Якщо патріарх звернеться українською мовою — візит пастирський. Якщо ні — то політичний», — писав перед приїздом владики Кирила до України відомий релігієзнавець Юрій Чорноморець. Як у воду дивився. Українською мовою зверталися до українського народу в час своїх візитів папа Іван Павло ІІ і Вселенський патріарх Варфоломій І. Кирил же навіть «добридень» не зміг вимовити.

Учора московський патріарх відлетів до своєї столиці. Про підсумки його візиту «УМ» запросила розповісти читачам відповідального секретаря інформаційно-аналітичного порталу «Релігія в Україні», кандидата філософських наук Юрія Чорноморця — мирянина Української православної церкви Московського патріархату, який у 2004 році одним із перших підписав «Звернення до кліриків та мирян УПЦ» з вимогою засудити фальсифікації під час президентських виборів.


«Патріарх розділяє наш народ»

— Пане Юрію, минулого року Вселенський патріарх Варфоломій, ідучи Володимирською гіркою, усміхався людям і благословляв їх. А патріарх Кирил, коли йшов «живим коридором», на людей і не дивився. Утім перед візитом запевняв, що їде «до своєї пастви», і тут постійно наголошував, що хоче поспілкуватися з людьми, почути їхній голос. Але за всі дні, здається, лише сам охоче говорив...

— Так, ми почули багато монологів патріарха. Діалогу не було. Патріарх, безумовно, хотів говорити і слухати себе самого, спілкуватися з маленькими подобами себе. А з тими, хто не схожий на нього, він не хотів спілкуватися. Він чекав, що люди, які приходили до нього на молебень, демонстрували: у них такі ж погляди, як і в патріарха. Це не дуже схоже на поведінку лідера християнської церкви. Ми розуміємо, що маємо справу з талановитим геополітиком, здібним промовцем. Але не з постаттю, яка може вести діалог. Навіть коли йому ставили запитання, він відповідав не по суті, а розповідав якісь заготовлені речі. З тез, які він озвучував, з його розуміння церкви, видно, що Кирил бачить себе «східним папою». Навіщо йому в такому разі спілкування з іншими?

— «Пастирські виступи» Кирила більше схожі на доповіді секретаря Компартії на закритих зборах. А «забіг» байкерів «Москва — Севастополь», що передував його візиту, і «заплив» кримського спортсмена по Чорному морю, присвячений приїзду патріарха, нагадує, радше, радянські заходи, ніж духовні...

— Патріарх докладає зусиль до піару — і Московського патріархату, й особистого. Приїзд байкерів був би вдалим з цього погляду, якби не деякі компрометуючі деталі. Це політичний піархід, щоб показати, що патріарх є «своїм» для дуже багатьох — «піонерів, безпартійних, пенсіонерів, колгоспників». Бачимо, що в серці патріарха є місце для любові до байкерів, але немає місця для людей з українською ідентичністю. Складається враження, що люди, які не хочуть належати до «русского міра», на думку патріарха, є зрадниками. Виходить, що патріарх, хоче того чи ні, розділяє наш народ. І його помічники теж розділяють. От протодиякон Андрій Кураєв написав, що нашу країну слід називати не Україною, а Малоросією. І от патріарх приїхав в Україну пошукати ту Малоросію, мобілізувати її. Звертався до неї і намагався формувати тут східно­українську ідентичність, щоб потім, можливо, зробити зі Сходу України таку собі «Абхазію». Не можемо сказати, що це добре — коли приїжджає в Україну патріарх і до людей з українською ідентичністю або взагалі не звертається, або звертається, аби лише зробити з них «малоросів», які б належали до «єдиного російського світу». Але ж час, коли з українців можна було зробити малоросів, минув у ХІХ столітті. А патріарх намагається, не знаю чому.

«Про настрої в Україні Кирил знав більше, ніж окремі політики»

— Може, його неправильно поінформували про те, що реально відбувається в Україні? Це помилка чи провокація?

— Насправді патріарх дуже добре поінформований. Будучи головою відділу зовнішніх зносин Московського патріархату, він відповідав за українську політику при покійному патріархові Алексії. Не раз приїздив в Україну з різними робочими візитами. Його співробітники, які тут постійно працювали, інформували його повноцінно. Відповідно, він про настрої в країні, про світоглядні й політичні розділення знав, можливо, набагато більше, ніж окремі українські політики. І він зробив те, чого, очевидно, не чекав секретаріат Президента: став нехтувати тим, що є люди з українською ідентичністю, і звертався лише до прибічників геополітичної ідеї «російського світу».

— Навіщо він так робив, не розумів, що це викличе спротив?

— Він розраховував, що спротив не буде сильним, а от мобілізація прибічників російської ідентичності буде потужна. І це частково спрацювало. Кирил добре знає, що люди з українською ідентичністю менш здатні до глобальних мобілізацій, до захоплення якимись геополітичними ідеями і їх обстоювання, а люди з російською ідентичністю захоплено беруть участь у таких заходах. А те, що «ліс рубають — тріски летять», тобто що деякі люди з УПЦ МП втечуть кудись — то що, це ж тріски. Людьми, які переходитимуть до Київського патріархату, до грекокатоликів або до УАПЦ, патріарх Кирил заздалегідь нехтує. Він працює на те, щоб відколоти від України світоглядно певні території, як свого часу були відколоті від Грузії Абхазія і Південна Осетія...

— Хіба в Абхазії починалося з церковного питання?

— Ні. Але оскільки тут не можна почати з воєнних дій, патріарх, очевидно, розраховує на церковний відкол. Щоб унаслідок цього відбувся розвал України як проекту. Українським політикам, що так піарилися на візиті патріарха, аби вибитися в президенти, треба б замислитися: а можливо, за сприяння цього ж патріарха завтра не буде цієї країни? Ідеологія патріарха Кирила далека від того, що Україна має бути єдністю різноманіття, єдністю людей, які орієнтуються і на українську ідентичність, і на російську. Проект Кирила: Україна має розколотися, і люди «російської ідентичності» разом із територіями і ресурсами мають відійти до «російського світу». Відповідно, патріарх спить і бачить, як провести новий кордон якщо не по Збручу, то хоча б по Дніпру.

Це дуже небезпечно, бо коли християнський лідер потрапляє в полон власних геополітичних фантазій — відбувається підміна християнського ідеалу. Замість того, щоб проповідувати християнську єдність, де у Христі немає ні елліна, ні іудея, ні українця, ні росіянина і так далі, нам проповідується про «особливу православну цивілізацію», де є великороси, малороси, білоруси. А всі, хто «не такі», — опиняються за межами «східноправославного проекту».

— У промовах патріарха постійно йшлося про «русскоє православіє», здається, він жодного разу не вимовив слово «християнство»...

— Колись диякон Андрей Кураєв написав книжку «Язичество в православ’ї». Мовляв, свідомість бабусь на місцях заражена всілякими язичницькими уявленнями. Тепер слід писати другу книжку — про те, як різними світськими, навіть язичницькими за своєю природою, геополітичними проектами заражена свідомість навіть патріарха. Людина сама по собі схильна до язичництва: до сакралізації власного народу, власної території, влади. І коли при цьому християнство відсувається вбік і вивітрюється любов до «не таких, як ми» — залишається лише язичництво, ідеал «Святої Русі». Але ж святість насправді у тому, що ми з любов’ю приймаємо інших, відкриваємо до них своє серце. А тут питання стоїть так: «Станьте як ми — тоді вас любитимемо».

«Хто вважає, що потрібне тільки «російське православ’я», впадають у язичництво»

— А що ми реально можемо протиставити цій «навалі»? Окрім, звісно, малолюдних «пікетів» з образливими гаслами?

— Залишатися християнами, поглиблювати свої знання про християнство православної традиції, вчення святих отців, плекати і розвивати загальнохристиянську ідентичність. Вважаю, що потрібна велика культурницька робота всіх українських православних церков — УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ. Необхідно актуалізувати в Україні загальнохристиянську класику. Велике значення мають такі проекти, як переклад українською «Добротолюбія», що здійснив патріарх Філарет. Відповідно, українським православним бажано не перетворитися на «РПЦ у мініатюрі», зараженою власним язичництвом.
Свого часу владика Ігор Ісіченко написав дуже гарну статтю, де порівняв українське православ’я в Канаді з православною церквою у США. У Канаді українське православ’я замкнулося на обслуговуванні етнічних потреб і вихолощується. А православна церква в Америці за останні 30 років зросла втричі. Бо відкрита для людей різних національностей і доносить до людей загальнохристиянський базис. Засновники ідеї православної церкви у Сполучених Штатах — отці Георгій Флоровський, Олександр Шмеман, Іоан Мендорф — керувалися девізом: від національного до загальної спадщини отців, від власних уявлень про християнство — до Євангелія. Звернення до скарбів і джерел православ’я дає можливість церквам розвиватися. А там, де люди вважають, що їм потрібне тільки «російське православ’я», відбувається впадання в язичництво.
Не слід вважати, що перевидання християнських богословів XVII — XVIII століть, які творили в Києві, чимось нам допоможуть. Ми повинні звернутися до Євангелія, до святих отців і сьогодні тут актуалізовувати ті істини, які давні богослови відкривали колись для людей XVII і XVIII століть.

— А чи є сьогодні такі богослови в Україні?

— Якщо українські православні церкви усвідомлять таке покликання, то відповідних людей з’явиться багато. Сьогодні в усіх православних конфесіях України є чимало людей, які мають знання. Поки що вони відчувають себе маргіналізованими, непотрібними. Подвижників багато, треба об’єднувати їхні зусилля. На часі — відкрити теологічний науководослідницький інститут, скажімо, при КиєвоМогилянській академії, з відділами догматичного богослов’я, історії світової теології й українського богослов’я, еклезіології, православної антропології (вчення про людину). Така інституція могла б сформувати альтернативу сьогоднішньому політично заангажованому проекту патріарха Кирила. Альтернативу, закорінену в Євангелії, у святоотцівському переказі. Де момент українськості посів би своє місце згідно з духом Євангелія. Бо нереально формувати богословську думку в Україні за рахунок спроб окремих людей, без відповідної інституції. А духовні академії, які є сьогодні, замикаються на викладацькій діяльності й стають подібними до педінститутів чи університетів. Такий інститут міг би згодитися і для православних академій і семінарій, бути авторитетним для українського політикуму, загалом для еліти. Він міг би розкрити сучасною мовою, у сучасному світі духовні багатства, які сьогодні закриті. В Україні виходить друком багато книг з богослов’я, але їх не популяризують. Приміром, видавництво «Дух і Літера» при НАУКМА за десятиліття існування видало богословської літератури більше, ніж духовні академії і деякі церковні видавництва. Це добірні твори світових богословів.

— А тепер про такий очікуваний вихід України в загальнохристиянський простір. Наскільки можливо за наших умов поєднати наше православ’я із загальносвітовим?

— Рано чи пізно в Україні буде церква з українською ідентичністю, визнана світовим православ’ям. Українська автокефальна православна церква. Вважаю, шлях до цього проходить через «естонський варіант». Першим кроком до цього мало б стати створення автономної церкви в межах Константинопольського патріархату за участі всіх православних парафій та єпископатів, що мають українську орієнтацію. При цьому декому доведеться поступитися званням патріарха, бажанням бути самостійними вже сьогодні — перед тим, щоб стати реально самостійними завтра. Необхідно розуміти, що залишиться і альтернативна, Російська православна церква на території України. Безумовно, вона не буде впливовою.
Раніше такого варіанта розвитку подій побоювалися чимало людей. Бо вважали його небезпечним для України. Мовляв, є вже мовна й політична лінії поділу, а якщо додати ще й релігійну, то Україна розколеться. Але зараз патріарх Кирил цю лінію додає — хочемо ми того чи ні. Боятися вже пізно. Вже необхідно чимось взаємно поступитися, віднайти компроміс і утворити автономну церкву в межах Константинопольського патріархату. Це буде шлях законний, канонічний.

— Упродовж цього року багато говориться про можливий «розкол у світовому православ’ї», у разі визнання незалежної Української церкви...

— Це може привести до розколу лише за лінією: світове православ’я (разом з Українською церквою) — з одного боку, і Російська православна церква — з іншого. Бо сьогодні у РПЦ не залишилося надійних союзників серед інших автокефальних церков світу. Усі православні церкви, крім РПЦ, підтримують Константинополь. Якби тут повторився естонський варіант і постала українська автономна церква в юрисдикції Константинопольського патріархату, думаю, світове православ’я в цілому підтримало б цей крок. Можливо, що РПЦ для внутрішнього перевиховання й зцілення від церковного імперіалізму було б корисно пожити без євхаристійного спілкування з Константинопольським, Єрусалимським, Антіохійським патріархатами, слов’янськими церквами. Хай побудуть трохи у відрубності. Потім знову назад прийдуть. Куди подінуться? Хіба створять альтернативне «світове православ’я»?

 
ДОСЬЄ «УМ»

Юрій Чорноморець

Народився у Києві у 1974 році. Закінчив філософський факультет Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Захистив кандидатську дисертацію. Сфера наукових зацікавлень — патристика, сучасна православна теологія, історія філософії. Викладає філософію та релігієзнавство. Автор багатьох релігієзнавчих публікацій. Нещодавно завершив роботу над докторською монографією «Еволюція візантійського неоплатонізму», в якій багато що досліджено вперше у світовій науці.

Відповідальний секретар інформаційно-аналітичного порталу «Релігія в Україні» (http://religion.in.ua). Тут друкуються аналітичні статті, найбільш значимі релігійні новини, богословські публікації, актуальні інтерв’ю, рецензії книг із релігійної тематики, що виходять друком в Україні та різних країнах світу.