Кожен приїзд патріарха Кирила в Україну сприймається неоднозначно. Усе менше в ньому вбачають пастирський контекст, натомість усе частіше говорять про політичну складову. Це відчуття виникає не лише тому, що українці вже багато років спостерігають політику в стилі «спецоперацій» з боку сусідів, а й від того, що глава РПЦ жодного разу не зустрівся з людьми, які напевно найбільше потребують його християнської опіки: малозабезпеченими багатодітними сім’ями, сиротами з дитбудинків, дітьми з психічними й фізичними вадами, ув’язненими, онкохворими, віл-інфікованими, приреченими в хоспісах... (А як же «возлюби ближнього свого?»). Зате він знаходить час на українських політиків, годинами просиджуючи з ними в кращих ресторанах, зокрема кримських. До того ж... Ми оплачуємо звезення ректорів вітчизняних вишів на «аудієнцію» з патріархом Кирилом, яких той агітуватиме за «Русский мир», ба більше: він ще й виступить із «пастирським» зверненням на Першому Національному каналі за наші з вами гроші.

Про враження від візиту патріарха Кирила — експерти «Дня», а також «Главреду» (www.glavred.info)

В’ячеслав КИРИЛЕНКО, лідер партії «За Україну!» (www.zaukrainu.org):

— Організовуючи зустріч керівника російської церкви Кирила з ректорами українських державних ВНЗ влада порушує 35 статтю Конституції України. Відповідно до ст. 35 Основного Закону «церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви». Тому державні високопосадовці, які сьогодні організовують зустріч керівника російської церкви Кирила з ректорами державних українських вишів, прямо порушують Конституцію України. Ректорів по рознарядці викликають до Києва для того, щоб вони могли прослухати лекцію Кирила про «Русский мир». У черговий раз ми спостерігаємо за тим, як українська влада надає повне сприяння російській церкві, і це все відбувається на тлі тиску на Українську православну церкву Київського патріархату.

Людмила ФИЛИПОВИЧ, доктор філософських наук, професор, завідувачка відділу проблем релігійних процесів в Україні Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України:

— Це далеко не перший візит патріарха Кирила в Україну, який викликає такі неоднозначні думки в церковному інтелектуальному середовищі нашої держави. Постає питання: чи носить візит релігійний (тобто християнський) характер, чи має насправді політичну ознаку? Враховуючи статус РПЦ в Росії, ми можемо говорити про симбіоз релігійних і політичних мотивацій приїзду Кирила в Україну. Можна, звичайно, вважати, що лідер найбільшої православної церкви у світі переслідує насамперед православно-церковні цілі — об’єднати православних, хоча в нинішній ситуації це зробити вельми непросто. Ми знаємо, який сьогодні стан православ’я: різні єпархії, групи, які підтримують тих чи інших патріархів. Але головна мета Кирила — об’єднати навколо себе ті православні й канонічні землі, які довгий час знаходилися під опікою Московського патріарха у складі Російської імперії, пізніше — Радянського Союзу. Можливо, політичні мотивації керівника РПЦ не такі яскраві, як релігійні, але єдність, що виходить за межі релігійної єдності, безперечно, несе у собі політичну перспективу. І такою політичною перспективою є об’єднання трьох братніх народів, що позначено в концепції «Русского мира», активно впроваджуваній патріархом Кирилом в Росії, Білорусі, Україні. Тому нам треба зважено ставитися до всіх заяв патріарха Кирила.

Зараз поширюються думки про вимагання більшої автономії УПЦ від Московського патріархату, які явно викликають негативну реакцію Москви. Думаю, що з боку патріарха Кирила були вже якісь переговори та перестороги, який навряд чи допустить розвиток самостійності УПЦ. Його приїзд підтримує саме ту частину віруючих, яка настроєна на повне ідейне, ідеологічне, структурне єднання з Московською церквою. Але треба не забувати, що в природі існує закон: що більший тиск, то більший опір.

Дмитро СТЕПОВИК, доктор богословських наук, професор Київської духовної академії УПЦ КП:

— Цей візит патріарха Кирила стовідсотково політичний, як і попередні його візити. А вони досить часті, й усі вони забарвлені не в релігійні, не в православні кольори, а в суто політичні, кремлівські. Загадки тут бути не може — вона давно розгадана: відколи Кирило став патріархом після смерті Алексія ІІ, він взявся за повернення України (підкреслюю, не Української православної церкви Московського патріархату, а всієї України) до складу Російської імперії, що відновлюється.

Ми маємо схожі прецеденти в історії, але ніколи уряд не давав таких доручень духовній особі. Наприклад, у Німеччині в 30-х роках до так званих фольксдойче, країн, що відокремилися від Німеччини (Австрія, Данія, Голландія, деякі скандинавські країни), відправляли політичних осіб, зокрема Геббельса та Ріббентропа.

Ми стали свідками унікального й приреченого на провал доручення духовній особі. Хоча Кирило, звичайно, має для цього необхідні дані — він промовистий, по-народному — язикатий, уміє «зомбувати» населення під виглядом богословської термінології. Бачачи, що Росія стрімко ісламізується, особливо на сході й півдні, в районі Північного Кавказу, цей чоловік спрямував свій погляд на Україну — як країну, де населення толерантне й ставиться до всіх однаково. Але з кожним візитом Кирило втрачає довіру до своїх промов.

Друга мета частих візитів Кирила (Гундяєва), у тому числі й нинішнього, полягає в пошуці кандидатури на місце предстоятеля Української православної церкви Московського патріархату — з огляду на погіршення стану здоров’я нинішнього митрополита Володимира (Сабодана). Це було чудово продемонстровано під час поїздки до Харкова та Собору, який відбувся в Лаврі 8 липня. Вони планували приймати одні рішення, ближче до проголошення автокефалії, тобто незалежності цієї церкви. Але жодне з цих рішень не було прийнято, і, як кажуть сьогоднішні оглядачі, вийшов пшик, тобто сподівань було багато, але жодне з них не справдилося.

Третя мета візиту — подальше зменшення значення української мови та культури в Україні за рахунок утвердження «Русского мира». Ці слова не сходять з уст патріарха Кирила, він постійно говорить про якусь спільну «великорусскую» націю, до якої входять не тільки слов’янські незалежні держави: Росія, Україна й Білорусь, — але й чомусь Молдова. Я вважаю, що молдовани дуже далекі від «русского мира», як і українці.

Крім того, з кожним візитом патріарха Кирила його прихильників, навіть у церкві Московського патріархату, стає дедалі менше. Були випадки, коли предстоятель цієї церкви випроводжав його назад до Москви, хоча це не за протоколом. Це свідчить про те, що Кирило — персона нон-грата навіть у лоні цієї церкви. Що тоді говорити про інші українські церкви? Вони його візити й заяви з претензією на те, що Україна — канонічна територія Московського патріархату, сприймають стримано, щоб не сказати неприйнятно й нетолерантно.

Вся політика патріарха спрямована в давнину, в реакційне минуле, тому вона закінчиться провалом. Йому не вдасться збудувати в Україні нічого на кшталт «русского мира».

Андрій ЮРАШ, релігієзнавець, кандидат політичних наук:

— Метою всіх візитів патріарха було й залишається показати, переконати, довести, що саме він є вершителем православ’я України та всієї православної церкви, єдиним канонічним виразником якої мала бути саме УПЦ під юрисдикцією Московського патріархату. Незважаючи на всі формально пасторські моменти, пов’язані з цим і попередніми візитами, об’єктивно домінує фактична сторона візиту — суто ідеологічна, суто політичне підґрунтя (щоб вкотре поспілкуватися з українською політичною елітою).

Перенасичений ідеологічними меседжами, кожен із попередніх візитів (а таким буде й цей, я переконаний) абсолютно не може збігатися з рамками суто пасторського візиту. Його візити охоплюють набагато ширші сфери й площини, в першу чергу — ідеологічну, політичну, геополітичну.

Володимир ФЕСЕНКО, голова правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента»:

— Кожен візит патріарха Кирила до України, навіть якщо він подається і формально є суто релігійним, пасторським, набуває гострого й масштабного політичного контексту.

У цому випадку ми бачимо ту саму ситуацію, причому цього року ситуація поглиблюється, оскільки більш гострими стали прояви розколу в українському православ’ї. Але тут проблема не лише в Кирилі — зростає внутрішня напруга в Українській православній церкві Московського патріархату, що також пов’язано з відносинами з Москвою. Кирило хоче більшої централізації. Подейкують, що він взагалі прагне очолити УПЦ безпосередньо. Але УПЦ МП вже звикла до широкої автономії, тому навіть вона із пересторогою ставиться до частих візитів Кирила. Звичайно, він для них — найвищий духовний ієрарх, але вони прагнуть залишатися автономними й бажають меншого втручання Москви в їхні справи. Крім того, залишається проблема розколу, яка цього разу є помітнішою, тому що УПЦ КП позиціонує себе як опозиційну православну церкву.