Нещодавно друзі мене запросили стати хрещеним батьком їхньої дитини. Я погодився й зазнав нечуваної ганьби. Забув, що під час обряду мав виголосити над малюком «Вірую», і... не міг: я просто не знав молитви українською, а таїнство відбувалося в храмі Київського патріархату. Найцікавіше інше: нікого це не здивувало! У священика напоготові був «Молитвослов», а родичі й гості взагалі не відчули, що щось не так. Бути в церкві, й не мимохідь, а на знак належності до неї себе та своїх дітей, і не знати напам’ять символу віри їм здавалося цілком природним.
 
Коротше кажучи, я вже буду молитися – коли буду молитися – так, як мене вчили в дитинстві батьки: старослов’янською. Це до того, що не всі, хто приходить до церкви УПЦ МП, є провідниками кремлівської політики, як не всі, хто відвідував храм до кінця вісімдесятих, співчували комуністам. Зрештою, Богу – Богове, а кесарю – кесареве.
 
Ось чому не кидатимуся камінням у зв’язку з відвіданням України Патріарха Московського. Проте не поділитися розчаруванням не можу. Перед очима картинка телевізійного репортажу з урочистого молебну: з одного боку козаки з гаслами «Геть московського попа», з іншого – казáкі з гаслами «Кирилл – наш Патриарх». І з обох боків невизначеного віку жіночки зі злющими очима й ротиком курячою гузкою. Коли дивишся на тих і на тих, неминуче доходиш висновку, що одні одних варті.
 
Звісно, хай там що кажуть, візит Святішого – подія передусім політична (як і засідання Синоду в Києво-Печерській лаврі). Звісно, всі намагання порушити перед ним питання про єдину помісну українську церкву були заздалегідь приречені, тут немає про що говорити. Я тільки не розумію, а ми чого хотіли? Щоби новообраний Патріарх Московський на вершині свого тріумфу погодився зустрітися з Патріархом Київським? Смішно! Ні, ситуація була від самого початку безальтернативною: він сказав те, що мав і хотів сказати, а ми це проковтнули: і те, що помісна церква вже є, і те, що українського Голодомору не було, і те, що ми маємо спільну історію...
 
А що могла Україна зробити? Не пустити Патріарха? Еге ж! До того ж візит має підтримку зсередини. Як завжди, виблиснуло це непорозуміння, лідер опозиції, який, вочевидь, про християнство має те саме уявлення, що й про російську літературу Срібного віку, замість підійти до Патріарха під благословення, поліз до нього цілуватися. І те, що візит Святішого відбувається на старті виборчої кампанії, так само важко визнати несподіванкою: раніше агітувати за одного з кандидатів приїздив безпосередньо тодішній президент. Не спрацювало, то, може, вирішили поміняти зброю?
 
Я роблю це припущення попри всі декларації, що візит у жодному разі не є політичним, а лише духовним і пастирським. І де? Де той дух, де пастирське слово? Окрім творити спільну молитву, Його святість міг знайти потрібні слова для своєї пастви. На відміну від попередника, нинішній Патріарх сповнений енергії, знає ціну слова й уміє ним користуватися.
 
Я хотів би від нього дізнатися, що він збирається робити, щоби подолати сімдесятирічну державну пропаганду хамства, щоби кількість практикуючих православних перевищила 4 відсотки – саме стільки відвідує храм частіше, ніж на Різдво та Великдень, або заради ритуальних, якщо не сказати побутових, потреб: похрестити дитину, повінчатися, посвятити новий автомобіль...
 
Я був би готовий почути гірку правду: що ми всі наразі не християни, ми язичники. Не маю на увазі окремі винятки – святих завжди й скрізь було мало, їх і не має бути багато. Але ж у християнських країнах ці диваки, праведники, мученики, святі слугують певним орієнтиром, визнаним усією спільнотою, незалежно від того, наслідує їх безпосередньо кожен окремий грішник чи ні. А наш приклад хто: чиновник-хабарник, депутат-утриманець, бізнесмен-шахрай?
 
Я чекав би того, що теоретично має казати кожен священик під час кожної недільної проповіді: зроби щось зі своїми ідіотськими бажаннями, ідіотською пихою, ідіотськими уявленнями про щастя, успіх і нормальні стосунки між людьми. Подумай, що ти винен своєму ближньому. Згадай слова: «Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та любови не маю, то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий!» (1 Кор.)
 
Я не почув навіть натяку. А коли вже так, то не зачіпають ані пікети прибічників, ані петарди демонстрантів із ворожого табору під час літургії в Лаврі. Велике диво політика!

Джерело - "Український тиждень"