5 октября 1709 Гетман Украины Иван Степанович Мазепа (родился 1687),  

стремившийся к отделению Украины от России, после Полтавской битвы 

бежал вместе с королем Швеции Карлом ХІІ в Турцию и отравился».

/День в истории: Справочное издание. Составитель Будько А. И., — 

Мн.: ООО «МЭДЖИК БУК»; — М.: «РИПОЛ КЛАССИК», 2001. (стр. 325)/.

Наведене вище не є епіграфом. 

Відверта брехня і перекручування подій історичного минулого мого народу не може слугувати за основну ідею будь-якої публікації. Моє завдання — донести читачеві правду, викрити і попередити справжні цілі «нашіптувачів» маніпулювань такого штибу.

Напівзгноєне насіння неправди, вміло кинуте в благодатний ґрунт, проростає пирієм великоімперського догмату, українофобії, меншовартості, байдужості та манкуртства. Десять тисяч примірників довідника-календаря «День в истории» вже понад сім років читаються та розповсюджуються теренами України, Росії та Білорусі. Хотів би спитати в упорядника О. Будька про бібліографічні витоки його праці. Між іншим, авторство книжки запобігливо розчинене в колективному «мы» — котрі займалися «отбором фактов». А факт, як відомо, це «дійсна, невигадана подія, дійсне явище, те, що сталося, відбулося насправді». Та в цьому випадку факт — не є фактом.

Можливо, за їхнім задумом, саме для «молодого» Мазепи («родился 1687») трагічніше було б покінчити з життям після поразки. Та, за свідченням безпосереднього учасника походу шведського короля Карла ХІІ, словацького теолога Даніела Крмана (1663 — 1740), яке викладене ним у «Подорожнім щоденнику 1708-09», гетьманові Мазепі Івану Степановичу «є більше семидесяти років». Поважний вік керманича України підтверджують ще дві роботи, що вийшли в світ за життя Крмана. Це «Reisen und campangen duch Deutschland in Polen… und Ukraine» (1730), де учасник того ж походу віттенбурзький принц Макси міліан Емануїл занотував про Мазепу, що «він у своєму віці (тоді йому було понад 60) виказував іще вогненний дух та добрий розум», і «Histoire de Charles XII» Вольтера (1731), де читаємо: «Це була відважна людина, далекозора, невтомна в праці, хоч поважного віку…»

В результаті «операції з омолодження» життя Мазепи скорочене до 22 років, що містять у собі лише бажані події — «родился», «бежал», «отравился». Замовчаними залишаються 50 — 60 усвідомлених плідних літ до і після 1687 року. Тому не буде зайвим згадати тут частину енциклопедичної статті, яка висвітлює період до 1687-го: «Мазепа (Мазепа-Калединський) Іван Степанович, український політ. діяч, гетьман Лівобережної України. Походив з укр. шляхти. Вчився в Києво-Могилянському колегіумі та єзуїтському колегіумі у Варшаві. 1656-59 вивчав військову справу, дипломатію, іноземні мови у Німеченні, Італії, Франції та Нідерландах. 1659-63 — на службі при дворі польського короля, виконував низку дипломат. доручень. В 1663 повернувся на Україну. 1669 — очолив особисту охорону, а з часом став генеральним писарем гетьмана Правобережної України П. Дорошенка. У 1674 направляється з дипломат. місією до Криму та Туреччини, по дорозі був схоплений кошовим отаманом І. Сірком та переданий гетьману Лівобережної України І. Самойловичу. 1682-87 — обіймав посаду ген. осавула в уряді І. Самойловича. 25 липня 1687 року на Коломацькій раді був обраний гетьманом і склав з московським урядом Коломацькі статті…» /Сучасна українська енциклопедія. Т. 8. — Харків: «Книжковий клуб «Клуб Сімейного дозвілля»», 2005, стор. 193/.

20 років свого правління (1687 — 1708) «царского пресветлого величества верный подданый, слуга найнижащий и подножок» (так гетьман підписував свою кореспонденцію до Петра І) шукав шляхів, аби позбутися принизливого рабського статусу, бути незалежним правителем. Особисте бажання стати в усьому вільним нероздільно поєднувалося з перспективою України як самостійної держави. 20 років обережності, закритості, конспіративності. 20 років невгамовної енергії вільнолюбства, що раз по раз проривалося у вигляді тих чи інших опозиційних дій щодо Москви, таємної дипломатії, заходах поєднання Лівобережжя та Правобережжя України. Він створив довкола себе старшинське середовище, віддане йому, здатне сприйняти ідею вільної України як рятівну необхідність (це близько 120 неординарних постатей).

А рятувати було від чого. В адміністративно-військові реформи Петра І не вписувався гетьманський устрій козацьких вольностей України. Французька дипломатія 1703 року мала в своєму розпорядженні таємний проект царя щодо знищення козаччини та колонізування Гетьманщини /Мельник Л. Лівобережна Гетьманщина періоду стабілізації (1669 — 1709). — К., ІСДО, стор. 46/

Через своїх довірників у Москві гетьман мав інформацію про плани О. Меншикова та царя: «знаю я сам барзо добре, что они и о вас и о мні, — говорив він наближеним, — хотят меня уконртентовать княжением римскаго государства, а гетьманство взять, старшину всю вибрать, городы под свою область отобрать и воевод или губернаторов в них постановить; а когда бы спротивилися, за Волгу перегнать и своими людьми Украйну осадить» /Лист П. Орлика до Стефана Яворського/. Це підтверджується проханням О. Меншикова стати чернігівським князем з підпорядкуванням йому козацьких військ на чолі з гетьманом (1706 — 1707) та несподіваними указами Петра І про перетворення окремих гетьманських полків у «регулярные драгунские полки».

Наступ російського абсолютизму на автономні інституції Гетьманщини був зірваний військовою акцією шведського короля Карла ХІІ та переходом гетьмана Мазепи на бік шведів. Навіть поразка українського повстання зупинила цей процес на багато десятиліть, оскільки Петро І та його оточення після 1709 року не наважилися зруйнувати козацький лад, побоюючись спалаху опору в Україні. Подальше ослаблення гетьманського управ ління, непевність становища наступних гетьманів призвели до безперешкодного усунення ознак державності на теренах України наприкінці XVIII ст.

Саме у шведському війську і в правителі Швеції гетьман бачив гарантію забезпечення миру в Україні в разі поразки Росії та реалізацію потаємної його мрії — визволення українського народу з-під московського ярма й утво рення вільної незалежної держави. Але він серцем відчував, як несприятливо складаються обставини і чим може закінчитися раптовий, зненацький перехід до Карла ХІІ з невеликим військом, з розкиданими по різних теренах полками. А тому старався приглушити азарт полковників, котрі на ці обставини не зважали, вимагали рішучих дій.

Доленосний крок у житті українського народу не був «особистою авантюрою» гетьмана. Його довго не полишали вагання. Спійманий царськими агентами А. Войнаровський свідчив на допиті 25 листопада 1716 року, що в м. Коропі «гетьман тоді розмірковував, чи йти йому до короля, чи облишити цей намір. Полковники й Орлик були на нього роздратовані за це, докоряли, що коли вже маєте намір, то й робіть». Він хотів відійти від царя тільки у разі, «когда царское величество не доволен будет, не токмо Украины, но и государства своего, от потенции шведской оборонить». А такої ситуації ще не було. Навпаки, під Лісною шведська сторона зазнала поразки. Та й сподівався він також і на мирне вирішення: «…будучи свободным народом, свободне теперь отходим, и за протекцию царскому величеству благодарствуя, не хочемь руки нашей на кровопролитие Христианское простирать, но под протекцию короля шведского совершанного нашего освобождения будем ожидать которое он… надеемся не войною, но покоем, через трактат получить, будто хотел короля Шведского способами до тогожь с царским величеством покою приклонить».

Партія змови проти Москви вже за працювала у повну силу й не могла відступити від наміченого. 29 — 30 жовтня 1708 року в Гірках Новгород-Сіверського району був укладений союзницький договір між Україною та Швецією. Оригінали його не збереглися. До наших часів дійшли лише копії договірних статей 1710 — 1711 рр., а також рукопис П. Орлика «Вивід прав України», знайдений істориком І. Борщаком та опублікований 1925 року у Львові.

Полтавська битва стала апогеєм визвольного антимосковського змагання 1708 — 1709 рр. Гетьман Мазепа, окрилений підтримкою запорожців, поразками росіян (козацько-шведське угруповання розгромило під Соколками велику частину генерала Ренне, здобули Нові Санжари і декілька «городків» вздовж Ворскли), запропонував Карлу ХІІ взяти Полтаву і закріпити попередні успіхи. Тим більше, що Полтава мала важливе стратегічне значення. Місто прикривало й утверджувало б за українсько-шведською стороною велику частину Лівобережної України. Його здобуття ще більше піднесло б моральний дух воїнства, місцевого населення. Та не так склалося, як гадалося. Ні перший штурм 29 квітня, ані наступні вилазки, ані тривала облога бажаного результату не дали. Навпаки, за цей час (кінець травня — початок червня) союзницькі війська фактично опинилися в оточенні.

За спогадами Крмана, у ті дні до Мазепи прийшла віщунка, яка сказала, що «ні він, ані король Полтави не здобудуть і що поблизу оточеної Полтави буде велике кровопролиття». Гетьман розповів про те Карлові, але той іро нічно сприйняв це, мовляв, він довіряє своєму Богові і справедливому ділу.

Обидві супротивні сторони готувалися до вирішального бою. Можливості у них для цього були нерівні. Петро І мав тут свіжі, щойно змобілізовані частини. В район Полтави було стягнуто 47 полків загальною чисель ністю 55 — 57 тисяч солдатів, для участі у баталії готувалось 102 гармати. Окрім того, на боці росіян діяли 2 піхотні та 4 кінні полки І. Скоропадського, що становило мінімум 8 — 10 тисяч козаків. Отже, під Полтавою зосереджувалося 63 — 67 тисяч царського війська.

Під керівництвом І. Мазепи було загалом 13 — 15 тисяч військовиків. У шведів налічувалося близько 25 тисяч та кілька тисяч супровідного персоналу і 28 гармат. Лише для чотирьох з тих вони мали порох та ядра. Назагал шведсько-мазепинське військо мало до 40 тисяч осіб.

Генеральна баталія розпочалася 27 червня о 2 годині ночі. У  

ній взяли участь 19 тисяч шведів (інші 1300 осаджували Полтаву, до 5 тисяч — охороняли переправи) та 11 — 12 тисяч мазепинців. Цар виставив проти короля 47 полків та козаків Скоропадського. Карл ХІІ сподівався несподівано напасти на переважаючі сили противника і взяти ініціативу в свої руки. Однак через погану підготовку до бою, слабке знання місцевості шведи вийшли до російських редутів із ранковим світлом і були помічені. Їхній могутній натиск лише на початку мав певний успіх. Надалі ж зручна позиція росіян, редути, щільний вогонь артилерії зламали бойовий дух наступаючих. Вони зазнали значних втрат. Був втрачений зв’язок з командуванням та іншими полками.

До Мазепи не пробився жоден гонець, аби він вислав свій козацький резерв з Пушкарівки. Велика частина мазепинського війська була в другому атакуючому ешелоні. «Між кіннотою шведи помістили піхотинців, — зазначав у спогадах Д. Крман, — а козаків і волохів поставили на обох крилах». На лівому фланзі були запорожці. У їхній бік була направлена контратака кількатисячного корпусу калмиків. Шведський старшина Вейге ділився спогадами про дії козаків у бою: «наші запорожці застрілили своїми тягненими рушницями багато з московської піхоти, так що вона скоро потім, побачивши нашу підмогу, повернула через заросляки, і король також малим об’їз дом завернув під Полтаву». Козаки відігнали ворожу кінноту, яка після бою намагалася захопити короля та його оточення.

Карл ХІІ ще бадьорився. Йому хотілось битися з росіянами до останньої краплі крові. Мазепа, прибувши до шведської ставки, наполягав оголосити негайний відступ у турецькі воло діння. Про те заявляли й генерали короля. Лише після настирливих умовлянь король згодився на відхід. Карл ХІІ і Мазепа від’їхали разом у візку генерала Мейєрфельда. За ними поспішили ті, хто врятувався.

Кровопролитна Полтавська битва завершилася повною поразкою швед сько-українського війська. На місці герцю переможна сторона виявила 8619 забитих шведів. У ході бою 2800 вояків Карла ХІІ потрапили в полон. Організоване росіянами переслідування втікаючих шведів теж дало свої наслідки: поблизу Дніпра практично вся королівська армія (майже 23 тисячі офіцерів, солдатів, обслуги) здалися на милість переможців.

Упродовж 28 червня — 4 липня 1709 року шведські полонені стали свідками колесування, вішання спійманих кількох тисяч запорожців і козаків, які брали участь у Полтавській битві. За «Щоденником військових дій», після Полтавського бою поховано 13281 «побиенных неприятельских тел» (13281 – 8619 = 4622 забитих козаків та запорожців). За підрахунками сучасника і хроніста Петра І Крекшина, впродовж листопада 1708 — липня 1709 рр. в Україні «изменников до тридцати тысяч порублено».

Під Переволочною здалася низка генеральних старшин, які мали разом із шведською армією вивести рештки українського війська у Крим. Смертну кару їм було замінено на заслання. 2700 козаків, що були з ними, помилувано з забороною носити зброю та переведенням у стан посполитих.

29 червня о 18 годині гетьман переправився через Дніпро. Дещо пізніше, опівночі, це зробив Карл ХІІ, який до останньої хвилини волів залишитися з військом, аби організувати відсіч ро сіянам. Але його переконали в марності таких дій. З гетьманом та королем переправилося біля Переволочної до 2 тисяч козаків і стільки ж шведів. 1 серпня 1709 року, подолавши сотні виснажливих та небезпечних кілометрів і кілька переправ, мазепинці та шведи дійшли до Бендер (тоді володіння Туреччини).

Чи було те «ганебним відступом»? Чи Мазепа разом з королем Карлом ХІІ «бежал»? Нагадаю: «Відступ — відхід з певних позицій під натиском супротивника, відворіт, втеча» /Новий тлумачний словник української мови. 

Т. 1., — К., «Аконіт», 1999/. Зауважте на уривок з промови, яку Мазепа виголосив перед запорожцями 12 березня 1709 року: «Бог мені свідок... я зробив це не з легковажності і не з приватних вигід для себе, а з любові до Вітчизни. Я міг би віддатися у Польщу або будь-куди і спокійно провести там останок днів мого життя, але, керуючи стільки Україною з піклуванням та вірністю, наскільки у мене було здібностей, я за обов’язком честі і сердечної любові не можу, склавши руки, покинуть цей край на сваволю неправедного гнобителя» /М. Костомаров. «Мазепа», стор. 282/. 

Чи могла людина з такою позицією «бежать»? Після смерті І. Мазепи гетьманом України в екзилі був обраний Пилип Орлик, який майже 30 наступних літ присвятив відстоюванню інтересів України у світі, активно вів перемовини з урядовцями провідних країн Європи, залучаючи їх до антиросійської коаліції. Що це, як не продовження ідей Мазепи? Що це як не «відхід» до інших методів боротьби в умовах найжорстокішої реакції?

Полтавська катастрофа, відступ підірвали слабнуче здоров’я гетьмана. 22 вересня 1709 року Іван Мазепа помер. Йому було влаштовано пишний похорон. Зібралися старшини, шведський генералітет, прості козаки. Жалобну процесію відкривали королівські сурмачі та барабанщики, котрі виконували похоронний марш. Один із старшин ніс гетьманську булаву. За ним на трьох парах білих коней везли тіло 

І. Мазепи. Червоний оксамит із золотими галунами вкривав труну. Козаки з оголеними шаблями їхали на конях з обох боків процесії. Далі йшли, голосячи, жінки старшин. Позаду них на конях їхали П. Орлик і А. Войнаровський та 30 шведських офіцерів. За ними з опущеними прапорами — козацьке військо. У церемонії прощання взяв участь і Карл ХІІ.

Гетьмана відспівали у церкві с. Варниця, а потім поховали в кафедральному соборі св. Георгія у Галаці.

Коли гине лев, залишається його шкура, а як вмирає людина, остається її ім’я. Ім’я Мазепи залишилося в збудованих його коштом 25 церквах, воно залишилося в легендах та літературних творах Байрона, Словацького, Гюго, Пушкіна, Шевченка, Рилєєва, Залеського, Булгаріна, Фріча, Готшаля, Мордовця, Лепкого, Дарагана, Сосюри та інших, у проникливій поезії його листів до Мотрі Кочубеївни, в рядках «Жалься, Боже, України…» з його «Думи», у його справі, бо саме період правління Івана Мазепи називають «українським ренесансом» (піднесення освіти, книгодруку, культури та духовності). Його ім’я пробивається крізь 300-річне замовчування, паплюження, анафемування. Понад десять років велося слідство, яке нібито мало підтвердити чи спростувати донесення О. Меншикова від 26 жовтня 1708 року: «Понеже когда он сие учинил, то не для одной своей особы, но и всей ради Украины». Для України та її народу Мазепа був, є і буде великим сином і патріотом, і ніякому підступному бруду не вдасться осквернити пам’ять про нього.