Історик Іван Крип’якевич порівнював Україну з дволиким Янусом, одне лице якого звернене до Заходу, друге — до Сходу. Отже, географічне й цивілізаційне розташування України на перехресті розмаїтих впливів — це незалежна від українців як спільноти об’єктивна реальність. Тому й об’єктивні чинники роз’єднаності означимо образним висловом «дволикість Януса».

Інший український державник польського походження В’ячеслав Липинський, болісно розмірковуючи над причинами поразки українських державотворчих змагань у кінці другого десятиліття минулого століття, використовуючи неперебутню біблійну символіку, констатував: «Необуздане хамство і цей раз розвалило Українську державу», бо «не було в Україні своєї власної Яфетової сили». Тобто «комплекс Хама і Яфета» — це суб’єктивні фактори української роз’єднаності, або те, що залежить від самих українців, а не від дій зовнішніх чи внутрішніх сил інших народів.
Передусім слід виразно усвідомлювати й поширювати тезу, що у співвідношенні об’єктивних чинників українського розбрату домінувала все таки «дволикість Януса», а не комплекс «Хама і Яфета». Останній у нас, можливо, мав ту особливість, що проявлявся частіше, ніж деінде, і саме в найнесприятливіші для України моменти.
Наголошування на об’єктивних причинах розбрату також убезпечить від посилення комплексу меншовартості, який ніяк не можемо побороти. Але при цьому не треба таку складову об’єктивного фактору роз’єднаності, як зовнішні (позаукраїнські) впливи, конструювати та демонізувати на зразок поширення вигадок про всілякі антиукраїнські змови масонів, сіоністів, російських спецслужб тощо. Такі байки ще більше закомплексовують українців. Метафора «дволикий Янус», що базується на історичних реаліях, і без них є переконливою. Зрештою, можна вивести за аналогією із фізичними законами й таку норму: сила зовнішнього тиску на масу прямо пропорційна рівню внутрішньої ерозії цієї маси. В історії України це правило неодноразово справджувалося.
Тому краще зосередьмося на культурно-геополітичному призначенні України, яке випливає з географічного розташування, історичного розвитку й набутого унікального досвіду всотування різносторонніх впливів. Прикро, але тоді, коли наші державні мужі в один голос торочать про європейський вибір України, а значна частка населення рветься на Захід і Схід за великими грошима, лише вічної пам’яті Папа Іван Павло ІІ, як тільки ступив на українську землю в 2001 році, нагадав про наше призначення: «У слові «Україна» є заклик до величі вашої Батьківщини, яка своєю історією засвідчує особливе покликання бути межею та дверима між Сходом і Заходом. Протягом століть ця країна була привілейованим перехрестям різноманітних культур, місцем зустрічі духовного багатства Сходу і Заходу». Треба усвідомлювати, що альтернативи цій місії, виконання якої несумісне з розбратом, немає: або наша країна буде активно діяти в напрямку її реалізації, використовуючи щонайменшу нагоду для цього, або, особливо в разі ускладнення міжнародних відносин, вона може опинитися (а вже частково й опинилася) в становищі буферної країни з усіма негативними наслідками, які з цього випливають. Та є в цій темі ще важливіший наступний аспект. Багато мовлено про українську національну ідею як умову формування модерної української нації. Людей найкраще єднає спільна робота на загальне благо. Але якщо в епоху інформатизації та глобалізації така ідея-робота буде одновимірною, тобто спрямованою лише на гуртування одного народу, вона, крім того, що матиме цілком егоїстичний характер, буде малозмістовним і по суті утопічним та безуспішним проектом. Адже нині нового змісту набуває навіть релігія: треба вже не рятуватися від світу, а рятувати світ. Тому в наш час ефективно об’єднувати народ можна лише на засадах новохристиянської ідеї служіння цього народу світовій спільноті. «Що народ дає людству?» – ось питання питань. І саме успішною відповіддю на нього формуються сучасні модерні нації. Отже, Папа Іван Павло ІІ, по суті, сформулював українську національну ідею, але українці цього не помітили...

Повну версію статті опубліковано в газеті "День"