Як відомо, наприкінці 1941-го — до квітня 1944-го Одеса була окупована румунськими військами. Наголосимо, що ці окупанти прийшли на зміну попереднім радянським, що ставилися до населення ще більш жорстоко та цинічно. Тому багато хто з числа ще недавно репресованих одеситів мав всі підстави очікувати від румунів покращення свого становища, особливо українці, які після 1930-х перебували у стані повного погрому та тотальної русифікації. Символом позірного лібералізму румунів було відкриття в Одесі університету — єдиного діючого вищого навчального закладу на Сході та Півдні окупованої України. Туди прийшла більшість колишніх радянських викладачів та студентів, серед яких кількість українців сягала 80 відсотків (під час румунського перепису 64,6 відсотка одеситів визнали себе українцями). Проте, услід за своїми попередниками, румуни взяли курс на створення російськомовного закладу як перехідної форми на шляху до подальшої румунізації вищої освіти.

Провідники похідних груп ОУН зі здивуванням відзначали наявність у русифікованій Одесі свідомих українців, зауважуючи серед них передусім студентську молодь. Корінний одесит 1920 року народження, а згодом видатний дисидент Святослав Караванський вбачав коріння мовного патріотизму насамперед у тому, що навіть у зрусифікованій школі діти не втрачали контакт з мовою батьків. Українська мова зберігалася у прислів’ях, піснях тощо. Молодь приваблювала її простота і тональність. Однокласники С. Караванського в одеській школі навіть просили вчительку почитати для них книгу українською.

Святослав Караванський згадував, що його мати була родом з Чернігівщини і, «будучи змушена силою обставин (в Одесі. — Авт.) вчити нас — своїх дітей — нерідної їй російської мови, вона завжди підкреслювала, що її рідна мова до 16 років життя була мова українська; і коли їй бракувало російських слів, вона не вагалася вживати українські». Батько С. Караванського, Йосип Григорович (1889 — 1970), уродженець Київщини, випускник Київського політехнічного інституту 1917 року, кандидат технічних наук з 1941-го, також ідентифікував себе як українець. Є підстави вважати, що у 1918 році він перебував на посаді голови одеського комісаріату торгу та промисловості від Української держави. Від лютого 1943-го викладав на політехнічному факультеті Одеського (румунського) університету. Влітку 1942 року саме він познайомив свого сина з представником ОУН Богданом Яворським, відрекомендувавши його як цікаву та культурну людину, що прибула із Західної України.

Своє навчання на історико-філологічному факультеті з кінця 1942 року до весни 1943-го член бандерівської фракції ОУН Святослав Караванський розглядав як засіб вербування нових членів ОУН з числа студентів. Про методи боротьби українських студентів та персональний склад їхніх провідників свідчать два листи, надіслані ними до губернатора Трансністрії Г. Алексяну. У першому листі від 15 вересня 1942 року 20 студентів-українців історико-філологічного факультету (В. Легкий, Я. Перебийніс, В. Непомнящий, І. Сівак, В. Паньків, 

Р. Гавдзинська, Лабунська, 

С. Караванський, Л. Бурлака, 

Л. Колотіліна, Н. Доконт, П. Нанієв, Монастирська, К. Мартинова, 

А. Бербец та інші) наголошували, що 2,5 мільйона українців Трансністрії дуже боляче відчувають відсутність україномовного ВНЗ. Чисельність студентів-українців в Одеському університеті вони обраховували у 692 особи, тобто як більшість. «Бажаючи належно підготуватися до праці на користь Трансністрії серед українського населення її, просимо Вашого розпорядження відкрити українські відділи на всіх секціях історико-філологічного факультету Одеського університету, а в першу чергу — катедру української мови та катедру української літератури», — підсумовували студенти. Але ці вимоги були проігноровані, про що свідчить текст другого листа від 6 липня 1943-го 

за підписом С. Караванського, 

В. Непомнящого, та В. Паньківа. «Цілком усвідомлюючи собі величезне культурне й моральне значення освіти рідною мовою», підписанти вже більш рішучим тоном повторили своє прохання згідно з пунктом 12 декрету маршала І. Антонеску від 15 червня 1943 року про забезпечення на території Трансністрії навчання рідною мовою.

У матеріалах НКВС кінця 1944-го, зокрема звітах про допити С. Караванського, фігурують студенти першого курсу історико-філологічного факультету «Яков Перебийнос», «Павел Наниев», «Петр Горох», «В. Непомнящий» (фігурує також під ім’ям «Петр»), «Виктор Пеньков», «Розалия Гавдзинская», «Барановский», «Бевзюк», «Олег Легкий», «Михаил Григорьевич Гдешинский» з Донеччини, якого, згідно з протоколом, завербувала у 1943 році Р. Гавдзинська, «Нина Доконт», «Таисия Дубинская», які були, у свою чергу, завербовані М. Гдешинським, та, зрештою, студенти політехнічного відділення «Коваль Николай Григорьевич» та уродженець Одещини «Назаров» (1925 р. н.). Під час суду С. Караванський уже стверджував, що серед загітованих ним студентів активними членами ОУН стали лише Р. Гавдзинська, Я. Перебійніс та П. Нанієв. Деякі з цих молодих людей у 1944-му продовжували підпільну діяльність.

Попри задекларовану підписантами українську ідентичність, деякі іноді позначали себе як представники інших національностей: В. Непомнящий — молдованин, Л. Колотіліна — росіянка. Слід відзначити й наявність серед підписантів уродженки Білорусі. Більшість цих молодих людей походила з Одеси та Одещини. До них примикають вихідці з Вінниччини. За соціальним становищем майже всі підписанти належали до родин інтелігенції та службовців. І лише Л. Колотіліна по матері походила з родини дворян. Тільки двоє зі згаданих осіб вказали на своє перебування у комсомолі (Мартинова, Колотіліна), і лише К. Мартинова вказала, що її родина постраждала від радянських репресій. Більшість з підписантів не були надто юними.

Покровителями студентів могли бути деякі викладачі. Від липня 1942 року в університеті викладав всесвітню літературу, а згодом був деканом історико-філологічного факультету Володимир Лазурський, який мав репутацію прихильника української культури. Святослав Караванський згадує: «Моє знайомство з Лазурським сталося під час мого збору підписів під петицією губернатору Трансністрії Алексяну про потреби українців Одеси: видання української газети тощо. Лазурський заяву підписав. Підписали ще екс-викладач Одеського індустріального екс-інституту Іван Рузин, та, здається (бо я не певен), ще: лікар Кісельов — автор «Російсько-українського медичного словника» та викладач зеленої архітектури Каковський та ще дехто, яких уже не пам’ятаю». В. Лазурський та В. Кармазин-Каковський (1898 — 1988) викладали також в Українському ліцеї. Румунські спецслужби підозрювали обох у зв’язках з самостійницьким українським рухом. На агрономічному факультеті викладала німецьку мову дружина колишнього провідника української громади Одеси М. Гордієвського — Олена Оттівна (її донька Наталя, 1921 р. н., навчалася на літературному відділенні), там же викладав Олександр Лазурський, син В. Лазурського. 

Отже, ці короткі дані про український студентський рух в Одесі в часах Другої світової війни породжують додаткові сумніви щодо міфу про «Велику Вітчизняну війну» та звільнення «радянської Вітчизни». Вочевидь, для кондових «советских людей» згадані представники української молоді назавжди залишаться лише «пособниками» окупантів та колабораціоністами. Але для них всі «помаранчеві», «жовто-блакитні» та україномовні і так є ворогами. Тому не для них написана ця стаття.

Я писав її для мислячих українців, котрі мусять зрозуміти, що нав’язувані їм з різних боків міфи не відповідають історичним джерелам, і лише вони, ці джерела, а не базікання політиканів, мають бути останнім аргументом. Далеко не всі українці у роки війни боролися за повернення радянської влади, багато хто прагнув скористатися боротьбою імперій та фашистських режимів для світлої мети відродження української культури та державності без окупантів усіх мастей. Власне, ставлення всіх влад до української культури і було тим лакмусовим папірцем, який свідчив про їхні наміри. Румуни виявилися такими ж окупантами для українців, як і їхні попередники. Не зробила уроків з воєнного лихоліття й радянська влада. Її повернення принесло українцям лише нові репресії, головною складовою яких була подальша русифікація освіти. 

«А що бачимо сьогодні?» — запитає думаючий читач. Справді, сьогодні суцільна російськомовність вищої освіти, про яку сором’язливо мовчать навіть викладачі українознавчих дисциплін, є яскравим свідченням фактично колоніального статусу етнічних українців — щось подібне було з неграми у 1970-х роках у Південно-Африканській Республіці чи з ілотами у Давній Спарті. Але найстрашніше те, що ані батьки, ані самі українські студенти не виборюють свої права і, вступаючи до «національних» ВНЗ, лише глибше у плечі втягують свої голови, як вівці, переходячи на «общепонятный» у спілкуванні з викладачами та «мажорами» з числа однокурсників, не здатних на оволодіння братньою слов’янською мовою та часто озлоблених на її носіїв, а може, й через своє ж невігластво.

Сьогодні вже не почуєш про листи з вимогами українізації/дерусифікації освіти на «нашій — не своїй землі». Головною причиною цього є впорскування у свідомість українців псевдоліберальних ідей, начебто саме у такому «українському» прочитанні загальнопоширених «во всем цивилизованном мире». Начебто «не либерально как-то», «не модно» вказати невігласу-шовіністу на його невігластво та шовінізм, на те, що, викладаючи українським студентам, бажано було б знати й мову аборигенів, адже навіть іспанські конкістадори підучували трохи мову «визволених» ними латиноамериканських народів. Водночас вважається ліберальним голосити на кожному кроці про якусь міфічну «українізацію» України. Як наслідок, в Одесі відсутні справді українські студентські земляцтва, що, на відміну від псевдосамостійних та псевдоукраїнських, а насправді малоросійських та суто російських студентських організацій, могли б порушити закономірне питання про нову русифікацію у вищих навчальних закладах «толерантної» Одеси.

То, може, хоча б «клич предків», що я намагався донести у цих рядках, дасть дороговказ нащадкам колись сміливіших українських студентів, котрі не ховали голови у пісок навіть в умовах війни?

Теги: