При Папі Бенедиктові ХVІ страх католицької церкви перед тими, хто відмінний, загострився. Навіть вивчаються нові форми покарань для священиків, які вступають у громадянський шлюб. Церква боїться несхожих, тих, хто відкидає окреслені нею строгі норми поведінки. Боїться сексуально відмінних: геїв, лесбійок, транссексуалів, повій; релігійно відмінних: атеїстів, агностиків, анімістів, протестантів, іудеїв чи мусульман. Її дратують розлучені, священики, що зреклися сану, жінки, які роблять аборти, ті, хто практикують евтаназію, самогубці, перелюбники, наркомани. Усім їм вона підсилює покуту.

Мені довелося стати свідком драми, яку переживав посол Іспанії у Ватикані, котрий розлучився з дружиною і закохався в іншу жінку. Кілька тижнів він перебував у відчаї. З посла, якого вважали симпатичним, добре підготованим і гідним довіри, він перетворився на персону нон грата. Зневірений та дезорієнтований, він попросив допомоги й поради у високого римського прелата. "Сину мій, тут може бути лише одне вирішення проблеми, і знаходиться воно в руках Господа", - виповів той якнайприродніше. Малося на увазі, що Бог мав би наслати на колишню дружину посла смерть, аби він міг одружитися з іншою. Нажаханий дипломат скочив на рівні ноги.

Звідки узявся в церкви оцей страх перед відмінними, якщо Ісус з Назарету, хто за її словами є її натхненником, був не таким, як всі, чинив не за правилами і навіть більше – ішов супроти своєї церкви, іудейської, коли вважав, що вона обмежує свободу людини? Він виступив супроти закону Суботи, священного для всіх віруючих іудеїв, проти жертвоприношень тварин у храмі й економічних спекуляцій, що їх тягли за собою ці жертвоприношення.

Церкву лякає все, що не вписується в окреслений нею порядок. Їй до смаку, наприклад, лише традиційна родина, і будь-які намагання віднайти нові форми людських стосунків, більш відповідні ментальності часу, вона присікає, навіть не обговорюючи їх.

Те саме відбувається і з болісною процедурою, до якої вдається жінка, аби позбутися вагітності, яка може призвести до її психічної, соціальної чи фізичної загибелі. Навіть для цього у церкви є дві ваги і дві мірки – в залежності, про кого йдеться: про мирянку чи черницю. Що вона радить відповідальним за монахинь, які, наприклад, були зґвалтовані у місіях і завагітніли? Чи наділяє вона їх правом народити таку дитину? Що робила б із нею черниця, яку не можна вигнати із конгрегації, оскільки вона є невинною жертвою? З надійних джерел мені відомо, що в єпископів є відповідні приписи Ватикану з цього приводу.

Єдине, що вимагалося від цих одружених єпископів, аби вони мали одну-єдину жінку – щоби подавати приклад віруючим. Чи може бути більше лицемірство, аніж у випадку двох парафій в одному місті, де священик однієї може мати дружину, оскільки навернувся до християнства із протестантства, коли вже був одружений, а парох іншої, якщо хоче одружитися, повинен покинути парафію й зректися сану?

Ісуса чоловіка церква стане боготворити пізніше, аби приховати його слабкості. Сам він ніколи не називав себе Богом, а лише «людським сином», що арамейською означає «такий, як інші». Церква його обожнила, щоб приховати його страхи, наприклад, перед смертю: він обливався потом від страху в Оливковому гаю і просив Бога, щоб той позбавив його жахіть розп’яття. Він не був героєм. Славився тим, що любив випити і попоїсти. У жодній ситуації свого життя він не був людиною загальноприйнятих правил. Він був антисистемою. Його життя й висловлювання були парадоксом і суперечністю. Він виступав проти традиційної родини, яка була священною в іудеїв: "Хто моя мати і мої брати? " (Лука 13.31), - запитував він себе. Захищав невірних жінок (Іоанн 8.3) від лицемірства фарисеїв і підносив повій: "Вони займуть краще місце, ніж ви, у Царстві небесному" (Матвій, 21.31). Він був другом усіх тих, кого система й храм відсунули на маргінес, всіх тих, кого вважали митарями й грішниками.

Ісуса засуджували за все те, що можна було визнати відмінним. Понад усе, його вважали одержимим і божевільним, а в ті часи божевілля лякало сильніше і викликало більше відторгнення, аніж сьогодні. Його вважали божевільним його власні брати: "Він не при своєму розумі", - казали вони про нього, як читаємо у Марка (3.20). Настільки божевільним, що свої ж прийшли забрати його додому. Настільки не при своєму розумі, що хотіли скинути його із кручі. Дійшли навіть до того, що закидали його камінням, а в ті часи це було дуже серйозно, якщо згадати, що найвідомішою смертною карою в іудеїв було каменування. Смерть на хресті була римською, а не іудейською.

Церква боялася і продовжує боятися Ісуса чоловіка. Вона проповідує, що він "утілився", що народився від жінки, що мав усі людські пристрасті, але насправді прикриває його людськість густим божественним серпанком, аби віддалити його від людей. Для своїх сучасників Ісус був божевільним пророком, який прийшов із глухого села Назарет, якого навіть не було на тогочасних мапах, і який не боявся влади, а радше кидав їй виклик. Царя Ірода, який прислав йому оповіщення із забороною проповідувати, він не послухав.

Ісус не був ні дипломатом, ні людиною недомовок. Мав алергію на лицемірство і жорстокість. Він не осуджував, він виправдовував. Не терпів тих, хто судив інших. Сам прощав усе. Страждав, коли бачив страждання. Зцілював хворих. Не боявся радості, щастя, плотських утіх. Примножив вино на весіллі у Кані Галілейській, аби свято могло тривати. Не дозволяв своїм апостолам поститися. Їв і пив на застіллях багатих фарисеїв, хоча сам був бідний, не мав ні дому, ні часом їжі. Був нонконформістом.

Як узгодити цей образ людини Ісуса, справжнього дивака у своєму суспільстві, з католицькою церквою, яка щодня все більше віддаляється від своїх витоків, з її покутами, її алергією на все те, що не узгоджується з її приписами, її неприйняттям сексу, страхом перед тими, мислить не так, як вона, з її зарозумілим баченням самої себе як єдиної справжньої віри?

Євангелія писані тими, кого церква вважає натхненними Богом, однак у дійсності вона їх боїться. Можливо, через це, вона їх підсолодила, перекрутила і замінила теологією, правом, катехізисами, енцикліками, буллами, мільйонами декретів - в основному з переліком покарань.

Навіть Франциск Ассізький (1182 – 1226), святий, що був найбільше схожий на пророка з Назарету і не бажав для своїх послідовників інших норм і правил, аніж ті, що написані в Євангеліях, був змушений налаштуватися на хвилю офіційної римської церкви. Тодішній Папа (Гонорій ІІІ) змусив його написати статут для свого ордену. Церкві ніколи не вистачало Євангелій.

Мою дружину, авторку поетичних збірок, одного Різдва запросили відвідати жіночу божевільню в Ріо де Жанейро. Розклали на столику її книжки, аби хворі могли їх розгорнути і почитати її вірші. Виділили для захисту медсестру. Але це виявилось зайвим. Поезія того дня була найкращим заспокійливим. Якась шизофренічка, прочитавши одну з її поезій, підійшла до неї і мовила: "Скажи мені правду, ти, мабуть, така ж божевільна, як і ми, коли можеш писати такі речі".

Існує безумство мистецтва, безумство науки, безумство любовної пристрасті, безумство пригод, важке безумство розуму. Безумство Ісуса було шаленством за усіма маргіналами, за відмінними, за їх слабкостями. А безумство церкви? На превеликий жаль, безумство офіційної римської церкви, церкви Бенедикта XVI – це радше безумство влади і анафем. Той Ісус, який був відмінний, вже десь дуже далеко від неї.

Автор: Хуан Аріас (Juan Arias) – іспанський журналіст, письменник, колишній священик. Впродовж 14 років був кореспондентом газети El País у Римі та Ватикані, супроводжував Папу Івана Павла ІІ по усій земній кулі, записуючи хроніки його подорожей. Зараз є кореспондентом цього часопису в Бразилії.

Назва оригіналу: ¿Por qué la Iglesia teme a los diferentes?

Джерело: El País, 08.08.2009