Навіть після розгрому Коліївщини пани ще довго докоряли Городищині, що вона складається майже винятково з "розбійного люду". І лише одиниці бачили й визнавали справжні причини вибуху народного гніву...

Насправді причиною гайдамацьких заворушень стало жорстке насадження польською владою католицизму на Правобережжі. У 1766 році у Вільшані на Городищині зібралася духовно-уніатська комісія, яка за допомогою війська люто розправилася з православними священиками та мирянами, 29 червня стратили Мліївського титаря (церковного старосту) Данила Кушніра. Доведені до відчаю жителі Городищини у складі гайдамацьких загонів чинили напади на багаті маєтки.

9 червня 1766 року для розправи з повстанцями до Вільшани прибуло кілька тисяч польських солдатів. Крім переслідування повстанців, вони зганяли людей на спорудження військових укріплень, де "чотири тижні в роботі мучили", грабували містечко.

Городищенські гайдамаки мали прихисток у зарослому деревами яру Макітерка, що у лісі Попів Ріг. Яр був глибиною 21 метр й кругом понад 100 метрів. У тамтешніх місцях діяв отаман Денис, якого марно намагалися спіймати поляки.

Нарешті 1768 року кривавим вогнем спалахнув великий бунт, що увійшов до історії під назвою Коліївщина, у якому разом із селянами активну участь брали й козаки. Тоді острівцями православної віри залишалися лише монастирі: Корсунський, Лебединський, Ірдинський, Межигірський, Мошногірський, Мотронинський… Саме туди під виглядом послушників зібралися гайдамацькі ватажки та прибулі з Січі запорожці. Там вони готувалися до великого бою. І от час настав! 7 червня 1768 року почалося повстання. Зранку повстанці на чолі з Максимом Залізняком замовили молебень у Мотронинському монастирі, після якого вирушили у визвольний похід. Швидко оволоділи Жаботином, потім, майже без бою, взяли Смілу. Далі військо рушило до Черкас.

У кожному місті й селі до повстанських загонів вливалися все нові і нові сили. Люди хапали сокири, коси і вила, діставали дідівські козацькі шаблі, щоб бити ворогів. Оволодівши Черкаським замком, вони вибили шляхту з Корсуня, Канева, Лисянки. 20–21 червня разом із загоном Івана Гонти здобули Умань. Велику активність проявляли загони Неживого, Журби, Бондаренка, Головацького та багатьох інших.

Коли почалася Коліївщина, до села Сегединці прибув запорожець Семен Неживий з ватагою. Він скликав людей на збори, прочитав їм накази, пояснив причину й мету повстання. Говорив, що "не за маєтки ми боремося, а за віру і правду". Закликав усіх пристати до нього. Історія зберегла згадку про Івана Ботвиненка. Він народився на Лубенщині, але осів у Сегединцях, пристав до гайдамаків.

Учасниками Коліївщини були й селяни В'язівка. Ходять легенди, що сюди приїздив Максим Залізняк для освячення ножів. Досі збереглася назва – Гайдамацький Яр. Якось поляки заскочили у село, де застали селянське весілля, на якому гуляли 18 гайдамаків. Поляки оточили населений пункт. Але гайдамаки, дізнавшись про появу війська, випровадили весільну компанію, а самі зачинилися в хаті, зайняли оборону. Вони відчайдушно захищалися, відстрілюючись з вікон і з-під даху. Стріляли дуже влучно, вбили та поранили декількох солдат. Тоді поляки спробували рознести хату гарматними пострілами. Проте артилеристи виявилися настільки недосвідченими, що, зробивши до 20 залпів, жодного разу не влучили. Тоді обклали стіни соломою і запалили хату. При цьому гайдамаки знищили ще кількох солдатів. Невдовзі полум'я охопило всю будівлю, але гайдамаки не припиняли опір. Коли закінчилася вода, що була в хаті, вони скористалися двома діжками квасу – час від часу занурювалися в рідину, щоб хоча на мить втамувати нестерпний жар. Продовжували стріляти до останнього подиху, поки не завалилися стеля і дах. Тоді лише замовкли постріли рушниць. Солдати виламали двері, але серед палаючих стін знайшли лише двох ще живих повстанців, сильно постраждалих від опіків. Що сталось з урятованими повстанцями, на жаль, невідомо.

У журналі "Київська старовина" №5 за 1890 рік в збірці документальних матеріалів про Коліївщину надруковані відомості про гайдамацького отамана Михайла Казана. Відомо, що "родом він був із села Дацьок смілянських", але зростав в Орловці, куди переїхав разом з батьком після смерті матері. Матеріальні нестатки змусили вступити в ряди надвірних козаків в Корсуні, проте він мав можливість часто навідуватися до своїх в Орловець. Під час таких відвідин познайомився з Іваном Чорним – "отаманом з ватаги Максима Залізняка". Іван гаряче переконував громаду Орловця вступити у збройну боротьбу проти унії. Так Михайло Казан й інші жителі охоче пристали до війська Івана Чорного і рушили з ним на Корсунь.

Коли військо Максима Залізняка було розгромлене ворогами, Михайла захопили в полон. Та суд не знайшов у його діях злочину, йому навіть знову запропонували державну військову службу, з якої, щоправда, він незабаром утік. Михайла знову спіймали і запроторили у Корсунську в'язницю. Військовий досвід допоміг влаштувати втечу. Але за два тижні був знову арештований по дорозі додому в Орловець. Цього разу вирок суду був остаточним і рішучим – страта через стинання голови. На той час гайдамаці Михайлу Казану виповнився лише 21 рік.

Ще довго після придушення повстання корсунські посесори висували звинувачення, що населення Городищенської волості, а особливо села Валява, складалося винятково з розбійного люду, загравало з гайдамаками і грабувало сусідні маєтки. До речі, межова лісосмуга, що перетинає поля сіл Орловець й Теклине, називається Урочище Гайдамачине.