цукру. За тістечками пропонують сходити в сусідній магазин.

- Корейці тихі, не скандальні. Не знаю, чого їх не люблять, - ставить на стіл викладені у формі павичевого хвоста серветки офіціантка Оксана.

- Бо вони собак і котів їдять! - кричить через увесь зал хлопець у чорній шкірянці, який п'є пиво за барною стійкою. - Кореєць мені зготував мого собаку. Продав йому за 50 гривень, бо пес дурний був, команд не слухався. А він стушив його, наче кролика, я й не впізнав зразу. Ще гадюку в нього їв. У неї солодке м'ясо і кісток зовсім мало.

Оксана радить шукати корейців на околиці. Вони живуть у приватних будинках і обробляють городи.
Джерело: <a href="http://gazeta.ua/articles/people-and-things-journal/_sobachatniki-panaehali-paraziti-na-nashu-shiyu/414355">Gazeta.ua</a>

Віктор та Ольга Кім улітку наймають працівників на свої поля з морквою, картоплею і капустою. Їхній двоповерховий будинок із білої цегли обгороджений 1,5-метровим цегляним парканом.

На стук виходить розпатлана чорнява жінка в чоловічому пуховику поверх салатового халата. На ногах великі валянки. Просить зачекати, поки закриє собаку. Кудлатий пес сягає їй до пояса.

- Я вдома пораюся, то нема коли й причесатися, - запрошує до хати 59-річна Ольга Кім. - Чоловік на базарі торгує, а я обід готую й прибираю.

Біля вікна, завішеного важкими портьєрами, складені сітки із цибулею, мішки з морквою. Кімнату не опалюють.

- Добре цибуля вродила, в сараї не поміщається. Тут же мочену капусту в бочках тримаю. Колись часто до рідних літала, від батьків везла два мішки пекінської капусти. Капуста дорогою гнила, смерділа й пускала сік. Нас через цей сморід стюардеси ненавиділи. Казали: "Невже в Україні капусти немає, що її треба літаком возити?" Ваша капуста так не закваситься. <a href="http://gazeta.ua/articles/people-and-things-journal/_sobachatniki-panaehali-paraziti-na-nashu-shiyu/414355">Gazeta.ua</a>

Ольга Костянтинівна витягує з невеличкої пластикової бочки розрізані поздовж качани пекінки. У маленьку чашку набирає розсолу.

- Чоловік простудився на базарі, то після обіду хай розсолу вип'є. Це в нас перші ліки від застуди й грипу.

Розсіл на смак гострий, солоний і кислий. Ольга ріже листки товстими смугами, складає у тарілку. Нічим не заправляє.

- Суп на обід буде й смажена картопля. Ми вже повністю на українські страви перейшли. Корейські тільки на свята готуємо. Велике для нас свято, коли дитині рік виповнюється. Це важливіше, ніж народження, бо малі діти хворіють і вмирають. А як до року дотягнув, то далі точно виживе. Друге велике свято - весілля, і третє  - 60 років. Якщо дітям погано весілля справив, можуть тобі не робити свята. І таке буває, але то великий позор родині.

У Ольги Костянтинівни короткі пальці, із темними пучками. Це через помідори й картоплю, яку щоранку перебирає, відправляючи чоловіка на базар. Іде перевальцем до хлібопічки. У жінки хворий хребет, часто болить спина.

- Раніше щосуботи в церкву ходила, а зараз не можу дійти. Прошу чоловіка, щоб возив машиною. Але він розчарувався в церкві, бо там десятину треба віддавати й за кожну службу платити. Попросив помолитися, щоб я ходити змогла - то пастор сказав, щоб він тисячу гривень на церкву дав.

Ольга Кім - християнка. ХХХ років тому її син утік із дому з двома товаришами до Ростова. Коли його знайшли й повернули, вона прийняла християнську віру.

- Побачила на базарі священика з Троїцького собору й попросила похрестити мене з чоловіком. Він у той же міг нас у церкву завів і похрестив. Прийшла до попа і прошу: "Батюшка, тут стільки ікон, а я не знаю, хто на них". Підбігла якась бабця в чорній хустці, сунула мені молитовник і сказала його читати. А там церковною мовою з хрестиками написано, я того читати не можу. То нас із чоловіком сусідка в церкву Воскресіння пригласила. Там книжечки дали, про Бога зрозуміло розказують. Тільки багато грошей на це треба.о: <a href="http://gazeta.ua/articles/people-and-things-journal/_sobachatniki-panaehali-paraziti-na-nashu-shiyu/414355">Gazeta.ua</a>

Джерело: <a href="http://gazeta.ua/articles/people-and-things-journal/_sobachatniki-panaehali-paraziti-na-nashu-shiyu/414355">Gazeta.ua</a>