Католик, який не відрікся від свого православ’я, росіянин, який затишно почувається в українській церкві, богослов, медієвіст (фахівець з історії та філософії Cередньовіччя).

Це про священика Юрія Аввакумова, який віднедавна став деканом гуманітарного факультету Українського католицького університету. З отцем Юрієм ми спілкуємося в стінах УКУ у Львові, куди він недавно переїхав з Німеччини. Його сім’я поки що залишилася в Мюнхені. Отець Юрій добре знає українську, у Львові він не вперше. Зрештою, тут відбулася важлива подія в його житті – висвячення на священика.

– Ви охрещені в Російській православній церкві, базову богословську освіту отримали в Петербурзькій духовній академії. Чому перейшли до Української греко-католицької церкви?

- Мої зв’язки з Українською греко-католицькою церквою почалися ще у 80-х роках. Здається, у 1980 році я вперше зустрівся з владикою Павлом Василиком, який тоді таємно відвідував Ленінград, і знайомство з ним справило на мене велике враження. Зацікавленість і навіть певне захоплення Україною та українською церквою не є чимось винятковим або неможливим серед росіян. Достатньо пригадати хоча б російських греко-католиків початку ХХ століття, передусім новомученика Української греко-католицької церкви блаженного Леоніда Фьодорова – росіянина, духовного сина митрополита Андрея Шептицького. Людей, які вважали себе послідовниками Фьодорова, можна було зустріти і в Петербурзі 70-х – 80-х років. Не в останню чергу це було пов’язано з тим, що в той час православним митрополитом був у Ленінграді Никодим Ротов, який був дуже відкритим до Католицької церкви. Серед його оточення було багато людей з симпатіями до католицтва. Безперечно, митрополит Никодим – постать суперечлива, але, так чи інакше, його позитивне ставлення до Католицької церкви створювало певну атмосферу серед православних петербуржців. Так само було й зі мною: я належав до одного з невеличких гуртків православних, що відчували тяжіння до Вселенської церкви. Ми таємно зустрічалися на квартирі, спільно молилися, читали твори Соловйова, книги про Леоніда Фьодорова, про Католицьку та Греко-католицьку церкву тощо. Тому я був морально підготовленим до зустрічі з українським підпільним владикою. Отже, невдовзі мене прийняли до Греко-католицької церкви, і з того часу я почувався католиком, який не відрікається від свого православ’я, навіть навчаючись (після закінчення відділення класичної філології Петербурзького університету) у православній духовній семінарії та академії в Петербурзі. Священичі свячення я отримав уже в Українській греко-католицькій церкві, у Львові, в Преображенській церкві – і цим пишаюся. Я переконаний, що, по суті, немає (і не повинно бути!) протиріччя між католицтвом і православ’ям, якщо хочемо бути християнами і прагнемо до Христа, а не до когось чи чогось іншого. Як писав ще Володимир Соловйов: “Східне православ’я і західне католицтво не виключають, а доповнюють одне одного”.

– Останні п’ятнадцять років ви працювали в Німеччині, у Мюнхені. У чому полягала ваша праця?

- У Німеччині я займався науковою працею, здобувши докторат з історії богослов’я на католицькому факультеті університету Людвіґа-Максиміліяна у Мюнхені. За матеріалами дисертації видав німецькою мовою у Берліні у видавництві “Академія” книгу під назвою “Ґенеза унійної ідеї: обряд східної Церкви як проблема латинського богослов’я у Середньовіччі” (в УКУ готується український переклад цієї монографії). Співпрацював з Українським вільним університетом у Мюнхені. Протягом цих років був відповідальним за російськомовне душпастирство у Мюнхенській римо-католицькій архідієцезії. Це душпастирство має два головні завдання. По-перше, у Мюнхені існує невелика громада росіян греко-католиків, заснована ще у 1946 році. По-друге, до завдань душпастирства належить опіка над російськомовними німцями, що переїхали в останні роки до Німеччини із країн колишнього Радянського Союзу (з Росії, України, Казахстану тощо). Тут йдеться про тисячі людей – їхня інтеграція у суспільство є великою проблемою для сучасної Німеччини. Це останнє завдання вимагає володіння двома мовами – російською та німецькою, і праці у двох обрядах – не тільки візантійському, а й римському.

– Часто вважають, що Українська греко-католицька церква є вузько національною – лише для українців чи навіть галичан. Як ви як етнічний росіянин почуваєтеся, будучи українським греко-католиком?

- Можу відповісти одним словом – добре! Якщо ставитися з пошаною до культури і до людей, серед яких ти живеш і працюєш, тоді отримуєш таку ж відповідь. Я маю велику пошану до України, до української культури та церкви. Я себе не мислю без цього, це є частиною мого життя, якщо завгодно – моєї свідомості. Особливе значення має для мене Київська церква. Мені здається, що українці не завжди усвідомлюють, що спадщина Київської церкви має велику привабливість не лише для українців, а й для інших народів. Не випадково рух багатьох росіян до Вселенської Церкви йшов саме через Україну, особливо через Львів. Отже, можу лише сказати ще раз: почуваюся добре!

– Ви автор монографії “Митрополит Андрей Шептицький і греко-католики в Росії” та довгий час займаєтеся науковими дослідженнями цієї проблематики. Як оцінюєте роль митрополита Андрея у становленні Греко-католицької церкви в Росії та працю УГКЦ у цьому напрямі тепер?

- Мій інтерес до митрополита Андрея Шептицького природний. Без митрополита не могло би бути ані Леоніда Фьодорова, ані греко-католицького руху в Росії – або цей рух мав би зовсім інші форми. Митрополит Андрей є постаттю вікового і світового масштабу. У науковому плані моя праця зі спадщиною митрополита Андрея стала можливою завдяки ініціативі та підтримці владики Михаїла Гринчишина, який запропонував мені, коли був апостольським адміністратором у Мюнхені, працювати над темою “Митрополит Андрей і греко-католики в Росії” на підставі документів, що зберігаються у Львівському державному історичному архіві.
Щодо сучасного становища греко-католиків у Росії, сподіваюся на те, що традиції, закладені митрополитом Андреєм, будуть мати певний розвиток. Це можливо, на мою думку, лише за умови, що греко-католики – і в Україні, і в Росії – зберігатимуть та плекатимуть ту пророчу і шляхетну широту бачення, що була притаманна великому українському митрополитові. Тут не може бути жодної вузькості. Якщо діяльність заради становлення Греко-католицької церкви в Росії будуватиметься на “антиправославній” ідеології, вона не матиме жодних шансів. Це добре розумів митрополит Андрей, як бачимо із його спадщини, особливо з його листування з російськими греко-католиками.

– Які маєте плани щодо розвитку і діяльності гуманітарного факультету УКУ, який цього року матиме своїх перших випускників?

- Важливо працювати у двох напрямах. З одного боку, програма гуманітарного факультету не може й не повинна намагатися бути всеохоплюючою; навпаки, вона повинна мати чіткий профіль та пріоритети – таким чином, щоб серед навчальних закладів у всій Україні було відомо: якщо хочеш стати добрим фахівцем у такій-то чи такій-то ділянці, – йди на навчання в УКУ. З іншого боку, необхідно працювати над тим, щоб обидва факультети УКУ – богословський та гуманітарний – працювали “симфонічно”, у дусі спільної християнської, східної католицької свідомості, доповнюючи один одного. Шляхом досягнення цих двох головних цілей міг би бути подальший розвиток історично-філологічної програми гуманітарного факультету у напрямах історії Церкви в Україні, історії релігії, філософського та соціологічного осмислення історії, врешті, – середньовічних та візантійських студій. Гуманітарний факультет спрямований передусім на вивчення історії, а також має добре сформовану лінгвістичну програму (у тому числі класичних мов), через це він може допомогти створити добру джерелознавчу базу для дослідження спадщини східних католицьких церков і таким чином стати співрозмовником богослов’я. При цьому не йдеться про якесь “обслуговування” гуманітаріями богословів. Мова про спільний об’єкт дослідження, на який богослов і історик дивитимуться з різних перспектив, незалежно один від одного. Саме гуманітарний, історико-філологічний, культурологічний підхід зможе допомогти зробити історичну спадщину греко-католиків зрозумілішою для наших сучасників. Людина сьогодні не завжди готова “зануритися” у специфіку суто богословського дискурсу. Погляд історика, філолога, культуролога надає сучасній людині можливості знайти точки перетину церковної, богословської свідомості із сучасною культурою.

Довідка «ВЗ» 

Отець-доктор Юрій Аввакумов народився в Санкт-Петербурзі. Закінчив Петербурзький, тоді ще Ленінградський державний університет, факультет класичної філології, пізніше православну духовну семінарію і академію в Санкт-Петербурзі. Докторський ступінь з богослов’я здобув у Мюнхенському університеті (Німеччина). Одружений, священик Львівської архієпархії, з 1995 року служив душпастирем для російськомовної католицької парафії Мюнхенської архієпархії, викладав в Українському вільному університеті. Автор кількох монографій, серед яких “Митрополит Андрей Шептицький і греко-католики в Росії”, що здобула нагороду на Форумі видавців у Львові в 2004 році. З січня 2007 року очолив гуманітарний факультет УКУ.