Цього року, а саме 7 квітня, виповнилося 35 років Вашого служіння Богу у священницькому сані. Дивлячись з висоти цих років, як би Ви охарактеризували цей період Вашого життя?
Цей період, звичайно, особливий. Це великий дар Божий і благодаріння Богу, що сподобив мене прийняти священний сан 35 років тому в день Благовіщення Пресвятої Богородиці.

Той рік був особливим для мене іще тим, що свято Благовіщеня Пресвятої Богородиці співпадало з Вербною Неділею. Це залишиться в пам’яті на все життя. Більше нічого не можу сказати, тільки дякую Богу за те, що я вибрав якраз той шлях, на якому я перебуваю – став священником. Про це я мріяв. І тим більше, що став священником прийнявши чернецтво. Я вирішив іще тоді, що якщо служити Богу, служити Церкві, то для мене найкращий шлях буде шлях чернечий. Хоча і говорять, що чернечий шлях непростий, але бачачи і зараз на прикладі священників, я можу сказати,що шлях жонатого священника іще складніший і йому набагато важче знайти час для того, щоб підносити свої молитви до Бога.

Ви стали ієромонахом у неповні 23 роки. Які були перші труднощі у вашому служінні та хто допомагав Вам знаходити правильні шляхи їх подолання?
У моєму житті особливу роль зіграв намісник Троїце-Сергієвої Лаври священно-архімандрит Ієронім у той час, коли він був призначений намісником Троїце-Сергієвої Лаври після повернення з Єрусалиму, де останні три роки він був начальником Руської Духовної Місії. Я вже працював у Лаврі. Сталося так, що в 1972 році я не зміг поступити у Семінарію, оскільки  паспорт мені вдалося отримати лише 9 серпня, а за правилами до 31 липня вже було потрібно здати документи. Тому зразу після отримання паспорту я приїхав у Лавру, звернувся до адміністрації семінарії, а точніше, зустрівся з тодішнім інспектором архімандритом Симоном, нині вже спочилим митрополитом Симоном, і нагадав йому, що мій брат отець Мефодій домовлявся з ним, що, якщо я спізнюся з подачею документів, то мене все ж таки буде допущено до екзаменів. Але він сказав: «Давай, братець, до наступного року. На наступний рік ти будеш здавати і поступиш». Я дійсно поступив у семінарію у наступному 1973 році, але вже за той час, за рік, протягом якого я працював у Лаврі, я зблизився з намісником Лаври отцем архімандритом Ієронімом. Він як монах настроював мене на шлях чернечий, але, знаючи свій характер, всередині і сам я думав про те, що для мене буде більш доступним шляхом служіння Богу шлях у чернечому, іночеському чині.

Під час перебування у Троїце-Сергієвій Лаврі Ви поміж інших послухів несли також послух викладача Нового Завіту у Московській Духовній Семінарії. Ваше призначення на це відповідальне місце було для Вас несподіванкою, чи чимось бажаним та довгоочікуваним?
Викладання Священного ПисьмаНового Завіту у Семінарії було несподіванкою, але була домовленість отця Ієроніма з нинішнім Блаженнійшим митрополитом Володимиром про те, що після закінчення Академії я залишуся викладачем. Я довідався про це на празник Успіння Пресвятої Богородиці, коли Святіший Патріарх Пімен приїхав у Лавру і підписав рапорт Блаженнішого митрополита Володимира на поповнення викладацького колективу, а серед новобранціві був і я. Було великою несподіванкою, і страх великий напав на мене, тому що було свято Успіння Богоматері, скоро розпочинався навчальний рік і треба якось підготуватися до тої великої справи, яка була на мене покладена. Але, покладаючись на Божу допомогу, я розпочав свій викладацький послух у Семінарії, скоро втягнувся в цю справу, тому що вона мене дуже зацікавила. Крім того, я продовжував нести послух келійника намісника Троіце-Сергієвої Лаври, а після його кончини у 1982 році, уже будучи благочинним Троіце-Сергієвої Лаври, я продовжував викладацький послух і коли у 1985 році Святіший Патріар Пімен призначив мене намісником Почаївської Свято-Успенської Лаври, я помалу жалів, що не буду мати більше можливості зустрічатися з студентами і продовжувати викладацьку працю.

Ви були благочинним у Троїце-Сергієвій Лаврі, а потім були призначені намісником Почаївської Лаври. Чи були якісь відмінності у несенні послуху у цих двох великих святинях нашої Церкви?
Відмінності були в тому, що благочинний, хоча на нього і покладається велика адміністративна відповідальність, є якби другою особою: перед ним стоїть намісник і будь-яке питання можна вирішувати з намісником та користуватися його благословенням. Коли я став намісником Почаївської Лаври, я ,так би мовити, став у перший ряд. Уже не було кого спитати, не було з ким порадитися, а треба було самому приймати рішення. Це було вперше в моєму житті. Тому цей послух був особливим, тим більше, що наближалося святкування тисячоліття хрещення Русі. Треба було підготувати Лавру як у духовному плані, так і в матеріальному: провести ремонтні роботи, щоб достойно зустріти такий великий ювілей в оновленій Лаврі, а також потрібно було поповнювати число братії, тому що в Почаївській Лаврі, як правило, було дуже мало молодих монахів і монахів із богословською освітою. Для цього були налагоджені зв’язки з Московською Семінарією і Академією і стали поступати в Почаївську Лавру студенти і деякі вже в чернечому чині, які прийняли постриг у Троїце-Сергієвій Лаврі. Таким чином, поповнювалося число братії і це все потрібно було робити самому надіючись на допомогу Матері Божої, самого Господа і преподобного Іова Почаївського.

Незабаром після єпископської хіротонії вас відправили нести церковний послух у Латинській Америці, а пізніше і у Канаді. Почався новий, так би мовити, закордонний етап у Вашому служінні. Що Ви відчули з першими кроками на іншому континенті? Як Ви переносили труднощі пов’язані з перебуванням у далеких країнах? Чи можливо Ви навчилися уникати труднощів до їхньої появи?
У 1988 році на прохання митрополита Львівського і Тернопільського Никодима, я став його вікарієм, єпископом Кременецьким, а потім в кінці 1988 року Львівсько-Тернопільська Єпархія була розділена на дві єпархії. Знову ж таки нова праця, новий незнайомий труд уже в єпархіальному житті, тому що 5 місяців я був лише вікарним єпископом, виконував благословення правлячого архієрея. Тут довелося розпочинати роботу на новоутвореній, невлаштованій єпархії, відкривалося багато храмів і виглядало, що відкривалася велика перспектива для Православ'я на Галичині. Але воля Божа була така, що мені довелося продовжувати свій єпископський послух у далекій Аргентині, піклуючись парафіями у Бразилії і Чилі, а через деякий час і в Канаді. Звісно, життя православних християн далеко від батьківщини дуже відрізнялося від того, що було на Галичині. Хоча на Галичині вже починали ходити чутки, що скоро буде відроджуватися унія, але тоді це були тільки чутки. Велика активність православних християн, пов’язана з святкування 1000-ліття Хрещення Русі, відкриття храмів, відновлення храмів – храми були переповнені…. Коли я прилетів у Аргентину, то дійсно, коли в першу неділю замість звичного повного храму на літургію прийшло близько двадцяти людей, було трошки важко. Це тривало деякий час. До цього потрібно було звикнути. Треба було також звикнути, що кожна православна людина тут є великою цінністю і на неї треба звертати особливу увагу. Парафіяни в Буенос-Айресі були розкидані по великому місту. Спілкуватися з ними була можливість тільки коли вони приїздили до храму. Крім того, вони і не могли всі приходити в храм кожної неділі, навіть ті 20 -25 чоловік, тому що проїзд на автобусі до храму і назад коштував 2 долари. Враховуючи те, що більшість із них була пенсіонери, вони просто не могли собі цього дозволити. І самотність…це було найважче... Але скоро я став їздити у провінцію Місіонес, де розташовувалися наші інші п’ять парафій. Там я мав можливість просто ходити від хати до хати, зустрічатися з людьми, спілкуватися. Коли я приїздив у провінцію, то протягом тижня кожен день я служив літургію, щоб за один приїзд послужити літургію в кожному храмі. В кожному храмі збиралися люди – також небагато – але це була духовна радість і для них, і для мене. Канада трошки відрізняється від Аргентини. У Канаді в місті Едмонтон у нас є кафедральний собор, який стоїть на досить високому рівні. Богослужіння звершуються кожного свята і кожної неділі, так як це було і в Буенос-Айрес, але в Едмонтоні був чудовий хор. Це вже покращувало, так би мовити, рівень богослужінь, було більше людей. У неділю, не зважаючи на те, що зранку служилася Обідниця на англійській мові, на літургії, яка проводилася на слов’янській мові, було десь 70 – 80 чоловік, а інколи і сто. Я взяв собі за звичай приходити і на обідницю, щоб мати можливість спілкуватися і з тими, що приходять на обідницю, і з тими, які приходили на літургію. На обідниці була приблизно така ж кількість людей. Також, самі парафії у Канаді, особливо ті, які знаходяться в районі недалеко від м. Едмонтон, мають між собою зв'язок. Більшість парафіян, що належать до одного храму, приходять на службу до того храму, де є служба тої неділі. Таким чином, і самі між собою спілкуються, і архієрей, коли приїздить на парафію, має можливість спілкування і такої духовної втіхи.

Ви завжди несли і несете свій церковний послух без нарікання. Та тепер, дивлячись назад, де Вам було легше – у Канаді чи в Аргентині?
Думаю, що порівняння «легше – тяжче» не відображає того, що є в дійсності. Були особливості в Аргентині, було також багато такого, що тішило серце, радувалася душа, коли новий парафіянин приходив до храму в Буенос-Айресі. Коли бував у провінції, то радувався тому, що коли прийдеш до когось із парафіян у гості, то вони кидають всю роботу, зразу сідають по колу і починають пити жербамату, по-нашому можна це назвати зелений чай, який п’ють з одної трубки, сидячи в одному колі. Таким чином люди спілкуються і так наче з’єднуються в одну сім’ю. Ніщо не може помішати цьому. Яка б важлива робота вдома не чекала, всі кидають всю роботу і сідають. Такого в Канаді не було. Але в Канаді було інше. Там було більше людей. Коли збиралися на парафіях, особливо на фермерських, також спілкувалися і теж знаходилися причини для радості. Звісно, що негативні моменти були і в одному, і в другому місці з мого боку, тому, що хотілося чогось іншого. Але коли вже звикаєш до того, що по-іншому там не може бути, тоді вже знаходиш якийсь вихід із того положення, яке там є.
Теперішній Святіший Патріарх Кирил під час Вашого закордонного відрядження був Вашим прямим начальником. Чи мали Ви можливість зустрічатися з ним і, якщо так, то чи допомагали ці зустрічі вирішувати реальні питання?
Кожен рік я приїздив у відпустку, хоча з часом це ставало все важче. Коли я ще був у Аргентині, квитки оплачував Відділ зовнішніх церковних зносин, а в Канаді це довелося оплачувати самому. Але я не пропускав ні одного року і приїздив на Батьківщину, тому що це було потрібно для мене, щоб дістати той духовний заряд, який потім можна було розділити протягом року із своїми парафіянами. Кожен раз я мав зустріч з митрополитом Кирилом. Ці зустрічі завжди були продуктивними, вирішувалися питання, які у мене були. Він завжди старався допомогти, чим міг. Крім того, ми зустрічалися з ним на чілійській землі, коли я ще був у Аргентині. Владика Кирил приїздив три рази до Канади. Перший раз він був тільки в Отаві і Торонто, а два рази він приїздив в Едмонтон і відвідував всі патріарші парафії, у 2002 році брав участь у святкуванні 100-ліття першої літургії у Едмонтоні. Всі зустрічі завжди були продуктивними, і я завжди зустрічав з боку владики Кирила повне розуміння і повну підтримку того курсу, який проводився Патріаршими Парафіями в Канаді.

Після майже 16-тирічного закордонного відрядження ви повернулися додому у фактично нову державу, а Українська митрополія дістала статус широкої автономії. Які були Ваші перші враження від спілкування з Блаженнішим Володимиром, митрополитом Київським і всієї України, та єпископатом Української православної Церкви?
Дійсно, повернувшись на Україн, я зустрів зовсім незнайоме життя. Хоча, як я вже казав, я приїздив кожен рік, але ці короткі перебування по декілька тижнів не могли мені дати повного і дійсного відображення ситуації і церковної і світської. Тому, коли вже я приїхав на Україну, то відчув, що тут потрібно звикати до зовсім інших умов і багато чого вчитися, бо зовсім інші обов’язки покладаються на єпископа. Зустріч з Блаженнішим митрополитом Володимиром була як з батьком, з яким ми були добре знайомі, ще коли я вчився, а потім, і коли був викладачем Московської Семінарії. Він мене зустрів як батько, призначивши на Сумську кафедру. Це також було не без промислу Божого, тому що мені потрібен був якийсь перехідний період. Хоча парафіяни в Канаді та Аргентині в основному були вихідцями з України, але все життя було більше налаштоване на Москву, адже парафії знаходяться в прямому підпорядкуванню Святішого Патріарха. Але перші кроки все ж таки були нелегкими. З боку Блаженнішого Володимира я діставав повну підтримку. Так, з благословення Божого розпочався новий період мого життя, який також є особливим. Видно, що не без промислу Божого я був призначений на Сумську єпархію, тому що це досить-таки спокійна єпархія. Там у спокійній атмосфері я зміг повністю ввійти в курс єпархіального життя в Україні.
Як би ви охарактеризували роль Вашої близької родини протягом Вашого першого 35-тирічного етапу служіння проповіді слова Божого?
Роль родини, я думаю, повинна бути завжди велика для кожного члена родини. Вона була велика для мене, тому що рідний дім для мене завжди залишався рідним домом. Коли я приїздив додому, іще навіть із Троїце-Сергієвої Лаври, я дійсно знаходив вдома серед рідних таку атмосферу, яка допомагала мені відпочити. Так було, і коли я вже перебував закордоном. Особливо я підтримував тісні зв’язки з родиною через молодшого брата, якого в свій час на прохання отця Мефодія, тодішнього духівника Свято-Серафимівського монастиря в с. Приборжавське, я рукоположив із благословення правлячого архієрея єпархії у диякона для того ж монастиря. Отець Георгій завжди мене зустрічав, коли я приїздив, завжди проводжав і весь той час, коли я знаходився на Закарпатті, він виділяв мені, залишаючи осторонь всі свої життєві турботи. Він і служив зі мною, коли я служив десь на парафіях з благословення правлячих архієреїв і Хустської і Мукачівської єпархії. Також, протягом року через нього я підтримував контакт з своєю батьківщиною, своїм рідним домом. А коли я прийшов уже на Сумщину, протодиякон Георгій став моїм першим помічником. Скоро і його сини після здобуття духовної освіти почали мені допомагати. Спочатку став священником один із його синів, потім другий, а зараз уже і третій готується. Так що завжди був тісний зв'язок і повна підтримка з боку родини. З свого боку я завжди старався підтримувати їх, чим міг.

Хотілося б почути декілька слів про народ Божий, про Вашу паству… Які у Вас складалися з ними стосунки?
Благодаріння Богу, так як у мене з людьми завжди були добрі стосунки. Якщо деколи і починалися непорозуміння, то вони були короткочасними, поки не вияснялися реалії. Наприклад, на Сумщині у свій час парафіяни були проти того, щоб від них забирали єпископа Іова, їхнього правлячого архієрея. Вони навіть їздили до Блаженнішого митрополита Володимира з проханням залишити владику Іова на Сумській кафедрі. Але вже було прийнято рішення Священного Синоду, владика був призначений Керуючим Патріаршими парафіями в Канаді. Блаженніший їм сказав, щоб не переживали, і що коли приїде владика Марк, то все нормалізується. Дійсно, коли я прийшов на Сумщину, спочатку була настороженість. Але пройшло два тижні, і люди, які їздили в Київ, почали підходити, вибачатися, що вони так поступили. Адже вони так робили, бо любили свого владику і хотіли, щоб він залишився. Я тільки дякував їм за те, що вони так люблять свого архієрея, і казав їм, що колись вони приймуть і мене до свого серця так само, як вони полюбили владику Іова. Дійсно, так воно і сталося. Коли я був призначений на Хустську кафедру, була велика скорбота в Сумах. Знову ж таки люди їздили до Блаженнішого митрополита Володимира та просили, щоб мене залишили на Сумщині. Але вже потрібно було виконувати рішення Священного Синоду, і обставини склалися в Хустській єпархії такі, що моя присутність була необхідна. Знову ж таки, як і в Сумах, зустріч була не тепла. Я би сказав, що вона була гаряча в плані протесту. Люди, які були налаштовані проти приїзду нового єпископа, відверто це заявляли. Але це тривало всього лише декілька днів. Потім наладились нормальні відносини, і я думаю, що зараз у мене з парафіянами по всій єпархії добрі, теплі, християнські відносини. Звичайно, завжди є такі люди, які чимось незадоволені. Загалом – це добрі відносини з моєю паствою.

Що радує серце архіпастиря Хустської єпархії у даний час?
Радує серце те, що Хустська єпархія все ж таки, хоча вона нова і буде святкувати лише своє 15-тиріччя цього року, незважаючи на труднощі,в тому числі і матеріальні, незважаючи, що єпархія не така численна, оскільки складається з невеличких містечок і сіл, хоча не швидкими темпами, але рухається будівництво кафедрального собору міста Хуст, і його куполи прикрашають місто. Через рік-два, думаю, почнемо служити безпосередньо в соборі. Тішить також те, що і в селах, де були проблеми з греко-католиками відносно храмів, ці питання віршуються: будуються православні храми. Наприклад, коли я приїхав на Хустську кафедру, в Тячеві я застав велику смуту через спірні питання по храму. Тепер, за неповний рік на новому соборі вже стоять куполи. Будуються храми також і в монастирях. Найбільша радість у тому, що храми не тільки будуються, але і наповнюються парафіянами.

Чого би Вам хотілося досягти , будучи правлячим єпископом Хустської єпархії? Які Ваші мрії чи плани на майбутнє?
Більше всього мені хотілося б, щоб було більше порозуміння між духовенством, щоб була братська любов між самими священниками. Це має великий вплив на те, як парафіяни ставляться і до священника, і один до одного. Також хотілося б, щоб священники були більш активними, щоб звертали більше уваги на молодь, яка приходить до храму, старалися її порозуміти, намагалися робити все, щоб молодь була активною в парафіяльному житті. Думаю, що тоді наші парафії зміцніють, будуть мати тверду основу; і віра православна, яку з таким трудом відроджували такі наші попередники, як преподобний Алексій Карпаторуський, преподобний Іов Угольський та інші, утвердиться на нашій землі. Цього більше всього хотілося б, адже якщо буде так, то я як єпископ зможу повністю покладатися на свою паству і з вірою дивитися вперед на те, що благословення Боже буде і наді мною і над моєю паствою.

Православний Мараморош