«Не всякій, говорящій Мне: «Господи! Господи!», войдет в Царство Небесное, 
но исполняющий волю Отца Моего небеснаго» 
Мф. 7:21.

Історія, про яку я вирішив розповісти, трапилась з моїм дідусем. Як на мене, вона чи не найкраще показує, як Господь діє в світі на кожного з нас. Намагаюсь якнайкраще передати слова автора. Отож…

«1936 рік, час бідності та неспокою. Родився я на Тернопільщині в сільській сім’ї простих робітників. Часи були важкі, інколи і їсти не було чого, а тим більше, коли в тебе велика сім’я. Я був з двійнят, загалом в сім’ї нас було одинадцятеро, батько, мама, та дев’ять дітей, дві дівчинки з яких померли ще маленькими. Батько змалку водив нас до храму попри всі нападки збоку шкільної адміністрації. Вчителям, пригадую, він казав так: «Вдома я батько і голова, - як скажу, так і буде. А в школі ви вчіть наукам і в нашу родину не втручайтесь».

Назавжди запам’яталось мені, коли в нас в селі з’являлась якась машина, такий приємний від неї йшов запах, що аж дух перехоплювало. Мабуть, це і стало для мене поштовхом в майбутньому стати водієм вантажівки.

Життя помалу біжить, три сини ростуть, як на дріждях, от і надумався я новий дім будувати

Багато чого траплялось в мене в житті, але є один випадок, який дійсно показує як, впливає Господь на наше життя.

Важка та голодна молодість, військова служба, одруження, три синочки: Тарас, Микола та Іван, два з яких теж двійнята, робота водієм «ЗІЛа» в місцевому «Міжколгосп-Строй». Часи були важкі, куди не подивись – всюди радянська атеїстична пропаганда, піду, бува, з діточками до церковці, а на другий день і я, і діти, всі отримують «стусана». Але нічого, життя помалу біжить.

Наче і всі дитячі мрії збуваються, але діти ростуть, як на дріждях, а хатка в нас була така маленька, от якось і наважився будувати новий дім. На папері малюю собі план будинку, все думаю: як би то найкраще всі кімнати розташувати. На роботі працюю позачергово, аби десь більше грошей заробити. Та й все собі уявляю, як вже буду в вишневому садочку біля своєї хати з діточками гратись…

Брат мій менший, Іван, вже парубком був, от і час від часу мені допомагав на роботі. О тут мабуть і сталося все за Божим промислом!

«Ось тобі, Остапе, і хата. Тільки рано ще»…

Поїхали ми з братом по камінь, а дощ такий ллє, мов з відра. Навантажили вже повну машину, а машина в мене нова була, брала багато, от і вирушили назад. А тут і дощ скінчився, молодший брат все просить: «Дай проїхатись». Та як йому відмовиш, як колись із однієї ложки їли. От я і дав.

Їдемо ми, а назустріч нам машина, теж завантажена, брат давай минатись з нею, а сам без досвіду, на обочину мокру вискочив, а далі – все бистро трапилось. Машину на швидкості крутити почало, та так сильно, що я з кабіни, з місця пасажира, як пір’їна вилетів, а машина… машина по мені пройшлась, колесом переїхала.

Лежу я, темрява скрізь, не можу зрозуміти, де ж то я. Аж ось, бачу, дідусь якийсь мені назустріч йде, а обличчя таке добре та лагідне. «Що, Остапе, хату вирішив побудувати?» - каже. Бере паличку і малює на землі: «Ось кухня буде, ось прихожа, що б гості мали куди приходить, а ось…», і малює мій план хати, все до деталей. Закінчує малювати, тай каже: «ОСЬ ТОБІ, ОСТАПЕ, І ХАТА!». Дивлюсь я, а на тому місці яма на гріб викопана. І чую голос: «Думай, Остапе, думай, рано тобі ще в цю хату!»

«Будівництво… І в Несолоні, і в місті Новоград-Волинському, селах Пилипчі, Михалкові, Кудринцях, Заваллі, церкви побудував. І Слава Богу за все!»

За декілька днів я вийшов з коми, спочатку важко було, тіло понівечене, лікувався довго, але, Слава Богу, «викарабкався». Ось в той час і змінилось моє ставлення до життя. За декілька років я став священиком. Мабуть ще важче було стати священиком за Радянської влади, скільки всього пройти довелось, однією книгою і не опишеш. Послух при Почаївській Лаврі, навчання в Загорській Духовній академії, переслідування влади, все було!

Зараз мені 75 років, 33-и з яких стою біля Престолу Божого. На 30 років свого служіння був нагороджений митрою, а нещодавно був удостоєний ордена «Дмитрія Солунського» від самого Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнішого Митрополита Володимира.

Але завжди гріє мені душу думка, що і синочки всі три мої, і вже один із внуків священиками теж стали і трудяться на благо нашої Православної Церкви.

А будувати… І в Несолоні і в місті Новоград-Волинському, селах Пилипчі, Михалкові, Кудринцях, Заваллі, церкви побудував. І Слава Богу за все!»

Щонеділі, і в дощ, і в спеку батюшка Євстафій з матушкою Стефанією по-молодецьки сідає за кермо своєї «Ниви» і їде через кордон, між областями Тернопільською та Хмельницькою, по трясовині неприязні та непорозумінь між своїми земляками, і гадаю, що не застряне він в цій трясовині, а як і колись, Господь направить його життя в потрібне русло.

«И возлюби Господа Бога твоего всемъ сердцемъ твоимъ, и всею душею твоею, и всемъ разуменіемъ твоимъ, и всея крепостію твоею»: вотъ первая заповедь» Мк. 12:30.

Історія основана на реальних подіях, які трапились з митрофорним протоієреєм Євстафієм Гаврилів, священиком Кам’янець-Подільської єпархії УПЦ.

Теги: