Ті, хто пильно спостерігає за церковним мейнстрімом, іноді втрачають з поля зору периферію. На те він і мейнстрім. Але на периферії нерідко визрівають проекти, які з часом дуже коригують, а то й зовсім змінюють русло мейнстріму.

Про УАПЦ прийнято говорити як про биту карту. Дійсно, роздрібнена, вона показує — єдина з традиційних конфесій — негативне зростання по парафіях. Не має яскравого лідера, на відміну від «конкурентів» УПЦ та УПЦ КП. Її постійно трясуть скандали, пов'язані з гіпотетичним «проектом ФСБ» про організований перехід у МП. Відсутня жорстка внутрішня організація, що забезпечує дисципліну єпископату та клиру, єдину політику всередині Церкви.

УАПЦ стає все маргінальнішим утворенням. Але з дуже цікавими характеристиками. Причому обидві — і ХПЄ УАПЦ (о), керована архиєпископом Ігорем (Ісіченком), і УАПЦ Митрополита Мефодія (Кудрякова). УАПЦ (о) намагається бути чимось наче зразковою Церквою з насиченим духовним та інтелектуальним життям. Яка з усією можливою гідністю несе печать «маргінальності» й демонстративно дотримується чистоти рядів, пам'ятаючи (і нагадуючи) про роль «залишку Ізраїлевого». Ця роль на сцені історії зазвичай виглядає цілком гідно. Але має одну суттєву ваду: психологія «залишку» нерідко обертається фундаменталізмом і вже не вимушеною, а принципової ізоляцією. Тобто в цьому стані не можна залишатися довго.

Незалежно від того, було вилучення архиєпископа Ігоря за штат "замовленням Москви» чи результатом конкуренції між старомодними владиками і сучасним публічним лідером, це подія виявилася пунктом, від якого прийнято відлічувати час занепаду УАПЦ. Можливо, як прийнято говорити, архиєпископ Ігор «став церковним маргіналом», але й УАПЦ розлучилася з тією дещицею здорового глузду, яка робила політику цієї Церкви логічною і зрозумілою для оточення.

По-своєму цікавий і проект, що виношується в УАПЦ (М), який у народі називають «переходом у Московський Патріархат», а офіційно — «відтворенням церковної єдності». Проект цікавий і в першому, і в другому варіанті, оскільки в будь-якому разі, який би сенс у нього не вкладали автори, він спрямований не стільки на «здачу інтересів», скільки на розхитування МП зсередини. У крайньому разі, в перспективі.

Подумки УАПЦ вже поділили. Тобто ділять, як нетерплячі спадкоємці — майно родича, що вже багато років на ладан дихає.

УПЦ КП вважає спадок своїм. По-перше, з причини минулих об'єднань, які так і не поглинули УАПЦ повністю, зате стали приводом для взаємної недовіри. По-друге, УПЦ КП давно і успішно просуває себе як носія «української помісної ідеї». Саме УПЦ КП тепер — основна сила, що протистоїть Московському Патріархатові в Україні й бореться за українську автокефалію. Приєднання УАПЦ — всієї одразу, частинами або парафіями — подається публіці як питання часу. Проте історія взаємин дуже насичена темними плямами, які з часом вицвітають неохоче: травма штучного об'єднання, що, на думку вірних УАПЦ, розвалила їхню Церкву, зустрічні звинувачення в змові з Москвою, що не дозволило створити в Україні єдину національну Церкву, все ще обговорювана тема «дивної» смерті першого Патріарха об'єднаної Церкви Володимира (Романюка), зрив ініціативи возз'єднання з Вселенським Патріархом, перепідпорядкування парафій за допомогою адмінресурсу — список солідний, хоч і неповний.

Не дивно, що основний конфлікт за парафії розгортається зараз між УПЦ КП і УАПЦ. Так чи інакше, УПЦ КП намагається по шматочку поглинути те, що не вдалося отримати шляхом політичних рішень. Їхня сила — в умінні працювати з представниками влади — як центральної, так і на місцях, — і харизматичний лідер, який вміє говорити те, що хоче почути паства, і не тільки вона.

Цього останнього вміння сильно бракує керівництву УАПЦ. Воно чи нездатне, чи то просто не вважає за потрібне посвячувати «простаків» у свої плани, ділитися з ними своїми міркуваннями. Однак парафіяни хочуть чути голос єпископату. Цей вакуум для них заповнює завжди готовий вийти на публіку Патріарх Філарет. Ідеї, проголошувані Главою УПЦ КП, природним чином виявляються заразними і для представників УАПЦ. Він уміє бути переконливим. Гадаю, в 2008-му, коли його впертість не дозволила Україні відновити єдність з Константинопольським Патріархом, він зумів переконати в «непотрібності» цієї єдності не тільки «своїх».

Показово й те, що з його позицією змушені рахуватися. Тоді як прохання і спроби УАПЦ відновити єдність з Вселенською Патріархією пропадають марно вже багато років. Не можна сказати, що ці спроби політично менш перспективні, ніж уперте бажання Патріарха Філарета або залишатися Патріархом будь-що-будь, або отримати автокефальну Церкву вже й одразу. Але їхній зміст, як і сенс інших кроків УАПЦ, прихований мовчанням священноначалія, яке не бажає пояснювати свої дії перед широкою аудиторією. А може, просто не вміє цього робити.

Досить непросто розвиваються взаємини УАПЦ з УГКЦ в західних єпархіях. Загалом — із тих же причин історичних травм і конкуренції за парафії. Тільки історичні травми тут трохи глибші, ніж в історії з УПЦ КП. Проти зближення з УГКЦ попереджав своїх вірних останній Патріарх УАПЦ Володимир (Ярема). Греко-католицизм зі своїм візантійським обрядом, вираженою українською традицією і притаманною католицизмові експансивністю та дисципліною (нехай і сильно розмитою в національних умовах) виявився серйозним викликом Православній Церкві в цих землях. Навіть тепер у багатьох православних парафіях — УАПЦ і УПЦ КП — на Галичині вірні дуже ревно стежать за тим, щоб ніякі віяння католицтва не проникали в їхнє церковне життя.

Відлуння давнього протистояння православ'я і «замаскованого католицизму» час від часу чути то в ідеї відновлення ставропігії у Львові — проти неї повстали представники Московського Патріархату, але між рядків пробігло, що ця ідея не викликала жодного ентузіазму й у греко-католиків. Або недавнє прославлення гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного — захисника православ'я перед натиском уніатів — як блаженного. Прославлення це легко було розцінити як відповідь на прославлення Папи Івана Павла ІІ, що в 2001 році відвідав Україну як «свою» територію.

Цікавий штрих: ставлення представників УАПЦ до греко-католиків теплішає при просуванні на схід. Свого часу, коли конфлікт між Митрополитом Мефодієм та архиєпископом Ігорем Ісіченком був у «гарячій» стадії, одним із закидів архиєпископові Ігорю була підозра в симпатії до УГКЦ, а можливо, і зовсім у філокатолицтві. У цьому, до речі, виявилася ще одна грань в образі «двох Україн»: якщо в Західній Україні на перший план виходить конкуренція між українським православ'ям (неважливо навіть, якого саме Патріархату) і Унією, на Сході українське православ'я і Унія виступають союзниками у захисті своєї української приналежності. Наприклад, архиєпископ Ігор опинився в числі активних захисників меморіальної дошки Патріарха УГКЦ Йосипа (Сліпого), що стала предметом скандалу в Харкові.

Але найбільший інтерес у публіки, яка спостерігає за розвитком церковної ситуації, викликають взаємини між УАПЦ та УПЦ. Вже багато років мусуються чутки про те, що Митрополит Мефодій ось-ось оголосить про перехід його Церкви до Московського Патріархату. З чуток, саме підготовка «здачі» УАПЦ Москві стала головним приводом конфлікту між Митрополитом Мефодієм та архиєпископом Ігорем, що призвело УАПЦ до чергового розколу.

Цей розкол дійсно зробив УАПЦ досить безпорадною перед Москвою. Адже мова йшла про відхід від Церкви досить молодого архиєрея, який був чистий, принаймні, від підозр у співпраці з радянською службою безпеки. Тобто на нього не було того «досьє КДБ», яке було зібрано на багатьох інших українських архиєреїв і тепер, цілком можливо, перетворює їх на маріонеток. Крім «чистоти досьє», на користь архиєпископа Ігоря говорило його вміння спілкуватися з публікою і готовність це робити.

Швидкого об'єднання УАПЦ з Московським Патріархатом не було. Навіть якщо це було в планах, щось завадило. Досить легко уявити собі, що саме. Московські бонзи можуть мати скільки завгодно «компромату» на архиєреїв і зневажати їх, як заманеться. Але перехід — навіть через покаяння — одного архиєрея залишиться чисто символічною перемогою. Навіть якщо єпископат закличе своїх вірних завтра возз'єднатися з Московською Церквою, це виявиться великої люб'язністю для УПЦ КП, в яку негайно перебіжать парафії разом зі своїми священиками, вірними, церковними спорудами, землями і касами. Недаремно чутки про те, що УАПЦ готує цей перехід, охоче підхоплюють саме люди, близькі до УПЦ КП.

Можливо, подібний план для УАПЦ й існує десь на папері, що припадають порохом в архівах Московської Патріархії — це відомство полюбляє все символічне, в тому числі й перемоги. Але в «українського представництва» є своє бачення проблеми. Діалог УПЦ та УАПЦ випадає з поля зору спостерігачів — вони воліють уявляти той момент, коли за стіл переговорів сядуть Митрополит Володимир і Патріарх Філарет. Що ж, це і правда буде непогане шоу, я сама готова придбати квитки в перший ряд. Але маленька деталь — це тільки шоу, яке, до того ж, навряд чи почнеться до того, як будуть прийняті хоч якісь домовленості між УПЦ та УАПЦ. Просто тому, що до цього моменту Патріарх Філарет не захоче ні про що домовлятися — він занадто впевнений у власних силах, та й УПЦ не матиме що йому запропонувати, раз вона не в змозі домовитися навіть з тими, хто має волю до діалогу. І ще одне: ці домовленості мають бути максимально далекі від «здачі інтересів». Це повинні бути саме домовленості, перспективний компроміс, а не капітуляція. Інакше в усьому цьому спектаклі «подолання розколу» сенсу не більше, ніж у бородатому анекдоті.

Що ж у такому разі може бути в цих домовленостях, які передбачають «відновлення церковної єдності»? Безсумнівно, визнання всіх таїнств і хіротоній. Швидше за все, має бути знята вимога покаяння, навіть чисто символічного, збережені церковна структура та майно. Тобто возз'єднання за принципом возз'єднання РПЦ з РПЦЗ. Але крім цього, ці домовленості мають залишити за УАПЦ її статус суто української Церкви. Тобто питання єдності з Московським Патріархатом потрібно або розрубати з плеча, або витончено обійти.

Що можливо тільки тоді, якщо УПЦ «уточнить» свій канонічний статус. Що, в свою чергу, можливе лише в тому разі, якщо вона зуміє досягти внутрішньої згоди. Тоді УАПЦ зможе визнавати над собою владу Митрополита Київського — згідно з давньою традицією, на території України першоєрархом був саме Київський Митрополит — без згадки Патріарха Московського. Ця ідея може бути реалізована як шляхом приєднання до УПЦ на певних умовах після «уточнення канонічного статусу», так і шляхом уточнення власного канонічного статусу УАПЦ в структурі Вселенського Патріархату, якщо на те погодиться Патріарх Варфоломій. У цьому разі, УАПЦ в структурі Вселенського Патріархату буде визнавати над собою владу старшого владики на своїй території — Митрополита Київського, але не владу його «начальника» Патріарха Московського.

Найцікавіше, що цей сценарій дуже імпонував не тільки представникам УАПЦ, які шукають можливості привести до ладу свій канонічний статус. Він викликав жвавий інтерес і у горезвісних «автономістів» з клиру УПЦ. Оскільки для них теж Вселенський Патріарх — єдина розумна альтернатива Московському, від якого їм дуже хочеться дистанціюватися, але при цьому уникнути розколу. Не дивно, що в УАПЦ є достатньо союзників у рядах УПЦ. Затримка тільки за Вселенським Патріархатом. У якому, як відомо, «українське питання» теж рідко сходить з порядку денного.

Можливо, «грецький» сценарій поки залишається єдиною надією для виходу УАПЦ з глухого кута, в якому вона перебуває. Нещодавній Собор УПЦ визнав свій канонічний статус «оптимальним на даний момент», так його і не «уточнивши», а заодно підтвердив свої принципи взаємин з «розкольниками». Що вкотре, здається, відсунуло домовленості з УАПЦ.

У відновленні єдності (або навіть в прямому поглинанні УАПЦ) в даний момент, як видно, не зацікавлена й Москва. Як показав нещодавній Собор, становище Московського Патріархату в Україні й так не надто міцне, а тут ще Церква поповниться «націоналістами», які потягнуть УПЦ геть від Москви з новими силами і досить виразними перспективами. Якщо колись у Москві й санкціонували «возз'єднання» з УАПЦ, то, швидше за все, в результаті завищеної самооцінки — впевненості в тому, що зуміють і проковтнути УАПЦ, і швиденько «перетравити», вичистити звідти національні настрої. Але зараз мова йде про те, щоб не втратити хоча б УПЦ, яка теж поступово просочується цими настроями.

Тому навряд чи варто сподіватися рішучих кроків щодо об'єднання когось із кимось, які б чутки не ходили по нашій православній землі. Прийшла пора зачаїтися. Недовго — до вересня. Зібрання грецьких патріархів навряд чи втримається від слова «Україна». Питання тільки, в якому контексті його використовуватимуть цього разу.

Коментар

Архиєпископ Уманський УАПЦ Іоанн Модзалевський:

Перемовини з УПЦ тривають вже доволі довго. Загалом, вони проходять конструктивно, виявляючи взаємне бажання порозумітися. Утім, мета перемовин — не покращення міжконфесійних стосунків в Україні, а відновлення церковної єдності.

Треба розуміти, що повне відновлення церковної єдності — це доволі важке завдання. І ми, єрархи УАПЦ, не можемо приймати рішення самостійно, без консультацій та врахування думки кліриків і народу Божого.

Головною проблемою об’єднання є питання статусу Української Церкви. Ми розуміємо, що сучасний статус УПЦ передбачає доволі широкі канонічні права в рамках Московського Патріархату, розуміємо, що її утверджений нещодавно на Соборі УПЦ Статут про управління — в багатьох своїх аспектах тотожний статутові помісної Церкви.

Проте Собор виявив й інші тенденції. Ми бачимо, що серед єрархів УПЦ існує доволі виразне прагнення до згортання канонічних прав УПЦ, до зведення її до рівня екзархату Російської Церкви.

Такі заяви й тенденції не сприяють відновленню церковної єдності. Але все ж ми — оптимісти, вважаємо, що рано чи пізно зможемо знайти компромісну модель, яка б врахувала інтереси обох сторін. Тут дуже важливий досвід порозуміння між Московським Патріархатом та Російською Зарубіжною Церквою. Форма цього об’єднання не була принизливою для єпископату й кліриків Зарубіжної Церкви. Втім, порівнюючи відновлення єдності між Патріархатом та Зарубіжною Церквою, не варто забувати, що ситуація в них була сприятливішою, ніж наша. Вірні й клір Зарубіжної Церкви ніколи не вважали її окремою помісною Церквою. Що ж стосується УАПЦ, то її вірні з самого початку розглядали Церкву, до якої належали, як помісну Церкву українського народу.

Отже, тенденції до зближення дійсно існують, але їх варто оцінювати тверезо — з урахуванням складності ситуації. Не варто забувати й про інше. В статуті УАПЦ зафіксовано, що вона визнає особливий авторитет у справах віри Вселенського Патріарха. Аналогічні заяви робилися УАПЦ і впродовж останніх десяти років. Тому варто розуміти, що процес зближення між УАПЦ та УПЦ може відбуватися лише за благословення та сприяння Вселенського Патріарха.

РІСУ