Ніби лист як лист — одного керівника держави до другого. Зрештою, які проблеми. Але якось стало неприємно. Приватно прикро. Навіть не за Україну — за Росію. Справді гарну країну. Населену добрим і стражденним народом, від чийого імені формально промовляє президент Медведєв.


Президент і корпоративний директор

Різниця між Ющенком і Медведєвим очевидна. Це, як не дивно, статус. Ющенка «просто» обрала більшість українських виборців. Медведєв же став наступником глави корпорації імені Путіна, фактично — призначеним в.о. директора потужної держави. Не нам оцінювати цю внутрішньоросійську проблему. Але порівняти з Україною варто. У нас, коли результати виборів були сфальшовані, мільйони людей стали на захист свого вибору. Так народився «феномен Майдану», без ідіотичних байок про американські валянки і роздачу грошей. І це минулося без крові. В ситуаціях політичних криз, коли Ющенку треба було вибирати — поділитися владою чи пограти м’язами спецслужб, він віддавав шматок влади своїм опонентам. Але не переступав незримого християнського рубежу, не вдавався до політичних убивств чи гебешних спецоперацій. У Росії ж розправи державної машини з інакодумцями — щоденна справа.

«У чому сила, брате?»
Основним наріканням на Ющенка є його недостатня жорсткість. Хоча особисто я в цьому бачу неабиякі плюси. Адже комфортно жити в країні з Президентом–демократом, а не з президентом, котрий захоче побавитись «у солдатики». Жодна російська мати, котрій привезли сина в цинковій труні з чеченської чи грузинської воєн, не тішиться з «сили» двох останніх президентів РФ. Не чути подяк за непоступливість російського керівництва і від родичів жертв терактів та звільнення заручників на Дубровці і в Беслані.

У Росії, країні «сильного президента», точаться війни, регулярними є політичні розстріли, забороненими — маніфестації інакодумців, хронічною — відсутність прямого телеефіру, фактично дозволеними на державному рівні — ксенофобські прояви. А в нас — цукор подорожчав і «порядку нема». Хоча, ясна річ, «сильним і страшним» пишатися значно легше, «ніж добрим». Натомість із «добрим президентом» не страшно жити в одній країні, не страшно нарікати на нього по мобільному телефону. А от «сильного президента» — не покритикуєш; нема жодного російського телеканалу, котрий пропустив би таке в ефір. Навіть парламент РФ, Державна дума, — не місце для політичних дискусій, як зізнався її спікер, на відміну від Верховної Ради України.

Небезпека українського успіху


Серед аргументів на користь «правильності» курсу «путінізму–медведізму» наводять нібито стрімкий розквіт Росії; паралельно не змовкають голоси кремлівських технологів, котрі переконують у беззмістовності «українського проекту». Нема, мовляв, України, а є марні зусилля хохлів, обдурених та куплених «помаранчевими» на Майдані. А воно й не дивно, що величезні інтелектуальні потужності Кремля йдуть на антиющенківську пропаганду. Успіх демократичної України є критичним для нинішніх провідників Росії. Але хоча телеефір у них «кривий», кордон — відкритий і пересічні росіяни потроху переконуються на власні очі, що в Україні не все так, як утовкмачує пропаганда. Навіть пародійний відеоролик, що висміяв і «опустив» звернення Медведєва, оперативно виготовили не в Києві, а в Москві. І ця сатира від російського інтелектуала Олега Козирєва стала значно популярнішою темою в інтернет–просторі, ніж власне відозва президента РФ.

Гучна антиукраїнська та антигрузинська істерія потрібна Кремлю, аби якось переключити увагу із власних проблем на чужі. Але життєвий рівень в Україні та Росії, попри критику, таки співмірний: Україна без власних енергоресурсів якось дає собі раду. А от чи ефективною є економіка Росії? Впала ціна на нафту — і посипалися всі «нанотехнології російського прориву». Перестали через світову кризу купувати метал — почали скукожуватися програми «підіймання з колін». І нехай українці в космос літають не активно — головне, що літають на відпочинок до Туреччини та Єгипту.
Що сказав би Пушкін?

У посланні президента Медведєва пролунав закид щодо псевдообмеження розвитку російської культури в Україні. Відштовхуючись від цього, давайте спитаємо: як оцінили б реалії життя в сучасній Росії великі російські письменники? Цікаво, в який спосіб Салтиков–Щедрін описав би зажирілий російський генералітет? Невже схилився б у поклоні, дякуючи за «наше щасливе всьо»? Чи, може, Лермонтов підтримав би «сортирне правосуддя» у чеченському питанні? Чи перекроїв би Гоголь свої «Петербурзькі повісті» і «Мертві душі» на догоду душителям слова? То ж за що борються «великі просвітителі» з Кремля: за використання російської літератури як інструменту русифікації чи за справді високі вартості російських геніїв слова? Й не знати, чи не схотів би Олександр Пушкін, якби жив тепер, переїхати, скажімо, до Києва. Адже в Україні дихається неспівмірно легше, і це визнає багато російських інтелігентів. Багато й переїжджає.

Голодомор, або «Кушать подано»

Чи є голод в СРСР 20–х і 30–х років трагедією для кремлівських провідників, достеменно невідомо. Категорії, в яких він описується із Москви, звучать надто розпливчасто, та й справа ця губиться та тлі решти злочинів радянської влади. Зрозуміло, чому російські керівники не рвуться витягати архівні матеріали і засуджувати комуністичних катів, — це пояснюють терміни «державна спадковість» і «естафета еліт». Ну не можуть не впливати на підсвідомість випускника дзержинських університетів його вчителі та колишні начальники з відомства Берії. А в послідовності Володимиру Путіну не відмовиш — якщо була присяга на вірність СРСР і партії, то вона й залишилася — і в ментальності, і конкретних проявах.

А от чи керівництву сусідньої держави оцінювати, як українці ставляться до терору голодом, влаштованого на нашій, українській землі? Наших людей, родичів наших, погинула страшна смерть безміру. І ми це визнаємо. І досі у скорботі. Язик не повернеться мірятися «мільйонами трупів», але вшануванням пам’яті «своїх» жертв у Кремлі мали би перейнятися також. І повитягувати архіви без купюр, назвавши, хто й чому проводив геноцид проти українського селянства і яка роль у цьому Комуністичної партії. Натомість, слід визнати, кремлівська ідеологічна машина бореться не просто з фактом визнання Голодомору в Україні, а з гуртуванням українців навколо спільної, національної трагедії. Метод Кремля — роз’єднувати, щоб панувати.

Заперечення Голодомору як української трагедії має й інший підтекст — мовляв, якщо українців і України нема, то який тоді «окремий голод»?..

А крім злочину Голодомору, був і злочин депортацій безневинних людей. Мороз іде по шкірі, читаючи спомини пані Якубовської про її перебування на виселенні: «Потім стали помирати діти. За зиму померло 300 дітей. Хворій Ірочці хтось подарував привезену здалеку березову гілку, так вона з цією гілочкою і померла. Хтось віз глину... Попросили відро цієї глини; коли вона осіла, цією водою обмили тільце дитини. Зі столу робили труну... Ніхто не плакав, бо всі з жахом чекали на смерть своїх дітей...» Тож чи вправі Кремль закидати нашим людям, що вони не мали ілюзій з приводу радянської влади і йшли в антикомуністичну партизанку УПА? І не дивно, що діти та онуки репресованих не хочуть пробачати тим, хто вів їхніх родичів на страту та муки.
А судді хто? І хто герої?

Нема в Україні героїзації нацистських посіпак, як про те кажуть у Росії. Нема. Але ніхто не дарує злочинів і комуністам, котрі не менше за гітлерівців помордували народу. У чому велич «великих полководців», котрі відправляли сотні тисяч солдатів на швидку смерть в околицях Берліна тільки для того, щоб перемогти першими, взяти під контроль більше території? Це ж не міфологізовані бандерівці покромсали стільки радянських воїнів. У Москві не звикли рахувати тріски, що летять під час рубання лісу. Але ж цей лік вели матері, дружини і діти солдатів.

І не в Україні ставлять пам’ятники Сталіну — соратнику Гітлера в окупації Польщі, Литві, Латвії та Естонії, нехай і з меморіальним «гарніром» у вигляді Рузвельта і Черчілля.

Україна молода