На сьогоднішній день Україна є багатоконфесійною державою, в якій діє більше 20 тисяч релігійних організацій, біля 90 різних конфесій, напрямків і течій. Найбільшою і найсуттєвішою складовою релігійного життя є Православ’я. В цілому воно об’єднує біля 12 тисяч спільнот, що складає 53% всієї релігійної мережі України. Однак православ’я в Україні не є єдиним, воно представлене трьома головними гілками: це Українська Православна Церква (в канонічній єдності з Московським патріархатом) (71% православних спільнот); Українська Православна Церква Київського Патріархату (20%) та Українська Автокефальна Православна Церква (9%). В останній час також все більш помітну роль в релігійному житті України почала відігравати Українська Греко-Католицька Церква.

З моменту проголошення незалежності України в 1991 році між цими Церквами виникає і активно дискутується проблема самовизначенності, яка обертається навколо двох пунктів: самовизначеності як Церкви Національної та як Церкви Помісної.

Попри всі заяви, дискусії та проголошення в засобах масової інформації щодо цих питань вирішення їх можливе лише на основі канонічного права цих Церков. А перш ніж вести мову про шляхи впровадження ідей церковної національності та незалежності необхідно спочатку визначити принципове ставлення східного католицького та православного канонічного права до цих ідей.



Варто зазначити, що проблема національної самовизначенності українських Церков має давню історію. Особливо зацікавлено вона дискутувалася митрополитом Шептицьким та Іваном Огієнком. При певних сходженнях думок, в головному церковні ієрархи розійшлися. Причому, це стосується не лише сутнісного змісту національної Церкви, а й форми її виявлення. Шептицькому здавалося, що національною Церквою для українців є католицька на чолі з Папою Римським. І служити інтересам українського народу вона має лише християнськими засобами. Огієнко, природно, віддавав перевагу православ’ю і саме його вважав національною Церквою українців. При цьому значно розширював межі національно-церковної компетенції. Сюди він відносив участь у формуванні свідомої української нації, виховання вірних у дусі відданості своєму народові, любові до своїх звичаїв, мови, віри і Церкви. Згідно з Огієнком, саме Православна національна Церква „виплекала і виховала найчистіший національний тип українця”. Зрештою, названі ієрархи зійшлися на тому, що в Україні є дві національні Церкви, хоч явище це і не вважалося ними нормальним. 

Що ж стосується східного католицького канонічного права, то воно, будучи тотожним латинському канонічному праву, нічого не говорить про національні формотворчі фактори окремих Церков. В межах католицького космополітизму можна вести мову лише про певні адміністративно-державні церковні кордони. Лише історичні та географічні обставини беруться до уваги сучасними західними каноністами коли торкається питання виникнення і сучасного статусу однієї з 22-ох католицьких Церков. Вони пишуть, що Церква апостольських часів „прагнула до загального пояснення змісту вчення Ісуса Христа, але тоді не існувало у світі жодного зразка релігійного руху, який би представляв адміністративно організоване єдине ціле і який би християнство могло наслідувати. Отже Церкви розвивалися кожна на своїй географічній території і переростали у великі центри християнського життя. Тільки після того, як християнство було визнане як державна релігія Римської імперії в другій половині IV ст. виникла тенденція до об’єднаних адміністративних структур за зразком винятково централізованої Римської імперії”. Сучасна Українська Греко-Католицька Церква, яка входить до складу Східних Католицьких Церков Візантійського обряду, вважається спадкоємницею Рутенської Церкви Берестейської Унії (1596 р.).

Сучасне канонічне право православної Церкви має схожу думку щодо національних чинників утворення Церков. Посилаючись на перші століття церковної історії в які вже були закладені підвалини церковного устрою, це право стверджує, що „адміністративний поділ Церкви базується на територіальному, а не національному принципі”. За „нормальних умов” православні християни будь-якої національності, що проживають на одній території, складають одну парафію, - зазначають церковні юристи. В своєму територіальному розмежуванні Церкви керуються політико-адміністративним поділом, з державними і адміністративними кордонами. Цей принцип знаходить своє обґрунтування в канонах Церкви, зокрема 38-ому правилі Трульського Собору. Такий стан речей має певні винятки, одним з яких є особливості церковної організації в діаспорі, де етнічний момент береться до уваги, а саме – дозволяється щоб територія православної діаспори знаходилась в юрисдикції різних Церков. Проте треба мати на увазі, що лише рамки самої діаспори є канонічним полем застосування цього винятку. Саме зважуючи на це Константинопольський Собор 1872 р. осудив етнофілетизм як замах на канонічний церковний устрій.

Отже, як бачимо, ані східне католицьке, ані православне церковне право не дає ніяких підстав вважати справді канонічними прагнення українських Церков до національної самовизначеності. 

Що ж стосується питання можливості утворення української Помісної Церкви, то на нього вище означені правові кодекси дають вже різні відповіді.

Згідно православного права, Вселенська Церква складається з окремих помісних Церков. Які в свою чергу включають в себе єпископії (єпархії), а єпархії – парафії. Існують також інші адміністративно-територіальні поділи Церкви: автономні Церкви, екзархати, митрополичі округа. Помісна Церква називається також автокефальною. Сутність автокефалії полягає в тому, що така Церква має самостійне джерело влади. Її перший єпископ, її глава поставляється своїми архієреями. 

Самостійність автокефальних Церков носить дещо обмежений характер, а саме – проявляється лише відносно інших помісних Церков, але не відносно Вселенської Церкви, частиною якої вони є. Тому не може бути й мови про самостійність окремої помісної Церкви у сфері віровчення, яке є єдиним у всій Вселенській Церкві. Будь-яке розходження з істиною, яка зберігається всією Церквою, тягне за собою відпадіння з церковного лона. Усі помісні Церкви утримують святі канони, застосовуючи їх до місцевих умов. У сфері богослужіння самостійність автокефальних Церков обмежена обов’язковою відповідністю богослужіння єдиному догматичному вченню і прагненню до одноманітності. Але автокефальна Церква сама готує для себе святе миро і сама канонізує своїх святих. Повною самостійністю користуються автокефальні Церкви у сфері адміністративної і судової діяльності. Усі автокефальні Церкви є рівноправними між собою.

Східне католицьке канонічне право дає зовсім інше розуміння організації Церкви. Останню воно поділяє на дві нерівнозначні частини: Латинську Церкву Риму та двадцять одну Східну Церкву „свого права” („sui iuris”). Термін „sui iuris” перекладається як „автономний”, згідно Папи Івана Павла ІІ, який говорить про „автономність” Східних Церков”. 

Ця автономність є трьохступеневою: 1) патріарші і верховно-архієпископські Церкви майже повністю мають самоуправління за винятком деяких питань, розв’язання яких залежить від папи; 2) митрополичі Церкви, в яких Папа користу ється патріаршими правами; 3) інші Церкви свого права, очолювані єпископами, в яких папа користується патріаршою та митрополичою владою. Щоб зрозуміти поняття східної католицької автономії слід сказати, що різні „Церкви” латинського віросповідання, такі як Церкви Німеччини, Болівії чи Італії, є тільки адміністративними одиницями Латинської чи Західної Церкви.

Таке влаштування церковної організації цілком відповідає католицькому вченню про владу Римського папи, яка визнається вселенською, бо охоплює всю Церкву в цілому і кожну партикулярну Церкву зокрема, а також і кожного віруючого. Папа є вищий за Вселенський Собор і Колегію єпископів; рішення папи не потребують чиїх-небудь затверджень, проти них не може бути апеляцій, їх не можна відкликати: „Римського Архієрея ніхто не може судити”. Папська Влада охоплює також Східнокатолицькі Церкви. Римський Архієрей крім своєї єпархії Риму управляє усією Церквою: видає закони, та правдиво тлумачить значення божественних законів; будучи верховним суддею, діє особисто або через делегатів; здійснює виконавчу владу у вирішенні адміністративних питань. 

Східні католицькі Церкви, хоч вони рівні між собою, в рамках права відрізняються одна від одної різницею автономії в патріарших, архієпископських, митрополичих, єпископських та ще несформованих Церквах. Так звані патріарші Церкви мають найбільшу автономію щодо верховної влади Римського Архієрея. Українська Східнокатолицька Церква в наш час є майже патріархальним архієпископством. 

Проте, її каноністи зазначають, що якщо порівнювати католицькі з некатолицькими Східними Церквами, то влада, якою наділена Католицька Патріарша Церква, не може навіть досягти рівня автономної Православної Церкви; Католицька Патріарша Церква не спроможна сама вирішувати важливі справи, бо вона знаходиться в повній залежності від Римського Архієрея. Автокефальність Православної Церкви не може існувати в рамках католицького віросповідання наших часів, відверто визнають вони.

Таким чином, як бачимо, проблеми національної самовизначенності та помісного влаштування української Церкви східним католицьким церковним правом та православним канонічним правом вирішуються чітко, хоч і не у всьому однаково. Згідно цих кодексів українською Національною Церквою не може вважатися ані Українська Східнокатолицька (Греко-Католицька) Церква, ані будь-яка Українська Православна Церква. Помісною ж (в повному розумінні цього слова) може бути лише Церква Православна, а тому всі заяви про те, що Українська Греко-Католицька Церква є Помісною (див. наприклад „Концепцію екуменічної позиції Української греко-католицької церкви”, п. 18) не відповідають її власним канонічним правилам. 

Що стосується політичного, культурного та інших аспектів застосування термінів „національна” та „помісна” до українських Церков, то треба мати на увазі, що воно може не збігатись з канонічним розумінням цих понять.

Теги: