[...]

ХТО Й КОГО ШАНУЄ?
Український морський офіцер Вадим Махно, укладач найцікавішого довідника про російські формування СС, написав у газеті «Флот України»: «За віру і Вітчизну» — це напис на меморіальній плиті, встановленій 1994 року в місті Москві за адресою Ленінградський проспект, 73А в храмі Всіх Святих на Патріаршому Подвір’ї з особистого благословення Патріарха Московського і Всієї Русі предстоятеля російської православної церкви Алексія II.
Наводжу повний текст: «Отаманам Краснову, Шкуро, Павлову, Доманову, Фон Панвіцу, Султан-Гірею Клич, Зборовському.
Генералам Туркулу, Хольмстон-Смисловському, Скородумову, Штейфону. Козакам 15-го Кавалерійського корпусу, полеглим за віру і Вітчизну». Хто ж ці отамани та генерали?

Вадим Махно називає їхні німецькі звання і посади: генерал кавалерії Краснов (генерал-лейтенант вермахта), з 1944 року — начальник Головного управління Козачих військ Головного управління СС, страчений 1947 року як військовий злочинець;
Генерал-лейтенант Шкуро, з 1944 року — начальник Козачого резерву Головного управління військ СС, страчений 1947 року як військовий злочинець;
Групенфюрер СС, генерал-лейтенант військ СС Фон Панвіц — командир 15-го Козачого кавалерійського корпусу СС, страчений 1947 року як військовий злочинець;
Генерал-майор Туркул — командир запасної бригади Козачого резерву Головного управління СС;
Генерал-майор Конюхов — командир 3-ї бригади 15-го корпусу військ СС;
Генерал-майор вермахту Штейфон — командир Російського охоронного корпусу вермахту в Сербії;
Полковник вермахту Зборовський — командир 1-го Зведеного козачого полку охоронного корпусу Штейфона;
Генерал-майор Скородумов — сформував Російський охоронний корпус вермахту в Сербії;
Полковник вермахту Павлов;
Генерал-майор вермахту Хольстон-Смисловський — командував Особливою дивізією «Росія» Абвера, 1-ю Російською національною дивізією вермахту, Російською національною армією вермахту.
Капітан I рангу Вадим Махно в кінці публікації повідомив досить красномовний факт: «...2007 року в станиці Єланська Ростовської області поставлений меморіальний комплекс (музей і архів) генералу Краснову...»

ЛОГІКА ЗВИЧАЙНА Й ЛОГІКА ІМПЕРСЬКА
Цікаво, чому, влаштовуючи всесвітні істерики з приводу меморіальної таблички де-небудь в Естонії або Латвії на честь місцевих антисталінських легіонерів, провокуючи пропагандистські «цунамі» стосовно вшановування ветеранів ОУН-УПА, які воювали проти нацистів, російські вожді й їхня обслуга зі ЗМІ абсолютно ігнорує те, що відбувається в них під носом? У сусідній країні формується настільки специфічна логіка, що скоро з її представниками стане просто неможливо адекватно спілкуватися й досягати хоч якогось взаєморозуміння.
Адже суцільно і поруч російські автори ухитряються з абсолютно вірних послань робити неправильні висновки. Ось, наприклад, є в Росії такий серйозний дослідник, як К. Залесський, укладач багатьох фундаментальних довідників, у тому числі й такого як «Хто був хто в Другій світовій війні: союзники Гітлера». — М., 2003. Чого вартий такий чудовий пасаж із передмови пана Залесського: «...до цієї книги включені і біографії тих, кого не можна зовсім беззаперечно назвати «союзниками Німеччини». Наприклад, це діячі українського націоналістичного руху, що очолювався Бандерою і Мельником, або ж філіппінські та індійські націоналісти, які пішли б на угоду навіть з бісом, лише б домогтися незалежності своєї країни. Бандера, той узагалі велику частину війни провів у німецькому концтаборі. Проте вони включені до цієї книги — якось рука не підіймається записати їх у союзники СРСР». Значить, якщо ти противник Сталіна, то автоматично є прихильником Гітлера?
А якщо ти противник Гітлера, то обов’язково сталініст?
Якщо з 1941 до 1945 року в’єтнамські партизани вели боротьбу з японськими окупантами, то це зовсім не означало, що вони були прихильниками французької метрополії. А коли вони вступили в озброєну боротьбу з французькими колонізаторами, які повернулися, це зовсім не свідчило про симпатію до Японії. Називати українських націоналістів союзниками Гітлера лише тому, що вони не були прихильниками Сталіна, — абсурд. Тут дає про себе знати стара імперська логіка — хто не з нами, той виплодок пекла. Те, що можна одночасно кинути виклик двом різновидам зла (нацизму і комунізму, гітлеризму і сталінізму), є чимось для свідомості російського історика абсолютно незбагненним. Хоч у конкретних текстах він сам описує цю боротьбу ОУН-УПА на два фронти. Наприклад, у статті про одного з найвидатніших командирів УПА: «Гасін Олексій (псевдонім — Рицар), один із керівників українських націоналістів, полковник УПА... 1943 року став одним із керівників партизанського руху в Карпатах (діяв як проти радянських, так і проти німецьких військ)...» Усе вірно в цьому випадку пише пан Залесський, але в результаті в нього й Олекса Гасін виявляється... «союзником Гітлера». Імперська логіка ще й не таке може творити з мозками розумних і освічених людей. На жаль. Але для мозку не дуже розумних і не дуже освічених людей наслідки зовсім уже непоправні. Особливо, якщо ці люди «при виконанні». На початку червня побудований Ю.М. Лужковим в українському місті Севастополі «дом Москвы» відвідали пан В. Корнілов (представник К. Затуліна в Україні) і пан Марков (депутат Держдуми РФ). На зборищі, що відбулося там, пан Марков оголосив усе керівництво України «реставраторами фашизму» і пропонував відправити його на в’язничні нари. А місцевий телеканал «НТС» (який деякі севастопольці пов’язують з Партією регіонів) регулярно демонстрував ці заяви в севастопольському ефірі, майже цілий тиждень... Свою пропагандистську істерику С. Марков увінчав величною фразою: «Я не вважаю Україну демократичною державою». Воістину. Демократична держава вже давно раз і назавжди викинула б іноземного політичного провокатора за межі своєї території.
У цьому контексті: чого варті всілякі пропозиції про створення якихсь російсько-українських спільних історичних комісій, якихсь спільних підручників тощо? У російській культурі, в духовній сфері, в історичній науці (яка все більше перетворюється в пропаганду), здається, остаточно й безповоротно переміг Подвійний Стандарт, що став альфою й омегою російською свідомості. Російська культура на наших очах втрачає свої діалогічні інтенції, стаючи культурою монологу, дуже гучного, оглушливого монологу, коли неможливо почути Іншого.

Повна версія статті на шпальтах "Дня"