Першим істориком Чорноморського козацтва на терені Кубані став військовий історик і етнограф Іван Діомидович Попко, що мав родове прізвище Попка. Його дебютна праця «Статистическое описание черноморського войска» побачила світ 1840 року. А через вісімнадцять літ у петербурзькій друкарні Пантелеймона Куліша, на розі Єкатерингофського й Вознесенського проспектів, у домі Лея, оприлюднено ґрунтовне дослідження Попка «Черноморские козаки в их гражданском и военном быту. Очерки края, общества, вооруженной силы и службы». «Автор цього твору, — писав через століття від часу його появи київський історик Володимир Голобуцький (1903 — 1993), — в окремих випадках, вдало замалював побутові особливості козацтва, подав схематичну характеристику дрібного й великого землеволодіння, військово-службових повинностей козацтва і т. п.».

Та коли познайомитися зі спадщиною Попка вже тоді було до краю важко, то його життєпис залишався (та й сьогодні зостається!) у рамках кількарядкових довідок, уміщених в «Українській радянській енциклопедії», «Радянській енциклопедії історії України» та в діаспорній «Енциклопедії українознавства», де авторство цих довідок не зазначене, але складається цілком певне враження, що написав їх уже згаданий Володимир Голобуцький, адже тільки він уважно цікавився історією чорноморських козаків ще наприкінці 1930-х років, під час роботи в Краснодарському крайовому архіві. Мимохіть згадуються слова новочасного письменника з Кубані Віктора Лихоносова, сказані ним у бесіді з московським літератором Володимиром Стеценком: «Якби в Москві... ставилися до дореволюційних істориків так само, як до кубанських на Кубані, ми ніколи не побачили б багатотомних видань С. М. Соловйова, В. О. Ключевського. Уже піввіку (мовилося це при закінченні 1980-х років, після виходу достославного роману В. Лихоносова «Ненаписані спогади. Наш маленький Париж», присвяченого минувшині чорноморського козацтва. — Г. З.) історією Кубані ніхто по-справжньому не займається... Про істориків І. Д. Попка, П. П. Короленка, Ф. А. Щербину знають усього декілька чоловік. Причому деякі охоронці старовини ніколи їх не читали». Цілком стосується це і нас, грішних українців, хоча все, що діялося колись на Кубані, для нашого брата аж нітрохи не чужинське...

Дата народження Івана Діомидовича Попка знайшлася у єдиному джерелі — четвертому томі «Словаря псевдонимов» Івана Масанова: 28 серпня 1819 року. Де народився він, тут не сказано, все ж правдоподібно — на Кубані. В переліку старшин Війська вірних козаків чорноморських, як на початку 1790-х звалося майбутнє Чорноморське козаче військо, згадується полковий хорунжий (армійський прапорщик) Микита Попка. Він відзначився хоробрістю під час штурму Очакова, а далі Ізмаїла. Згодом перейшов на Тамань і брав участь у тутешніх фортечних роботах. Історик Віктор Соловйов недавно виявив у Державному архіві Краснодарського краю імена понад восьмисот будівельників Фанагорійської фортеці з позначками, відкіль вони родом. Можливо, що серед них згадується і Микита Попка. Молодим одеським дослідникам не завадило б зацікавитися, хто з колишніх запорожців, що штурмували турецькі твердині, перейшов згодом під проводом Антона Головатого на Кубань.

Батько Івана Діомидовича був церковним діячем, протоєреєм, тобто мав звання, що надавалося головному серед осіб, які займали другий, середній, ступінь духовної ієрархії. У другому виданні «Української радянської енциклопедії» зазначено, що Попка народився у сім’ї священика, який походив з українських козаків, переселених з України на Кубань у 90-х роках XVIII століття. За тодішньою традицією син священика також мав стати священиком, аби прийти на зміну батькові. Іван Діомидович вчився у Московській духовній академії, проте по закінченні її вступив не на прихід, а в Чорноморське козаче військо і захопився вивченням його генези та соціально-економічного становища. З часом він посів на Кубані вельми помітне місце. «...І. Попка, офіцер, зрештою генерал-лейтенант, що посідав крупний військово-адміністративний пост, — читаємо у 

В. Голобуцького, — вболівав з приводу убогості значної частини чорноморського офіцерства, позбавленого можливості підтримувати становище, «пристойне» своєму званню. Це цілком природне явище, коли врахувати, що життя кавказького козачого офіцера значною мірою минало в військовому строю».

Видання книжки «Черноморские козаки в их гражданском и военном быту» зробило ймення Попка відомим у широких колах наукового й літературного середовища. Працю одразу ж широко реферував журнал «Экономический указатель», редагований Іваном Вернадським — батьком видатного вченого, першого президента Української Академії наук. «Для того, щоб ознайомити читачів зі змістом цього чудового твору... — зазначалося у передньому слові, — ми наводимо витяги з нього деяких цікавих даних замість переказу талановитого викладу». Ці витяги зайняли декілька сторінок великого формату. Позитивно відгукнулися «Современник», «Военный сборник». Зрештою за завданням Петербурзької Академії наук книжку розглянув Микола Костомаров, очевидно, як найавторитетніший на тоді український історик. Його засяжна стаття друкувалася у восьмому числі журналу «Основа» за 1861 рік та в збірникові «Тридцатое присуждение Демидовской премии». За цю статтю М. Костомаров одержав від Академії наук золоту медаль; шкода, що пізніше вона ніде не передруковувалася і згадана лише в бібліографічному нарисі Юрія Пінчука «Микола Іванович Костомаров» (Київ, 1992).

«Твір д[обродія] Попки «Черноморские козаки», — написав історик, — являє зображення краю, майже не зачепленого вітчизняною нашою літературою, краю, що має, як за природним своїм положенням та властивостями, так і за життям мешканців, своєрідну фізіономію й отже являє зміст надзвичайно важливий для пізнання Росії». Далі Костомаров підкреслює: «...Людей, що живуть на відомій землі, не можна вивчати, не знаючи землі, і хто хоче подати нам нарис життя Чорномор’я, має передовсім докладно познайомити нас з самою землею».

Відтак розповідалося про описані Попком кургани, про роль хуторів, окремі галузі сільського господарства як джерела багатства краю, стан промисловості й торгівлі. М. Костомаров наголошує, що автор книжки — природний чорноморець, живе в краї, знайомий з його життям з власного досвіду. «Можна пошкодувати, що автор не познайомив нас докладніше із вдачею, звичаями колишнього домашнього життя, відтінками поезії чорноморського козака. У цьому відношенні він обмежується лише заувагами, що чорноморці — малоросіяни». Хоча «в книжці його не завбачити ані парадоксів, ані помилкових висновків. Викладено книжку жваво й легко».

Епізод з рецензією на працю 

І. Д. Попка не згадується в «Автобиографии» М. Костомарова, записаній 1875 року з його слів дружиною хворого історика Аліною Леонтіївною. Багато що вже випало з пам’яті Миколи Івановича, — певно, цим пояснюється прикрий пропуск. Щоправда, бібліографічний опис статті було включено до реєстру «Литературное наследие» Костомарова, випущеного через п’ять літ після кончини вченого. Відсіль він перейшов до інших покажчиків праць Костомарова, однак книжку Попка ніхто не перевидав, навіть уривки з неї не входили до збірників з історії українського козацтва. Не відомо, скільки примірників «Черноморских козаков» потрапили з Петербурга в Україну і зберігалися у громадських та приватних книгозбірнях. Один з них надійшов до Одеської міської публічної бібліотеки 4 квітня 1908 року, тобто рівно через півстоліття після виготовлення у друкарні П. Куліша, і досі лишається тут майже нечитаним. Інший був власністю бібліографа Михайла Комарова. Не знаємо, яким примірником, де й коли послуговувався В. Голубуцький, тільки ж на сторінці 11-й свого «Черноморского казачества» (Київ, 1956) він задатував вихід праці І. Попка 1852 роком, а на сторінці 168-й вказав точну дату — рік 1858-й.

Жевріла надія, що якісь відомості про долю книжки І. Попка знайдуться у збірнику «Тридцатое присуждение Демидовской премии» (Петербург, 1861), до котрого, як уже говорилося, увійшла стаття М. Костомарова 

(с. 131 — 142), — однак цього збірника не вдалося розшукати в бібліотеках України. Очевидно, праця І. Попка з якихось причин не удостоїлася нагороди, адже про неї немає жодного слова в розвідці Миколи Мезеніна «Лауреаты Демидовских премий Петербургской Академии наук» (Ленінград, 1987). Цього доскіпливого дослідника з Нижнього Тагіла мені випало знати задовго до появи його праці, а тепер хто скаже про його долю?!

Існує чудовий багатотомний анотований покажчик книг і публікацій у журналах «История дореволюционной России в дневниках и воспоминаниях» (Москва, 1976 — 1988), підготовлений за науковим керівництвом і редакцією відомого професора Петра Зайончковського. Іван Діомидович Попко займає тут у томі другому дві позиції — 2021 та 2022, де зафіксовано публікації з похідного щоденника 1854 — 1855 років в «Русском слове» та «Военном сборнике». Офіцер Окремого Кавказького корпусу під час воєнних подій біля селища Курюк-Дара та біля Карса підписався псевдонімом Єсаул в шести номерах «Военного сборника» за 1860 рік, зайнявши понад триста сторінок. Подеколи, зокрема в газеті «Русский инвалид», він підписувався ще й як Іван Помандруйко. Прибрані імена І. Попка виявив у 1920-х роках і завів до свого «Словника псевдонімів українських письменників» Олександр Тулуб. Цікавився ними також одеський археограф Левко Мацієвич, чий рукопис словника псевдонімів переховується у Петербурзі, в Інституті російської літератури (Пушкінський дім). Про недоступність «Ставропольских губернских ведомостей» та «Ставропольских епархиальных ведомостей», де частково публікувався І. Попко, не доводиться говорити. А про які місця видруків написаного ним ми не відаємо?!

Зважаючи на те, що часу для літературної роботи в Івана Діомидовича було обмаль: його забирала військова служба й виконання громадських обов’язків, зосібна на посаді предводителя ставропольського губернського дворянства, — він усе ж не відкладав пера. 1880 року з’явився перший випуск його праці «Терские казаки с стародавних времен». Не відомо, коли вдалося попрацювати над ним, бо ж у другій половині 1870-х Попко брав участь у російсько-турецькій війні на території Болгарії. Здається, що це завадило подальшій роботі — і другий випуск зостався в авторських намірах...

Брала своє старість. З ким і як зустрів її Іван Діомидович? 

Цілком можливо, що останні літа Попка нагадували розділи роману його земляка Іллі Сургучова «Губернатор», опублікованого 1912 року. Між кончиною реального ставропольського губернського діяча і героя твору пролягло всього дев’ятнадцять літ.

Іван Діомидович Попко завершив свій шлях 30 серпня 1893 року в Харкові. Прожив він сімдесят чотири роки і два дні. Де поховали його, з’ясувати не пощастило. Не знайшлися наразі й некрологи. Склався лише здогад, що в Харкові чи під Харковом жив хтось із родичів історика — і Попко поїхав одвідати його у день своїх іменин. Втім, як воно було насправді, чи не стане відомо у переддень двохсотріччя дослідника історії чорноморського козацтва?