На Коломийщині, у селищі Печеніжин (Івано-Франківська область), є унікальна сім’я: восени 2007 року місцева вчителька Оксана Кучирин народила четверню. “Ці діти – ласка Божа, – посміхається надзвичайно втомлена мама. – Не віриться, що страхи позаду і я це пережила”, - розказує кореспонденту луцького Вісника мама.

…Іванка, Миколку, Василька, Даринку подружжя Кучириних чекали довгих 17 років. Хоча у сім’ї було все: любов, просторий будинок, власний бізнес. Попри невтішні вироки лікарів, безрезультатне лікування, Оксана, якій минав 39 рік (а чоловікові 44), не полишала надії народити.

Вирішила відвідати святе місце у Зарваниці (УГКЦ) на Тернопільщині і разом з іншими прочанами три дні пішки йшла 120 кілометрів. А згодом зі знайомою, яка теж не мала дітей, поїхала до Свято-Анненського жіночого монастиря (УПЦ МП) у село Вашківці на Буковині. Там до Анниної гори веде стежина, по якій жінки колінкують. Від наступної поїздки ця ж знайома відмовилась: мовляв, не готова, бо не має сильної віри. “А молитва без віри не те”, – переконана Оксана. Цікаво, що коли вона була у паломницькій поїздці, наснилася… своєму гінекологу. І нарешті, лише після відвідання святих місць, з’ясувалася справжня причина бездітності, яку не могли виявити стільки років.

Щоб народити дитину, Оксані запропонували штучне запліднення.

– На п’ятому тижні УЗД показало, що буде трійня, а через два тижні – четверня! – розповідає жінка. – Ми з чоловіком були в шоці: нарешті є шанс і його ніби нема. Бо інформація про багатоплідну вагітність, яка, до речі, в мене проходила легко, вкрай негативна. Лікарі застерігали, що діти не будуть ходити, говорити, лякали церебральним паралічем, сліпотою, розумовою відсталістю… Тому нам пропонували вийняти двох, щоб інші двоє були здорові. Але я противник абортів. Тим паче лікар, який мав робити редукцію, сказав, що видалити два плоди, не зачепивши інші, неможливо – діти ніби оберігали один одного.

Через рік після паломницьких ходів Оксана народила четверню: близнюків Миколку і Васька та двійнят Іванка і Даринку. Пологи приймали в Києві 100 спеціалістів, біля лікарні чергували чотири реанімобілі. Адже четверня – один випадок на два мільйони.

– Було таке враження, що народжує англійська королева, – пригадує багатодітний тато Василь Кучирин. – Медики були в холі, в коридорах, на подвір’ї, в операційній. Спочатку прийняли діток, які народилися з вагою трохи більше кілограма, потім рятували маму. У Києві нам дуже допомагав професор В’ячеслав Камінський, потім він до нас у Печеніжин приїздив.

З кожним іменем дитини своя історія. Повертаючись з Помаранчевої революції на свято Івана Золотоустого, тато Василь потрапив в аварію і дивом залишився живим. Тому коли через три роки в цей же день у Кучириних народилися дітки, старший син став Іваном. Миколу назвали на честь святого Миколая, Васька – щоб був ще один Василь Васильович, Даринку – так захотіла мама. Кожному обрали по дві пари хресних батьків. Обов’язково у день народження дітей тато й мама йдуть до церкви сповідатися.

– Вони всі різні, – розповідає Оксана. – Близнюки більше між собою дружать, не хочуть Іванка до себе брати, тому він з Даринкою бавиться. Буває, коли близнюки стають в профіль, можна помилитися. Крикну “Вася!”, обертається Колюсь. “Ну, вибач, – кажу, – мама трохи сплутала”.

– Кожний день ми тряслися над дітьми. Було перемогою, коли вони почали самі дихати, ссати соски, піднімати голову, сидіти, ходити, говорити… – сміється тато. – То Даринка, то Васько, то Іванко, то Миколка. Оце найбільше щастя.