Як свідчать астрологи та нумерологи, день 17 вересня 1939 року відзначався надзвичайно сприятливими комбінаціями зірок, планет та чисел. Марс стояв в опозиції до пурпурових і білих світил Лімеса Анжеліки, а сімнадцятка драконяче гармонувала з трьома дев’ятками – двома у номері року і з тою, що позначала місяць вересень. Коли стрекотливі радянські Т-28, БТ-5 та БТ-7 перетнули кордони, намальовані ветхими лордами європейської дипломатії, земля і воля майже без спротиву лягли їм під колеса і гусениці.

Сталево-дерматиновою лавою рушила на захід армія першої у світі робітничо-селянської держави. І було неважливо, що башти танків були циліндричними і клепаними, що армія наступала в обмотках замість чобіт і що далеко не всі рушниці системи Мосіна мали штатний боєкомплект. Мілітарний дух війська був високим, солдати бадьоро витягували: «…Свєркая блєском сталі, пайдут машини в йарасний паход». І перший маршал вів їх назустріч золотій осені, обіймаючи у штабній «емці» струнке тіло народної артистки СРСР. За кермом зеленої командармівської «емки» сидів старший сержант Іван Захарович Ситник, батько моєї мами. Коли я був малим, він розповідав мені про той похід, маршала, народну артистку, польського кулеметника, котрий, засівши у ліхтарі барочної дзвіниці, довго не давав червоноармійцям красиво увійти до центру Тернополя. І ще дідусь розповідав про якогось неймовірно товстого генерала-поляка. Останній, згадував він, приїхав до польової ставки маршала на лакованій бричці з пневматичними колесами і домовився про умови капітуляції очолюваної ним кавалерійської бригади (а може дивізії).


Бригада (а може, дивізія) здавалась у полон дві доби. Вона була кадрова, елітна, споряджена за першим класом. Ніякого дерматину, лише натуральна шкіра. Інтенданти маршала мали купу роботи, зводячи описи і реєстри добротного дивізійного (бригадного) барахла. Тоді ще мало хто розумів, що перед очима мого дідуся і його червоних комбатантів згасає чотирьохсотлітня історія регулярної польської кінноти. Історія, яка почалася в часи Жигимонта Августа і Штефана Баторія. Блискучі драгуни на пещених конях не йняли віри, що у «совітів» стільки танків (сама Друга Річ Посполита танків практично не виробляла, надаючи перевагу броньовикам і танкеткам, скопійованим з невдалих англійських взірців). Драгуни поміж собою казали, що то не справжні танки, а такі собі картонні «дурілки», помальовані у «металік». Бійці робітничо-селянської армії підсміювалися собі з драгунів. Дехто з тих бійців був свідком того, як біля озера Хасан і на Халкін-Голі від таких «дурілок» тікали відбірні батальйони Квантунської армії…

У старому альбомі я знайшов фотографії, зроблені Іваном Захаровичем під час вересневого походу Червоної Армії. На жодній з них немає військової техніки (військова контррозвідка пильно слідкувала за збереженням військових таємниць). Здебільшого це фото солдатських груп на тлі мальовничих пейзажів. Судячи з того, що деякі солдати позували без гімнастерок, осінь була теплою. Серед облич мало азійських, серед медалей переважає ювілейна «20 лет РККА». Є фотографії, де червоноармійці позують разом з пейзанними галичанами. Останні – у святковому одязі, босі, на дівчатах страхітливі низки «коралів». І на всіх тих світлинах – відчуття туристичної тимчасовості.

Вересень 39-го для більшості галичан був, скоріше за все, святковим. Адже більшість населення тоді становили бідні селяни, які стояли дуже далеко від тих дверей, за якими починалися переваги європейського способу життя. Селяни мріяли про щасливе життя з назвою «Україна». Для багатьох з них тоді Червона армія виглядала визволителькою. Адже вона прийшла звідти, де жив Шевченко. Частина (й немала) її бійців розмовляла українською. На Галичині якраз тривав сезон весіль. І запрошені на галицькі весілля східняки з РККА співали українські пісні, танцювали українські танці. А якщо десь по ночах арештовували вчителя чи ксьондза, селяни казали: «То так тра, бо ж то хруні». І лише одна обставина налаштовувала їх на сильні підозри. Прибульці зі Сходу не заходили до храмів. Навіть як їх запрошували.

Те, що щасливого життя з назвою «Україна» не передбачається, вони дізналися пізніше. А тоді був ще теплий вересень, і панів погнали (гнали й гнали), і обіцяли українські школи (і через рік виконали обіцянку) і казали, що за армією йдуть «зємлєустроїтелі» і будуть нарізати землю, відібрану від експлуататорів трудового селянства. Це був час чуток і сподівань, змін і зрушень. Час неймовірної динаміки: керованої і стихійної, планової і самобутньої. Все зрушилося, гнане Східним вітром. І перші його подуви несли свіжість.

Натомість, у книжках українських радянських письменників та їхніх національно свідомих епігонів той золотий вересень так і застиг у монументальній, медв’яно-золотій, єгипетській статиці. Деякі міфічні картинки тої доби страшенно тішать мене своєю межовою парадоксальністю. От, приміром, вчитель малювання Бруно Шульц розкладає на підлозі велике полотно. Він отримав завдання: до двадцять другої річниці Великої Жовтневої революції намалювати фасадний портрет Сталіна. Він накреслює кутастий контур сталінського обличчя. Його попередили, що треба намалювати канонічний портрет, а Шульц ще не встиг відчути, пропустити крізь свій камерний світ вітрові канони нової ери. Він – не імперська людина. Він – співець фалдистої ночі, острівців легковажності, будок і яточок, склепаних з пуделок від цукерків, позолочених марничок, вафельок і кольорових жувачок. Все це скоро стане «довоєнним сміттям». А потім – антикваріатом. Ще пізніше молоді українські інтелектуали шукатимуть у шухлядах старих креденсів срібні виделки і порцелянові філіжанки від довоєнних сервізів. Українські інтелектуали шукатимуть залишки зниклої атмосфери. А не знайшовши, придумають її.

Золотої осені тридцять дев’ятого Шульц перелякано повзає полотном, гарячково згадуючи ахеменідські і римські канони зображення володарів і світодержців. Він прикольно напружується, намагаючись не образити таємничий дух східного деспота, у володіннях якого несподівано опинився смиренний еротоман Бруно, дрогобицький паладин белькотливого пляшкування.

Вересень тридцять дев’ятого був сезоном переможного східного вітру. Того, що за минулих століть так любив нести на Захід запах калганового степу, конячого поту й пожеж. Тонкі знавці повітряних потоків стверджують, що тільки дикі вітри здатні розігнати сперте повітря застоялих цивілізацій. Міжвоєнна європейська цивілізація була «заточена» на війну. Взагалі, чим далі від тих подій, тим яскравіше вимальовується справжня схема ХХ століття. Не було двох світових війн. Була одна Велика Світова війна 1914—1945 років з недовгою перервою, яка в Азії тривала лише 9 років (1922—1931), а в Європі довше – двадцять один рік (1918—1939).

Всі, хто жив у тій перерві, знали (здогадувалися з межовим рівнем впевненості), що продовження війни неминуче. Всі готувались до майбутніх бомбардувань і газових атак. Будувалися бомбосховища, а дітей вчили одягати протигази. Хлопці мріяли стати військовими, а дівчата любили суворих чоловіків з емалірованими значками на петлицях і шевронах. Політична атмосфера в Європі була нездоровою, спертою і гнилою. Віруси ненависті і страху уражали державні організми і ті жили з підвищеною температурою, що іноді переходила у гарячку і лихоманку. Всі шукали винних. Винних у подіях минулого і винних у подіях майбутнього. Винних спрямовували у концтабори і на далекі тропічні острови. Європейський конструктивізм мігрував до Америки, відступаючи місце ампіру і ассиро-вавилонським мотивам. Керівники таємних поліцій ставали епічними героями. Всі потай сподівались на свіжий вітер, але насправді чекали ураганів і смерчів механізованої війни. Хіроманти помітили: у багатьох, народжених на початку двадцятих, короткі лінії життя. Такі короткі, що навіть не досягають лінії Венери.

Малі держави, які виникли після 1918 року у Центральній Європі, сподівались зберегти себе, перетворившись у сателіти великих держав. Така була логіка незакінченої війни. Польща сподівалась на вибляклу тінь Антанти – англо-французький військово-політичний альянс. Але сили тої «Пост-Антанти» були за морями. А безпосередньо на кордонах Польщі в роки Світової воєнної перерви укріпились нові форпости древніх вітрів – східного і західного. Червоний форпост вітра Великих степів і коричневий – вітра Абендланду. Сталін йшов метафізичними шляхами прадавнього Турану, Гітлер викликав з небуття дух містично об’єднаної Європи і сподівався на пробудження велетнів Гіпербореї. Що могла протиставити Польща усім тим воскреслим імперським тіням? Обіцянки дипломатів? Танкетки? Товстих генералів на лакованих бричках?

За дев’ятнадцять років до того поляки спромоглися зупинити подув Східного вітру. Але тоді атмосферна ситуація була іншою. Світовий ураган (той, що почався від тихого Сараєвського вітерцю) вщухав, а центри майбутніх циклонів ще тільки розгортали свої спіралі. Та й подув був благеньким. Ті, хто у двадцятому році послав степового Будьонного на штурм кам’яних міст Абендланду сподівалися не стільки на шаблі його хлопців, скільки на повстання європейського пролетаріату. Але жінки європейських пролетаріїв стомились від війни. Вони хотіли любитися і бавити дітей, а не підносити патрони до барикад. У вересні 39-го ніхто вже не згадував про барикади. Логіка світової революції була вбита логікою нової техніки. Конструктори танків тепер творили історію замість агітаторів Комінтерну і жерців Аненербе. Конструктори танків визначили майбутню конфігурацію світу.

Східний вітер вересня тридцять дев’ятого був лише першим поривом майбутнього східного урагану, що зніс в небуття цивілізацію Центральної Європи. Той ураган не просто вигнав з міст і сіл застійне повітря. Він створив півстолітній вакуум. Три покоління виросли без цивілізаційної атмосфери. Але то були цікаві, стійкі, креативні покоління. За якими ми тепер можемо лише ностальгувати. Адже після відновлення між Бугом і Одером європейської атмосфери все знову повернулося до шульцевських вафельок і жувачок. Вітри не дмуть, вафельки і жувачки заповнюють собою усе. Заповнюють крамниці (вже не цинамонові, а промиті «доместосом»), кіоски, лотки і мізки споживачів. Скоро навколо не залишиться нічого, окрім вафельок і жувачок. Себто, нічого крім цивілізації.

Поки знов не примчить Східний вітер.