– Ваша Святосте! У 2010 р. сповнилося 15 років Вашого патріаршества. Чим нині є УПЦ КП, якщо говорити в цифрах?

– Київський патріархат має в Україні понад 4,5 тисячі громад, понад 3,5 тисячі храмів, кілька десятків чоловічих і жіночих монастирів. Найбільш відомими є Михайлівський Золотоверхий та Видубицький монастирі у Києві, Свято-Георгіївський монастир на Козацьких могилах (на полі битви під Берестечком), скит Манявський на Івано-Франківщині.

Згідно з даними соціологічних опитувань, Київський Патріархат має найбільшу кількість прихильників серед усіх конфесій – понад 30 відсотків населення України, або ж понад 14 мільйонів людей. Московський Патріархат має вдвічі більше зареєстрованих громад, однак кількість його прихильників в Україні менша – приблизно 20 відсотків населення, це 9 мільйонів. Прихильників УГКЦ – 7–8 відсотків.

– Чому Ви відстоюєте саме автокефальний шлях розбудови Церкви, в той час як Ваші опоненти наголошують на необхідності церковного єднання?

– Щоб відповісти на це питання, треба звернутися до вчення про Церкву, як воно сповідується у православ’ї. Ми сповідуємо, що Церква – Тіло Христове. Містичне, тобто таємниче, невидиме, Глава якого – Господь Ісус Христос, а всі ми, віруючі християни, – члени цього Тіла. Ця Церква – єдина, бо єдиний її Глава. І свята вона тому, що Христос Бог є святим. Але разом з тим Церква поділена, бо частина Церкви складається з живих людей, а частина – з померлих. Проте смерть не розриває духовної єдності у Христі, хоча померлі й відійшли від життя нашого світу.

Далі – згідно з умовами людського буття, Церква не може всіх віруючих зібрати в одному місці та в один час для звершення головного таїнства – Євхаристії. А тому Церква поділяється на громади, які з’єднані у єпархії на чолі з єпископом, а єпархії в межах одного народу і однієї держави – якщо цей народ переважно православний або є для цього відповідні умови – єднаються в Помісну Церкву. Ця Церква є невід’ємною частиною Тіла Христового, але адміністративно вона незалежна від інших Помісних Церков. Якщо у Католицькій Церкві є один видимий глава – Папа, то у Православній видимого Глави земної Церкви немає, бо ми сповідуємо лише одного Главу – Ісуса Христа.

Український народ переважно православний, ми маємо понад 1000 років історії християнства на нашій землі, маємо свою державність. І все це є підставами для того, щоби бути Українській Церкві автокефальною. Більше того – українське православ’я в цілому посідає одне з перших місць за кількістю вірян серед усіх Помісних Церков. Якщо у Польщі, Чехії чи Албанії є Помісні Церкви, то чому Українська Церква не може бути Помісною?

І ще один аргумент: ми бачимо, що Росія використовує Московський патріархат як інструмент для впливу на Україну в своїх інтересах. А ми не хочемо, щоб Церква була інструментом закордонного впливу.

– Загалом боротьба за самостійність Української Православної Церкви від Москви сприймається насамперед як боротьба за самостійність в управлінні. А чи існували якісь відмінності між Київською і Московською Церквами на момент приєднання?

– Такі відмінності не тільки існували, але й збереглися досі. Російський старообрядницький розкол зовсім не торкнувся Української Церкви. У XVІІ – XVІІІ століттях українське духовенство, завдяки Могилянській академії, було значно більше освічене, ніж московське. Тому в цей час з України ченців сотнями вивозили до Росії, де ставили на єпископські кафедри, в монастирі, учителями.

До початку ХІХ століття українське духовенство було виборним – почитайте твір «Старосвітські батюшки і матушки», там це яскраво описано. Були відмінності у богослужбовому співі, у прикрашенні храмів – у нас прийнято прикрашати ікони рушниками, чого в Росії немає. А різдвяні колядки та щедрівки взагалі в Росії довгий час вважалися язичництвом і заборонялися, хоча уявити без них українське святкування Різдва неможливо.

У наш час Київський патріархат найперше відрізняється від Московського тим, що в наших храмах служать українською мовою. І це велике досягнення, бо зрозуміла мова служби більше впливає на людину, ніж незрозуміла.

– Для Російської Православної Церкви втрата Києва – це величезний удар. Як Вам свого часу вдалося переконати Патріарха Алексія дати статус УПЦ самостійності та незалежності в управлінні?

– Тоді республіки Радянського Союзу, зокрема Україна, стали вимагати більших прав. Становище Москви було безвихідне – нічого іншого їй просто не залишалося. Оскільки Україна вже отримала 1990 року більші права, ніж вона мала раніше, я, як Митрополит Київський, поставив перед Собором того ж року питання про надання і Українській Церкві прав, відповідно до положення України у Радянському Союзі. Архієрейський Собор пішов на це, і ми отримали права самостійності і незалежності Церкви.

Коли 1991 року Україна проголосила повну державну незалежність, ми знову поставили питання про відповідні права Української Церкви – автокефалію. Але тоді Москва не прийняла нашого прохання, і Українську Церкву розділили. Так званий Харківський собор – це була робота Москви і спецслужб. Якби не було Харківського псевдо-собору, я думаю, Церква розвивалася би зовсім по-іншому. Якби Українську Церкву не розділили, і українські конфесії не почали боротьбу між собою, замість того, щоб боротися за незалежність, ми б подолали опір Москви і отримали б визнання автокефалії.

– Чи є речі, про які Ви жалієте відтоді?

– Я не жалію ні про що. Тоді я вчинив правильно, відстоюючи незалежність Церкви. І митрополит Володимир, я думаю, зараз це розуміє. Якщо утворюється незалежна держава – мусить бути і незалежна Церква. Таким шляхом йшли всі православні держави: і Росія, і Греція, і Грузія, і Болгарія, і Румунія, і Сербія. Чому Україна має бути винятком?

Цей шлях обрав не я, його обрала Церква, бо це ж рішення було прийнято на Помісному Соборі, і весь єпископат, всі монастирі, навчальні заклади, духовенство і народ підтримали його. Я тільки очолював цей процес, але умови для нього створилися історично. І тому цей наш шлях – правильний. Тому ми впевнені, що переможемо.

– Природно, що Церква – інститут досить консервативний, проте з часом змінюється і вона. Чи Київський патріархат впроваджує щось нове у своєму житті?

– Нічого такого, що би можна було назвати нововведеннями, у Київському патріархаті немає. Але впізнати наші храми просто – за українською мовою і патріотизмом наших парафіян. Якщо служба йде українською мовою, в церковній крамничці продають українські книжки, а парафіяни між собою спілкуються переважно українською – це, найімовірніше, храм Київського патріархату, а не Московського. А ще у нас не питають «До якої церкви ходите?», не заборонять ходити в храми Московського патріархату, в той час як там категорично забороняють ходити до нас.

– Серед української еліти стало модним бути віруючими, хоча вірять вони, мабуть, менше, ніж відвідують храми. Як відрізнити по-справжньому віруючу людину від тієї, яка просто ходить в храм?

– Якщо людина виконує заповіді Божі і діє по совісті, то навіть якщо вона і не часто ходить до церкви, вона є віруючою людиною, тому що живе за вірою. А коли людина показує себе віруючою, ставить свічки, а совісті не має, або її не слухає, то віра цієї людини не є правдива, тому що вона живе не за вірою. Після розпаду Радянського Союзу багато людей навернулися до Церкви, причому щиро. Вони будують храми, допомагають, виконують свої християнські обов’язки. Але до цього долучаються й інші, які віри не мають, а пристосовуються до часу.

Таке вже було в історії Церкви. Коли за часів Римської імперії Церква була гнана, в Церкві були тільки вірні, бо невіруючий не хотів йти на муки. А потім, коли Константин Великий проголосив християнство державною релігією, в Церкву пішли всі, хто хотів користуватися з нових умов. І тому часто потрапляли туди люди, які за світоглядом були не християнами, а язичниками.

– Останнім часом багато говорилося про загострення стосунків Київського патріархату з владою. Як все виглядає зараз?

– Коли ми створювали Київський патріархат у 1992 році, ніхто не вірив, що наша Церква існуватиме довго. У Москві мені говорили: «поіграются в нєзалєжность» – і прийде кінець. Але ми в «нєзалєжность» не граємося. Ми свою державу розбудовуємо, її духовні основи, без яких неможливе жодне державне утворення.

Пророкували, що при новому, вже нинішньому, Президентові України Київський патріархат зникне. І почали працювати на його знищення. Але з того нічого не вийшло. Чому? Та тому, що на наш захист стали громадські організації, політичні партії демократичного і патріотичного спрямування. Хоч у світському житті вони й роз’єднані, справа захисту Української Церкви об’єднала їх.

– Чи агресивні дії щодо Київського Патріархату вже мали для вас якісь наслідки?

– Події, які відбувалися за останній рік, свідчать саме про те, що Київський Патріархат знищити неможливо. За останній час ми втратили кілька парафій, але і до Київського Патріархату переходять парафії з Московського, як це сталося, наприклад, у Полтавській області. І навіть у тих кількох парафіях, на які здійснювалися атаки, йде шалений спротив, і остаточно відібрати їх в нас поки що не вдається.

Цей наступ на Київський Патріархат не ослаблює, а, навпаки, зміцнює Київський Патріархат. Протягом ХХ століття від радянської влади ми терпіли і не таке, проте Церква залишилася – а радянської влади не стало. То хто переміг? У 1995 році Київський Патріархат теж хотіли знищити, але це набуло такого розголосу, що Київський Патріархат, навпаки, почав зростати, причому дуже швидко.

Так і зараз: ми бачимо, що більше людей стало приходити на богослужіння до київських храмів. Тому ми переконані, що Київський Патріархат ніколи не знищить ніяка влада, бо неможна знищити український народ. Тим більше, що у Московському Патріархаті дуже багато прихильників автокефалії Української Церкви.

Ми хочемо жити в мирі і злагоді і з Російською Церквою. Ми, християни, повинні не забувати, що Церква Христова – єдина, і один у неї Глава: нема одного Бога для Росії, а іншого для України. У цьому ми єдині. Нас розділяє тільки гріх владолюбства, бажання Москви панувати над Україною. А цей гріх і в минулі часи, і в наш час завдає велику шкоду Церкві Христовій.

На жаль, у другому тисячолітті Церква почала займатися не тим, чим треба, – боротьбою за владу, за першість, за території. Хоча в Євангелії Христос категорично відкинув схожі наміри апостолів визначати між собою «першого та більшого», власне, наслідувати князів і царів зі світської влади. Церква завжди повинна виконувати свою місію – приводити людей до вічного життя.

– Свого часу президент Леонід Кучма був супротивником Київського Патріархату, але потім змінив свою думку. Ви можете сказати, коли і чому сталася ця зміна?

– Леонід Данилович зрозумів, що Київський Патріархат має велику підтримку народу, і тому без Київського Патріархату не можна будувати українську державу. Я думаю, що і нинішній Президент це зрозуміє, він же Президент український, а не російський губернатор, і ми його як Президента українського підтримуємо. І деякі представники нинішньої влади нас підтримують – тільки таємно, щоб ми не афішували. А значить, вони з нами. Ми вдячні їм за це. Така підтримка означає, що не тільки Київський патріархат існуватиме – буде існувати й Українська держава.

Думаю, що все це розуміє і нинішній Президент Віктор Янукович. Саме тому він і зустрівся 21 квітня зі мною та іншими керівниками Українських Церков і релігійних організацій. Дехто цій зустрічі дуже противився – але вона все ж таки відбулась, і відбулась конструктивно. На ній Президент говорив, що до всіх конфесій має бути рівне ставлення і що держава це буде забезпечувати. Тому ми сподіваємося, що ці слова Президента будуть виконуватися і на місцях – там, де часто до нас ставлення не рівне, а упереджене.

– У суспільстві склалося таке уявлення, що у Київському патріархаті виступають за незалежність, а в УПЦ МП всі підтримують інтеграцію з Москвою. Чи так це насправді?

– Час показує, що й у Московському патріархаті духовенство та єпископи поступово схиляються до необхідності існування в Україні незалежної Церкви. Це відчула Москва. Як і те, що УПЦ Московського патріархату – проти імперської ідеології Росії. Тож у Москві вирішили: треба цю Церкву позбавити самостійності та незалежності в управлінні, бо вони ведуть до відходу від Білокам’яної. Саме тому патріарх Кирил зараз так часто приїздить в Україну, щоб нагадати: він – глава цієї Церкви, а не митрополит Володимир. Це викликає спротив у єпископату митрополита Володимира, всередині Московського патріархату точиться боротьба.

Ця боротьба – на користь втілення ідеї створення в Україні єдиної Помісної Православної Церкви. Рано чи пізно така Церква постане. Ви не помітили, що УПЦ МП вже не ворогує з нами так, як 5–10 років тому? Чому не ворогує? Та тому, що насправді Київський патріархат їм потрібен для існування їхньої самостійної й незалежної в управлінні Церкви. Без нас у них давно б уже відібрали таку самостійність і незалежність.

А коли є ми, то є й захист для єпископів Московського патріархату в Україні: мовляв, одберете незалежність в управлінні – ми в Київський патріархат підемо. А для Москви це найстрашніше. Тому між Київським і Московським патріархатами зараз немає такої відкритої боротьби, як була раніше. Є окремі переходи з одного патріархату в інший, але глобального протистояння вже нема. То дуже добра ознака, яку влада також бачить.

І коли влада хоче бути владою, вона повинна сприяти цьому процесу. Бо ж добрі взаємини між Православними Церквами і, зрештою, наше об’єднання зміцнюватимуть, насамперед, наше суспільство. А раз суспільство єднається, то й основи держави міцніють.

Ще раз підкреслю: наша дорога пряма і правдива – єдина Помісна Українська Православна Церква в незалежній Українській державі. Тут ми нічого не вигадуємо, а лише йдемо тією дорогою, якою йшли Греція, Болгарія, Румунія, Грузія, Сербія. Адже ми вже пережили період імперій, він закінчився.

– Тобто, тиск Москви на УПЦ МП зближує її з Київським Патріархатом?

– Я думаю, що так. Коли раніше у мене запитували, як я ставлюся до приїзду Патріарха Кирила в Україну, я казав, що ставлюся позитивно: його приїзди в Україну сприяють тому, що парафіяни Московського Патріархату розуміють, що вони належать не до Української Церкви, а до Російської Церкви, тоді як вони все-таки хочуть належати до Української Церкви. Сила Київського Патріархату полягає в тому, що він діє за бажаннями народу. Український народ хоче мати свою державу і свою Церкву. Російський народ XVII століття теж захотів мати свою Церкву, і, незважаючи на те, що Російську Церкву не визнавали тривалий час, вона все ж таки залишилася автокефальною.

– У 2008 р. багато говорилося про те, що одним зі способів розв’язати церковну проблему в Україні є перехід Українських Церков під омофор Вселенського Патріарха. Чи можливий такий шлях?

– Наша мета – не визнання як таке, а утворення в Україні єдиної Помісної Церкви. Бо я і в Московському патріархаті був визнаним митрополитом Київським. І немає ніякого сенсу в тому, щоби Українській Церкві, яка проголосила свою незалежність, змінити підпорядкування одному іноземному патріарху на підпорядкування іншому.

Якби Константинополь запропонував нам шлях, як за один-два роки досягти єдиної Помісної Церкви, якби гарантував нам визнання автокефалії, тоді ми могли би піти на деякий час під його омофор. У 2008 році він прийняти нас хотів, але ні про яку автокефалію не йшлося. Ще й до того на нього натиснула через Туреччину Москва, щоби він нас не приймав. Тому тоді нічого й не сталося.

Але якби й сталося, то зараз, думаю, було б те, що є в Естонії або в Румунії – дві визнані Церкви мають там свої митрополії, але ці митрополії між собою не спілкуються. І ми би в Україні мали замість єдиної Церкви ще одну митрополію – від Константинополя. Корисно би це було для Української Церкви? Ні. Тому цього і не сталося, бо не було на те волі Божої і волі повноти нашої Церкви.

– Чи зустрічалися ви з новим главою Української греко–католицької церкви Святославом (Шевчуком)? Як, на Вашу думку, після його обрання предстоятелем УГКЦ зміняться стосунки між православними та греко-католиками?

– Так, я зустрічався з главою УГКЦ владикою Святославом (Шевчуком). Говорили, звісно, і про майбутні стосунки між нашими Церквами. Прийшли до спільної думки: й надалі повинні співпрацювати. Не говорити про об’єднання в одну Церкву, яке не на часі, а думати про те, що можемо зробити разом на користь українського християнства й Української держави. Однодумцями залишаємось і в питаннях утвердження суспільної моралі. Бо ж бачимо, як зараз у європейській цивілізації, християнстві падає «планка» моралі, духовності.

Дійшли навіть до того, що подекуди ті, хто називають себе церквою, «благословляють» одностатеві «шлюби», тобто гріх, за який Господь знищив Содом і Гомору. Звідусіль наступають наркоманія, пияцтво, корупція, руйнація сім’ї зі скороченням народжуваності. З цими суспільними вадами маємо боротися спільно.

Вважаю, що у дусі попередньої співпраці стосунки ж між нашими Церквами поглиблюватимуться. Тим більше, що нинішній глава УГКЦ був секретарем кардинала Любомира Гузара, тож, певно, йтиме його дорогою.

– Кардинал Гузар подав у відставку, і тепер має можливість підтримувати свого наступника і допомагати йому зміцнити авторитет – серед вірних і в країні взагалі. Неодноразово доводилося чути думку, що Київський Патріархат – це Церква Патріарха Філарета, й існує доти, доки є Патріарх Філарет…

– Ні, Київський Патріархат буде існувати і після Філарета. Я повинен сказати, що особи в історії відіграють роль, але вони нічого не можуть зробити, якщо їм нема на що спиратися. Казати, що особи визначають все – неправильно. Наприклад, не Кравчук, Єльцин і Шушкевич розвалили СРСР – так склалися обставини, а вони були лише на чолі подій. Не Філарет створив Київський Патріархат – Київський Патріархат виник через бажання православних українців мати свою Церкву, і тоді знайшлася особа, яка очолила цей рух. І цей рух вже не зупинити. Будьте впевнені – коли Господь мене покличе в інше життя, тоді знайдеться новий Патріарх для Української Церкви. Нічого трагічного не відбудеться.