Тальнівчанка, в якої на фронті загинув чоловік, чекає його й досі. Всю себе віддала праці. За це її поцілував сам Микита Хрущов, а місцева влада дозволила побудувати в селі церкву.

Мотря Круть, якій зозуля накувала вже дев'яносту зиму, до цього часу чекає свого чоловіка, який у червні сорок першого року пішов на фронт і не повернувся. Семеро сватачів приходили до неї, та всім відмовляла, бо назавжди залишилася вірною своєму єдиному коханню.

Жінка народилась і прожила життя в Кривих Колінах, а тепер доля привела її у будинок престарілих, що в Тальному. Там ми й зустрілися.

Зі щирою посмішкою бабуся Мотря привітала нас у своїй кімнаті, осяяній сонцем, що світило на її ліжко, з якого вона не встає вже декілька місяців через хворобу. Та навіть так жінка залишилася сильною, бо не втратила віри в життя. Її очі світилися добром і мудрістю, бо її щедра душа зберегла найкраще, а в пам'яті залишилось усе, що судилося на довгому віку.

А суп солоним був від сліз

Мотря Зіновіївна рано залишилася без батька: у голодні роки він поїхав міняти речі на хліб, та на зворотному шляху його до смерті побили розбійники, що полювали на їжу та речі...

– Як нам було не важко від цієї втрати, та треба було жити, – розповідає бабуся Мотря, – і ми трималися з усіх сил. Я пішла до школи, хоч і не було в що одягтися, та вчитися дуже хотіла. Мама з сестрою ходили на роботу, і за це в колгоспній їдальні давали суп. Ніколи не забуду, як одного разу мене послали з дійничкою по їжу. Надворі саме тоді йшов дощ, а я бігла швидко, щоб скоріше принести, бо дуже хотілося їсти. Зачепилася, спіткнулася, і все вилила на землю у коров'ячі сліди. Це було для мене гірше смерті. Я так плакала, не знала, що робити, адже ми всі залишилися голодні. Стала на коліна й почала пити з калюжі, той суп тоді здавався таким смачним, та був солоним від сліз. У цей час ішов бригадир і побачив мене. Підвів, почав витирати болото. Шкода стало бідної дитини, тож сказав, щоб я знову пішла на кухню по суп.

Не судилося

Пройшов час. Мотря закінчила дев'ять класів і пішла на роботу в колгосп. Хоч і нароблялася тяжко, та втома їй була до душі. Вона вміла пожартувати, допомогти, порадити добрим словом, тож невдовзі її поставили ланковою. Ланка була завжди передовою, а фотографії трудівниць висіли на Дошці пошани.

– У ті роки в конторі колгоспу висів стенд, а на ньому були намальовані літак, машина, підвода, жаба. Туди вписували імена працівників – хто як заслужив. Моя ланка завжди лише літала, – усміхаючись, каже жінка.

У цьому була, звичайно, велика заслуга й Мотрі. Метка, проворна дівчина не сиділа й хвилини, все в її руках горіло, вміла запалити вогник і в інших. На неї заглядалися всі хлопці, мріючи про таку дружину. Та вона вибрала красеня-військового, з яким познайомилася на весіллі подруги. Невдовзі й Мотря з Федором стали на рушник.

– Ніколи не забуду, – каже бабуся Мотря, – тієї миті, коли до мене підійшов бригадир і сказав, що треба негайно зібрати дівчат із ланки, щоб прополоти ячмінь. Байдуже, що було наше весілля, я взяла Федора під руку, і ми пішли разом скликати ланку до праці. Як зараз пам'ятаю, пісні співаємо, а робота в руках аж горить. Коли дивимося, хтось до нас швидко біжить і щось гукає. "Які ж ви нещасливі, що одружилися! – добігши до нас, промовив стривожений чоловік. – Війна!.. Війна розпочалася…". Це був ранок двадцять другого червня сорок першого року.

А вже наступного дня Федора викликали у військову частину, в Умань, а потім забрали на фронт. Та перед довгою, незвіданою дорогою закохані поклялися чекати одне одного: прокололи руки й навіки поєдналися кров'ю.

– Я свого Федора чекаю по цей день, – втираючи сльозу, каже Мотря Зіновіївна. – Хоч і отримала зразу ж похоронку, та не вірила, що загинув, чекала й чекаю свого єдиного і вірного, бо він для мене найдорожчий за все, що я мала в цьому житті.

Семеро сватачів приходило до Мотриної хати, просили руки, та всім відмовляла – не змогла зрадити своєму єдиному коханню.

Храм Божий від колгоспниці-передовиці

Не склалося її сімейне життя – всю себе віддала праці в рідному колгоспі. При цьому вміла щось і дотепне сказати, могла всіх і плакати змусити. Одного разу на зльоті в Києві, куди вона поїхала як передовий бригадир, її запросили в президію. Військовий вніс червоний прапор, і всі його поцілували. Підійшла й Мотря, стала на коліна, а потім промовила: "Люди, це ж кров наших батьків, синів і чоловіків, які не повернулися з війни!.." Увесь зал у розчуленні піднявся, а радянський керівник Микита Хрущов підійшов до молодої жінки і поцілував її.

– Моя ланка добре працювала і в тваринництві, й на полі, і в теплицях доглядали рослини, і в саду вирощували полуниці, смородину та запашні яблука, – розповідає Мотря Зіновіївна. – Якось на Спаса назбирала найкращих яблук і кажу дівчатам, щоб поїхати в Тальне посвятити. Погодились, а голова дав транспорт. Вертаємося додому піднесені, співаємо. А мені й кажуть: "Треба в селі побудувати церкву". Я з дитинства дуже вірила в Бога, і ця пропозиція мені припала до душі. Охоче взялася за цю справу, їздила і в Київ, і в Черкаси, зібрала потрібні документи. Сама здавала гроші й людей запрошувала. І так у селі, дякуючи Богові та людям, звели церкву.

...Старенька згадувала своє нелегке життя, сторінку за сторінкою гортала, то важко переводячи подих, то усміхаючись, а то й жартуючи. Розповіла про все так, як веліло серце, як підказувала пам'ять, що зберегла найпотаємніше...