Хто зрікається вас – зрікається Мене, а хто зрікається Мене – зрікається Того, Хто послав Мене.

(Лк. 10, 16)

Невеличкий вступ

За останні декілька років у духовній освіті Української Православної Церкви відбулися надзвичайно важливі процеси. З благословіння Блаженнійшого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Української Православної Церкви у травні 2010 року духовно-навчальний науковий комплекс «Ужгородська українська богословська академія імені святих Кирила і Мефодія – Карпатський університет імені Августина Волошина» (скор. ДННК «УУБА – КаУ») успішно акредитував магістрів богослов’я (за найвищим ІV рівнем акредитації) по лінії Міністерства освіти і науки (нині – Міністерства освіти і науки, молоді та спорту) України. Відповідно, тоді ж вперше за всю історію буття Православ’я в Україні[1] (і в цілому на освітньому просторі РПЦ), випускники-магістри отримали дипломи не тільки церковного, але ще й державного зразка (тобто видані МОН України), в яких  чітко прописано: «Магістр богослов’я, викладач вищого навчального закладу».

Враховуючи те, що 15 травня 2010 року ВАК України підтримав, зокрема, і пропозицію Української Православної Церкви, яку з благословіння Блаженнійшого Митрополита Володимира  на міністерських та ВАКівських нарадах представляв ректор УУБА-КаУ, професор, архімандрит Віктор (Бедь), та визнав богослов’я наукою на одному рівні з усіма іншими науками (гуманітарними, технічними і т. п.), тепер можна буде захищати кандидатські та докторські дисертації з богослов’я, які буде приймати до розгляду Вища кваліфікаційна комісія України. На сьогодні, єдиними серед православних, що здобули повну вищу духовну освіту (закінчивши вищий духовний навчальний заклад Української Православної Церкви) поряд із здобуттям повної вищої світської освіти і зможуть бути зараховані до відповідної  аспірантури та докторантури за вимогами ВАК є випускники ДННК    «УУБА  – КаУ».

Подібного немає не тільки в межах України (наприклад, з ряду об’єктивних та суб’єктивних причин Київська Духовна Академія ще не скоро зможе пройти акредитацію та ліцензування за вимогами МОН МС України), але й на всій території пострадянського простору. Наприклад, у Білорусі співпрацювання світської науки з церковною майже не відбувається через домінування в державі «радянських» поглядів на освіту та богослов’я. 17 червня 2010 року в приміщенні Московської Православної Духовної Академії (розташована на території Свято-Троїцької Сергієвої Лаври, Російська Федерація) відбувся семінар з питань переходу духовних шкіл Московського Патріархату  на міжнародну освітню систему Болонського процесу. На цьому семінарі Ольга Миколаївна Олейнікова (доктор педагогічних наук, професор, директор Національного офісу програми Tempus у Російській Федерації) зазначила, що Україна займає в світі друге (!) місце з реалізації переходу на Болонську систему в освітній галузі. Довідавшись про  досягнення з питань співпраці  Української Православної Церкви з Міністерством освіти і науки, молоді та спорту  України, що реалізувалися на базі ДННК «УУБА – КаУ», Ольга Миколаївна відзначила, що Російській Федерації «в України потрібно вчитися».

Але нажаль «диявол ходить і рикає, мов лев, шукаючи, кого б поглотити» (1 Петра 5, 8). А тому не дивно, що така надзвичайно важлива для Української Православної Церкви діяльність, в розвитку вищої духовно-богословської освіти і науки, Ужгородської української богословської академії імені святих Кирила і Мефодія викликає не абияку заздрість та невдоволення в людей, що мають досить низькі поняття про честь та християнську совість, хоча самі при цьому тільки й говорять про духовність. Саме тому, хотілося б розібрати основні надзвичайно обурливі та абсолютно безпідставні звинувачення, які лунають на адресу нашої святої академії, її ректора та професорсько-викладацького складу.

Для цього зупинимось на тих основних закидах, що лунають на адресу Ужгородської української богословської академії імені святих Кирила і Мефодія.

Викладання українською мовою

З відродженням 21 серпня 1991 року державної незалежності України відбулись і певні зміни в методології викладання вищої освіти. У першу чергу мається на увазі стовідсотковий перехід усіх без винятку ВНЗ на викладання українською мовою та поступове впровадження в навчально-науковому процесі міжнародних стандартів Болонського процесу. Не оминув цей процес і українську духовно-богословську освіту – починаючи з моменту свого створення, з благословіння Блаженнійшого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Української Православної Церкви, Ужгородська українська богословська академія імені святих Кирила і Мефодія так само взяла курс на впровадження української мови у викладання богословських дисциплін та перехід на Болонську систему освіти. Звісно, що ця своєчасна справа була і є спрямована саме для зміцнення церковної єдності українського народу та на укріплення національного духовно-патріотичного виховання української молоді, яка навчається в академії у відповідності до вимог часу.

Однак час від часу в мережі Інтернет можна зустріти різні публікації, які спрямовані на підрив довіри до академії та особисто до її ректора професора, архімандрита Віктора (Бедь). У цій статті ми не будемо опускатись до рівня наведення прямих цитат із цих публікацій, більшість яких носить відверто антихристиянський та анонімний відтінок. Однак проаналізуємо головні «звинувачення», що лунають на адресу ректора та очолюваної ним академії, аби зрозуміти походження цих статей та справжню мету, яку переслідують їхні автори та замовники. Будь-яка людина з тверезим мисленням, прочитавши купу звинувачень, все одно почне думати, що «немає диму без вогню» і щось неприємне таки відбувається в академії. Тож пропонуємо найбільш повний перелік звинувачень на адресу академії та її ректора, щоби можна було зрозуміти всю хибність цих наговорів.

Одне з найперших дорікань – це те, що викладання в академії ведеться не російською, а українською мовою. Аргументом на користь викладання російською мовою служить те, що нібито не слід віднаходити українські аналоги богословської термінології, яка вже давно перекладена російською мовою. Прихильники такого підходу вважають, що студентам дуже важко сприймати викладений українською мовою матеріал, бо, мовляв, уся богословська література все одно російськомовна. Нещодавно довелося почути таку думку що «російська богословська термінологія упорядковувалася століттями, а українська не має стільки часу», а тому вона, мовляв, не може зрівнятися з російською. Таким людям хочеться нагадати два аспекти: для грецького світу російська богословська термінологія є неприйнятною (бо вона є лише перекладом грецької термінології; окрім цього грецька богословська термінологія набагато древніша за російську), але це не позбавляє росіян й надалі розробляти власну богословську думку; окрім цього є ще одне – чим раніше Україна займеться питанням пошуку власної богословської термінології рідною мовою, тим швидше цей процес набуде найкращих форм та виразів.

До цього ж слід добавити і те, що в період становлення давньоукраїнської мови (ІV – ІХ століття) та в подальшому з Х до середини ХVІІІ століть, уся православна духовно-богословська термінологія формувалась саме на основі давньоукраїнської та української мови. І лише під гнітом Російської імперії та російського шовінізму, на теренах України вона було зросійщена та замінена російською термінологією впродовж другої половини ХVІІІ – до кінця ХХ століть.

З самої думки можна побачити, що прибічники такого підходу звинувачують академію та її керівництво в справі перекладу богословської термінології українською мовою. Не дивлячись на всю абсурдність цього звинувачення, звернемо увагу на деякі його аспекти:

• Христос та Апостоли проповідували людям тією мовою, яку вони розуміли. Не дарма під час П’ятидесятниці серед інших дарів  Апостоли отримали дар знання мов усіх народів для того, щоби вони могли вільно проповідувати кожному народу та племені богоодкровенні істини. Згодом цей дар у Церкві перестає існувати і місіонерам доводиться вивчати мови нехристиянських народів для більш успішної проповіді. Через кілька століть в Європі виникає думка, що читати Святе Письмо можна лише грецькою, латинською та івритом (Старий Завіт), а на будь-яку іншу мову священні тексти не можна перекладати. Відповідно поширюється думка про те, що і Літургію можна служити тільки двома мовами: або грецькою, або латиною. Коли святі Кирило та Мефодій почали не тільки проповідувати слов’янською мовою,  але ще й відправляти служби, то баварські латинські біскупи через заздрість звинуватили їх … у єресі.

З тих пір минуло більше тисячі років, і сучасні «ревнителі благочестя» на зразок тих біскупів вважають, що перекладання богословської термінології на мову українського народу це «єресь». Виявляється, що народ, який століттями перебував під іноземними гнітом з усіх боків, не може мати власної богословської школи, де викладання велося б мовою цього народу! Історія Древньої Церкви знає три видатні християнські школи: Олександрійська, Антіохійська та Сірійська (Едесько–Нізібійська). У перших викладання велося грецькою мовою, бо це були центри еллінської культури своїх областях. Однак у Едеській школі богослов’я викладалося саме сірійською мовою. Отже, кожна школа обирала ту мову, яка була поширена серед учнів, що навчалися в ній та були носіями грецької або сірійської культури.

Якби святі Кирило і Мефодій не піднялися над вузькими імперськими рамками, то слов’янські народи не мали би сучасної абетки, не читали би Святе Письмо рідною мовою, та не чули би Божественну Літургію зрозумілою ним мовою. Коли князь Володимир Великий започаткував першу в давньоукраїнській державі  Русі школу, то в ній почали викладати не грецькою, або латинською мовою, а саме  давньоукраїнською (руською), тобто державною мовою, яка зрозуміла кожному.

Починаючи з назви нашої Церкви можна побачити, що її діяльність спрямовується саме на розвиток єдності нашого народу в тому числі через поступове поширення вітчизняного богослов’я рідною українцям мовою. Якби, наприклад, у Російські Федерації (на яку так часто люблять посилатися «ревнителі благочестя») викладання в духовних навчальних закладах відбувалося не російською, а фінською, тюркською або угорськими мовами, то всі би повстали «на захист народу», «на право вивчати богослов’я рідною мовою». А тепер перенесемо таке, абсолютно нормальне та патріотичне ставлення до нашої Церкви, нашої держави та її народу та задамо питання: тож якою мовою повинно бути викладання в Україні, що має і свій народ і свою мову?

• Як відомо Ужгородська українська богословська академія імені святих Кирила і Мефодія  в Українській Православній Церкві є тільки одним вищим духовним навчальним закладом, який не на словах, а на ділі плідно працює над тим, аби їхні випускники мали не тільки церковний, але ще й державний диплом про вищу освіту. Через це випускники академії не відчувають себе покинутими в суспільстві, яке поки що не визнає церковних дипломів. Академія готує в першу чергу богословів, які не обов’язково мають приймати священний сан або чернецтво. Кожен випускник особисто обирає свій шлях. Головне, аби цей шлях був разом із Православною Церквою – необов’язково брати до рук посоха та йти проповідувати далеким африканським племенам; кожен має свідчити про чистоту православної віри та про її вчення будь-якої миті: в сім’ї, на роботі, в побуті. Той, хто після закінчення УУБА не відчуває в собі сили служити безпосередньо перед Престолом Божим, може не перейматися через те, що його церковний диплом не будуть сприймати у ВНЗ України, бо він так само має вже вищу світську освіту. А найпершою вимогою Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України до ВУЗів що ліцензуються та акредитуються є викладання в навчальному процесі державною мовою. І нікому навіть в думки не приходить спитати викладачів світських ВНЗ чому в їхніх навчальних закладах викладання ведеться українською мовою? Бо у відповідь почують, що інакше не може бути! Тож на якій мові має бути викладання в православному вищому духовному навчальному закладі Української Православної Церкви, який в рамках єдиного духовно-навчально-наукового комплексу, до цього ж, має державну акредитацію? Відповідь є зрозумілою сама по собі – українською.

• Хто зацікавлений в тому, аби поширювати неправдиву інформацію про причини викладання в академії українською мовою? У першу чергу це ті, хто активно сприяють процесу дестабілізації в Українській Православній Церкві, прикриваючись псевдоблагочестям, а насправді будучи свідомим чи не свідомими виконавцями чужоземних імперських та шовіністичних ідей інших країн, які впродовж століть робили все можливе, аби знищити навіть спомини про церковну, національну та культурну гідність українського народу. Такі люди тільки й говорять про те,  як їм «любо і легко трудитися під  святим омофором Української Православної Церкви», а насправді ця категорія  церковних яничарів[2] лише дискредитують Українську Православну Церкву в очах українського суспільства та православного люду.

• Зрештою можна зрозуміти в чому звинувачується академія та її ректор – у рівноапостольній справі. Саме в цьому колись були звинувачені святі Кирило і Мефодій, на честь яких й названо академію. Тепер же  й о. Віктор, а разом із ним і всі викладачі, звинувачуються в «єресі», бо організували навчальний процес шляхом  викладання народною мовою. Тож можна тільки подякувати тим, хто, навіть не підозрюючи, підніс ректорат та професорсько-викладацький склад академії до рівня справи Апостолів Кирила і Мефодія.

Спрямованість на повну канонічну незалежність Української Православної Церкви

Слід констатувати той факт, що є такі люди, які повністю не зацікавленні в повнокровному становленні Української Православної Церкви. Кураєвоподібні звинувачують нашу святу академію у «автокефалистских стремлениях». Статут Ужгородської української богословської академії імені святих Кирила і Мефодія у відповідності до рішення Священного Синоду Української Православної Церкви у встановленому порядку затверджений Блаженнійшим Володимиром, Митрополитом Київським і всієї України, Предстоятелем Святої Української Православної Церкви та пройшов відповідну державну реєстрацію згідно вимог чинного законодавства України. У п. 18 Статуту Ужгородської української богословської академії імені святих Кирила і Мефодія, зокрема зазначається: «Створення академії сприятиме набуттю Українською Православною Церквою повної канонічної незалежності в єдності зі Вселенським Православ’ям».  До речі, подібне положення прописано і в Статуті Київської духовної академії, в якому зокрема зазначається, «Відродження КДА є кроком до набуття Українською Православною Церквою повної канонічної незалежності в єдності зі Вселенським Православ’ям» (п/п. 2 п. 6 Статуту Київської духовної академії).    Тож, якщо хтось ігнорує благословіння Предстоятеля Церкви та Священного Синоду, то для таких і Церква не Мати й Бог не Батько.

Під час одного із форумів щодо розвитку духовно-богословської освіти та науки, що проходив на теренах Російської Федерації в Москві довелося почути думку про те, що головне для духовних шкіл Російської Православної Церкви  це «не відходити від генеральної традиції» під якою розуміється саме російська церковна та богословська традиція. Якщо існує російська традиція, то чому не може існувати українська традиція в церковному та духовно-богословському освітньому просторі на такому ж самому рівні, як існує грецька, грузинська, болгарська, сербська, румунська та інші православні церковні та богословські традиції? Тим паче, що українська церковна та духовно-богословська традиція на століття є давнішою від російської, що була започаткована та розвивалась на віковими здобутках саме Київської Церкви. Найголовніша помилка прибічників  зазначеної у Москві думки в тому, російська традиція ними вважається «генеральною». Таким людям слід би дізнатися, що православний світ обертається не навколо Російської Федерації, а навколо нашого Спасителя – Ісуса  Христа. І в цьому світі кожен народ має повне та законне право мати власну традицію як у церковному житті, так і в розвитку духовно-богословського освітнього простору. Головне, аби ця традиція не суперечила Святому Письму та Святому Переданню.

Докторантура УУБА

Більш серйозне звинувачення стосується докторантури академії. Чого тільки не можна почути або прочитати – що ніби докторські дипломи «продаються за великі гроші», і що «скоро в Україні кожен стане доктором» і т.п. Стосовно «продажу» дипломів слід пояснити, що будь-яка форма навчання в УУБА (в тому числі й докторантура) платна. Платне навчання в академії пов’язане, в першу чергу, з тим, що студенти одночасно вчаться як у академії, так і в університеті. Крім того, у фінансових питаннях академія живе за рахунок самозабеспечення та спонсорської допомоги. У відповідності до міжнародних норм та домовленостей, докторські дипломи Ужгородської української богословської академії імені святих Кирила і Мефодія  визнаються в усіх державах Європи. Омана звинувачення в «тотальному продажу» спростовується тим, що кожна сплачена докторантом гривня, лягає не до кишені ректора чи певного співробітника академії, а поступає через бухгалтерію для розвитку нашого духовно-богословського навчального закладу, на що докторант отримує відповідне платіжне підтвердження. Аби не виникала зайва спокуса думати, що докторантура спрямована саме на отримання грошей, ректором було прийнято рішення скасувати оплату за навчання в докторантурі за кожен рік, бо в такому випадку докторантуру вважатимуть системою, що навмисно затягує навчання у ній, аби «здерти» з докторанта якнайбільше грошей. До цього слід добавити, що згідно статистичних даних, впродовж ж одного навчального року відбувається в середньому вісім докторських захистів, а по окремих роках і менше. І це, зверніть увагу, за участю докторантів, що навчаються не тільки з України, але і із Російської Федерації, Республік Білорусь та Грузії, Європейських країн та Сполучених Штатів Америки.

Чому ж ніхто не задає питання в світській докторантурі чи аспірантурі  (в яких вартість навчання та захисту в десятки, а може і сотні разів коштує дорожче): «Чому я повинен платити?». Бо там це абсолютно закономірний процес. А в нас чомусь можна скаржитись на те, що докторантура не безкоштовна. Ще раз повторюся – серед вищих духовних навчальних закладів України в ЄС визнаються лише дипломи УУБА. Хіба це не варто тієї невеликої (в порівнянні з аспірантурами МОН МС України) суми, яку докторант сплачує для підтримки та розвитку вітчизняної духовно-богословської освіти та науки?

Що ж до самих захистів докторських дисертацій, то всі вони проводяться виключне з письмового благословіння Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Української Православної Церкви та є відкритими. Інформація про майбутні захисти вибруковується на інформаційних сайтах академії та університету. За місяць до захисту, автореферати дисертаційного дослідження розсилаються по всіх духовних навчальних закладах, зокрема, і за кордон, включаючи Російську Федерацію. Тож кожний із науковців-богословів, що працюють в духовних школах, мають можливість надіслати свої відгуки та заперечення щодо запланованого захисту та дисертаційної роботи, що виноситься на розгляд Спеціалізованої вченої ради.

З дисертаційними роботами вільно можна ознайомитись в бібліотеці академії.

В числі докторантів академії відомі архіпастирі-богослови, науковці-богослови що представляють десятки духовних та світських вищих навчальних закладів Української Православної Церкви та України, Російської Православної Церкви та Російської Федерації, Білоруської Православної Церкви та Республіки Білорусь, Елладської Православної Церкви та Греції, Грузинської Православної Церкви та Республіки Грузія, Естонської Православної Церкви та Республіки Естонія, Латвійської Православної Церкви та Республіки Латвії і т.д.

Ті, хто намагаються повісити ярлик недоброякісної роботи докторантури, найчастіше навіть ніколи й не були в стінах академії, не кажучи вже про те, аби дізнатися про специфіку діяльності докторантури.  Один із найперших противників становлення українського богослов’я колись сказав, що «докторські хрести скоро остаточно обезціняться в Україні» через те, що УУБА випускає докторів. Залишимо на совісті цієї людини справжні мотиви, які спонукають її до таких висловів. Зазначимо статистичні дані: кожна духовна академія Московського Патріархату щороку випускає  відповідну кількість науковців із ступенем кандидата богослов’я. Це вважається нормальним природнім процесом і не викликає ні в кого ніяких запитань чому це робиться. Більше того, ніхто не каже, що значок кандидата богослов’я обезцінюється через те, що кожного року цих кандидатів більшає приблизно на декілька людей з кожної академії.

А тепер подивимось на те, ким у Болонській системі (на яку всім духовним навчальним закладам наказав перейти найближчим часом Московський Патріарх, та поки лише створена з благословіння Блаженнішого Митрополита Володимира Ужгородська українська богословська академія імені святих Кирила і Мефодія є єдиним  вищим духовним навчальним закладом в Українській Православній Церкві та РПЦ який реально працює за цією системою) являється кандидат  богослов’я? Ніким, бо Болонська система абсолютно виключає ступінь кандидата, замість якої впроваджено ступені магістра (повна вища освіта із спеціалізацією до наукової роботи) та доктора (наукова ступінь). Це нібито зрозуміло всім. До цього ж слід додати, що  в системі світської освіти не можна бути ні пошукачем наукового ступеня, ані аспірантом, ані докторантом, якщо людина не має повної вищої освіти, в той час як у нас це ще спостерігається в майже всіх (крім УУБА) духовних академіях: не отримавши документа про повну вищу освіту можна написати кандидатську дисертацію та захистити її. Якщо ми на хвилину уявимо подібну ситуацію в ВНЗ, то побачимо просто нонсенс: студент 6-го чи 5-го курсу випускається з університету із науковим ступенем  кандидата наук або доктора, а не із дипломом про здобуття повної вищої освіти! Будь-хто знає, що таке просто неможливе, бо перш, ніж отримати змогу вступити до аспірантури, людина має мати диплом про повну вищу освіту (спеціаліста чи магістра).

У зв’язку з цим можна говорити про різне ставлення до кандидатів богослов’я: ті, хто отримали цей ступінь під час закінчення академії, фактично мають бути прирівняні до рівня магістра богослов’я. Магістерська робота має бути захищена в кінці навчання в магістратурі, а той, хто під час навчання в вищому духовному навчальному закладі захищав лише одне наукове дослідження ніяк не може бути прирівняний до рівня вищого, аніж магістр богослов’я. Інша річ – ті, хто, закінчивши стару академію, захистили дипломні роботи (перший захист наукового дослідження – фактично магістра), а згодом здобули ступінь кандидата богослов’я (друге наукове дослідження), можуть бути прирівняні до рівня доктора богослов’я шляхом нострифікації, якщо у цьому буде потреба.

Тепер повернемось до докторантури УУБА. Якщо при переведенні на Болонську систему ступінь кандидата богослов’я може бути прирівняний до ступеня доктора богослов’я, то чому кілька захистів на рік (в середньому до восьми) так бентежать противників нашої академії? У Московському Патріархаті щороку з’являються біля 30 кандидатів – і ніхто при цьому не непритомніє, а коли випускається кілька докторів – то це сприймається, як якийсь «гріх». Кількісно кандидатів (за старою системою) щороку стає більше, аніж докторів і це сприймається нормально, а от коли з’являється доктор богослов’я (за Болонською системою), то це викликає неабияке хвилювання. Коли Блаженнійший Митрополит Володимир вручає диплом та значок кандидата богослов’я це сприймається як належне, а коли вручається диплом доктора богослов’я, який набуває чинності лише після того, як рішення про присвоєння відповідного наукового ступеня  затверджується тим же самим Блаженнійшим, то це у декого викликає непорозуміння. «Хто скаже: Я Бога люблю, та ненавидить брата свого, той говорить неправду. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, як може він Бога любити, Якого не бачить?» (1 Ів. 4, 20). Приблизно й те саме відбувається і в системі церковної освіти: той, хто говорить, що він поважає та любить Блаженнійшого, а при цьому ненавидить його дитину (в даному випадку Ужгородську українську богословську академію), той просто або переплутав своє віросповідання, або  відвертий лицемір.

Патріотична позиція УУБА на ствердження єдності народу України

Деяким колам не подобається національно-патріотична позиція академії, яка спрямована на виховання в студентів любові до своєї Батьківщини України та поваги до славного минулого свого народу. Противниками цієї позиції приводяться різні необґрунтовані доводи на підтвердження хибної думки про те, що нібито український народ не може політично та національно існувати окремо від сусідніх народів (наприклад російського), або, навпаки, що закарпатські українці не мають нічого спільного з іншим українським народом та утворюють окрему націю. Перша думка підтримується проросійськими псевдоблагочестивими колами, яким дуже вигідно використовувати своїх прибічників для підтримання власних імперських амбіцій. Ми з повагою відносимося до патріотів Російської Федерації, але бути патріотом Росії чи великоросійським шовіністом, що чомусь вважає  Україну, як складову тієї ж самої Російської Федерації – це зовсім різні речі. Нещодавно один з Єпископів Російської Православної Церкви, який є справжнім патріотом своєї Батьківщини, сказав: «… треба визнати, що за 20 років Україна як держава відбулася». Це є справжнім патріотизмом – любити свою Батьківщину та поважати Батьківщину інших. Бо імперіаліст та великодержавний шовініст розглядає Україну як «придаток» до Росії, а її незалежність, чи незалежність її Церкви, як тимчасовий «нонсенс».

Хоча, будучи обкраденими власною історії (завдяки історичним фальсифікаціям здійсненим царською династією Романових та в подальшому підтриманої комуністично-радянським режимом), чомусь російські шовіністи забувають про те, що українська цивілізація та державність має багато тисячолітню власну історію, яка є відмінною від історії Російської Федерації.

Інші процеси, які не підтримує академія та університет на Закарпатті та і в Україні, є т.зв. «політичне русинство» яке вперше виникло в промадярських політичних та церковних греко-католицьких колах в 20-30-х роках ХХ ст., мета яких була відірвати закарпатських українців від свого історичного коріння та повернути в бік Угорщини. В подальшому, дана ідеологія була запущена в обіходь органами КДБ СРСР-УРСР та комуністичної партії наприкінці 80-х – початку 90-х років ХХ ст. з метою протистояти національно-визвольним змаганням за незалежність України.

На сьогодні «політичні русини» знаходять підтримку від тих же великошовіністичних кіл із-за кордону, що хворіють великими імперськими мріями про «Велику Угорщину» чи «Неподільну і Велику Росію від Балтійського моря до Далекого Сходу». На привеликий жаль ця думка підтримується деякими змадяризованими або денаціоналізованими як православними так і уніатськими  закарпатцями (греко-католицьками все ж таки у більшій мірі), які, зокрема, використовуючи своє положення настоятелів храмів, роблять все для нового роз’єднання українського народу: під різними приводами проголошується, що, нібито українці по той бік Карпат не такі ж самі українці, як «карпатські русини». При цьому творці цих ідей одразу переходять на політичне підґрунтя, намагаючись підбурити народ на оголошення протизаконної та антиконституційної автономії і окремої державності Закарпаття. Висовується навіть думка про створення окремої Русинської Церкви.

На цьому фоні політичних пристрастей ані ректор академії архімандрит Віктор (Бедь), ані професорсько-викладацький склад Ужгородської української богословської академії імені святих Кирила і Мефодія жодним чином не підтримують «політичне русинство», яке спрямоване на церковне[3], національне та політичне роз’єднання України та її народу. Тому не дивно, що саме із кіл псевдополітичного русинства походить негативне ставлення до академії, яка не підтримує антиукраїнські напрямки, а, навпаки, робить усе можливе для зміцнення української Церкви та української нації. Саме на замовлення промадярських (проугорських) та московсько зорієнтованих прорусинських рухів відбувається певна інформаційна війна з отцем-ректором зокрема та академією в цілому.

Для противників українства можна навести приклад Президента Карпатської України (1939 р.), доктора о. Августина Волошина, який був «кісткою від кістки та кров’ю від крові» Закарпаття. Саме йому, як одному з найвидатніших закарпатців, належить фраза про те, що русини, що живуть на Закарпатті та ті, хто живуть по той бік Карпат і називають себе українцями є одним народом. І саме тому, створена в 1939 р. на теренах Закарпаття незалежна держава мала назву Карпатська Україна, державною мовою якої проголошувалася українська, національним прапором жовто-блакитний прапора гербом – тризуб.

Цієї ж думки, щодо ідентичності українського народу по обидва боки Карпат дотримувався і видатний просвітитель та будитель Закарпаття ХІХ століття о. Олександр Духнович. Тож, виходить, що предки боролися за єдність українського народу, а деякі з недостойних нащадків намагаються навпаки його роз’єднати?..

Відповідно відкрита національно-патріотична позиція академії та її керівництва  щодо нашої Батьківщини України, також є тим чинником, що провокує виступи наших недоброзичливців, які внутрішньо роздвоєні у своїх національних почуттях або не вважають себе синами та доньками Батьківщини України.

Далі буде

Теги: