Кореспондент газети «День» побував у гостях у найстаршої жінки України - вчительки Євгенії Тебеньчук, якій представники Національного реєстру рекордів недавно вручили сертифікат, що засвідчує: вона - найстарша жінка України.

Життю, яке було в 109-річної Євгенії Маркіянівни Тебеньчук, не позаздриш, пише журналіст. На її долю випало пережити ціле століття. На тендітні плечі маленької жінки випали і революція, і громадянська війна, і роки Голодомору, які забрали чотирьох дітей, і роки війни, які позбавили її сімейного щастя, бо загинув чоловік Іван, а знайти собі іншого чоловіка та батька дітям Євгенія так і не змогла. Потім повоєнні часи, теж голодні й холодні, повернення в Україну з Казахстану, де була з родиною в евакуації, довгі роки перебудови, і нарешті — період незалежності, який старенька зараз називає найлегшим на її життєвому шляху.

Найстрашнішим періодом Євгенія Маркіянівна називає 1932—1933 роки. Саме з цим і пов’язані її найбільш страшні спогади. І смерть власних дітей, і те, що довелося бачити на власні очі. Оскільки жінка все життя працювала вчителькою, то найбільше її серце ранило те, коли приходила у клас, а на одного-двох учнів щодня ставало менше.

Серед споминів Євгенії Тебеньчук є й приємні та цікаві. Так, коли вона ще юною вчилася в Козятинській гімназії (до речі, на той час було лише дві жіночі гімназії в Україні — Козятинська та Київська), на власні очі бачила царя Миколу ІІ.

— Часто бабуся розказує, як бачила царя коли він їхав на фронт і по дорозі проїжджав станцію Козятин, — розповіла онука Ольга Леонідівна. — Цар їхав на фронт зі своєю сім’єю, щоб підбадьорити солдат, виходив на станції Козятин. Тодішня місцева влада запросила всіх гімназисток, щоб вони вийшли на перон і зустрічали царя. Бабуся часто розказує, як він виглядав, що був худеньким, у простій солдатській шинелі. Наслідник престолу теж був ним з портиком. Дружина красиво одягнена.

Євгенія Маркіянівна мешкає одна в однокімнатній київській квартирі. Навідуються до неї допомогти по господарству донька — Валентина Іванівна Заболотна, а також онуки — Ольга Шевченко та Георгій Чумак. 

— Треба по-доброму ставитися до людей, не лише до рідних, а й до всіх, хто навколо. Мати терпіння, витривалість і любов до життя, — каже довгожителька. — Мені випало прожити нелегке століття, але все, що відбувалося, не могло не відбутись. Просто кожній людині треба не повторювати поганих справ і відповідати за те, що вона робить.