Швед Максим Маурітссон — про те, чому вже 17 років мешкає в Києві

Максим МАУРІТССОН — греко-католицький священик-емерит (на пенсії. — Ред.) зі Стокгольма. У грудні йому виповниться 85! (Виглядає на 70. Не більше.) Коли бажають дожити до ста років, віджартовується, мовляв, навіщо обмежувати Бога — може, Господь хоче, щоб дожив до 110-ти... Узагалі Максим багато жартує. Так, уперше заповнюючи документи на отримання української візи, у рядку «Як довго плануєте перебувати в Києві?» написав: «До смерті і після неї»... Тут уже сімнадцятий рік. На запрошення славнозвісного єпископа Софрона (Мудрого) в Івано-Франківській духовній семінарії викладав теологію, у Києво-Могилянській академії — іконографію, у Київському, Одеському, Запорізькому університетах — скандинавські мови. (Загалом їх знає біля п’ятдесяти: десять — вільно, решту — зі словником). Знаходить закордонних інвесторів для вітчизняних фондів, що переймаються оздоровленням чорнобильських дітей, дітей із багатодітних сімей і сиріт. Допомагає настоятелеві храму на Аскольдовій могилі о. Ігорю Онишкевичу утримувати безпритульних підлітків....

Співзасновник університетського видавництва «Пульсари», у чиєму доробку такі інтелектуальні бестселери, як «Спогади Ікара» Сержа Лифаря, «Десять Божих заповідей» Франца Генгсбаха, «До Дзвонкової криниці» Івана Гончара, «Думки нарозхрист» Павла Загребельного, «До ефективних суспільств: дороговкази в майбутнє» Богдана Гаврилишина, «Ave, Europa!» Оксани Пахльовської... До речі, у київській квартирі, де мешкає, ледве розмістилося 8 000 Максимових книжок. Це притому, що щось уже подарував бібліотекам Івано-Франківської духовної семінарії та Києво-Могилянської академії.

Улюблений вислів отця Максима Маурітссона: «Бог завжди прощає, людина — інколи, а природа — ніколи».

— Максиме, чому Україна?

— Полтава. (Сміється.)

— А якщо серйозно? Що стало причиною того, що ви — чистокровний швед — стали патріотом України?

— Укотре прошу, кажи «ти». Інакше — долар за кожне «ви».

Усе почалося з того, що після Другої світової війни я першим почав писати про українців у ватиканській газеті L’Osservatore Romano, тобто «Римський оглядач». Навчався богослов’я в Римі. Оскільки знав багато мов, запросили перекладати новини з голландських, угорських, польських, українських джерел для цього видання. Про своє «першопрохідство» дізнався 1947 року, коли помічник львівського єпископа Іван Бучко запропонував стати душпастирем греко-католиків у Скандинавії, яких там нараховували півтисячі. Той розповів, що 30-ми роками, коли у ватиканській газеті було повідомлено про загальну аудієнцію Папи Римського з групою українців, польський посол у Ватикані обурився, мовляв, немає українців — є малополяки. (До 1939 року Галичина перебувала у складі Польщі. — Ред.). Після чого дали спростування. Відтоді не писали про українців узагалі.

— А потім?

— Почав глибоко цікавитися українською історією та культурою. Не можна бути добрим душпастирем для тих, кого по-справжньому не знаєш. Я був приємно вражений, коли дізнався, приміром, що за часів Ярослава Мудрого в Києві була школа для дівчаток! Пізніше, у Середньовіччі, сирійський монах Павло Алеппський, побувавши на наших землях, писав, мовляв, в Україні навіть діти й літні люди вміють читати, тимчасом як в Європі тільки священики. І перші книжки надруковано тут у ХV столітті! Перший в Російській імперії трамвай запущено в Києві 1892 року! Першою в Російській імперії освітлювали вулицю Хрещатик! Але хто про це знає в Європі?.. Треба було рекламувати країну, щойно здобувши незалежність. А так, коли зателефонував у кілька туристичних агентств Швеції, Німеччини, Австрії, Швейцарії, Італії, усі як один люб’язно повідомили, що серед країн, з якими працюють, України немає.

— Коли ти вперше сюди приїхав? Пам’ятаєш свої перші враження?

— Біля входу в одну зі станцій стокгольмського метро зупинився послухати гру кількох музикантів. Грали дуже професійно. (Я — піаніст-органіст.) Розумів, що лунає народна музика котрогось зі східноєвропейських народів. Музиканти виявилися українцями. Захотілося їм допомогти. Тож організував концерти в кількох лютеранських церквах. Якось пожартував, мовляв, і сам би міг дати концерти в Донецьку та Одесі (ті були звідти). Сказано — зроблено. Виступив у згаданих містах, а також у Сумах, де працювала одна римо-католицька сестра-монахиня. Наступного дня, відразу після першого концерту, пішов в найближчу донецьку лікарню, щоб на зароблені гроші купити щось украй потрібне! Надворі 1994 рік, тому все виявилося вкрай потрібним!

Перші враження... Бідність. Але це мене не лякало. Я знав, що українці — народ із високою культурою (до речі, на яку на той момент, як і зараз, давали кошти за залишковим принципом). Знав, скільки йому довелося пережити, особливо впродовж ХХ століття. Оскільки протягом кількох останніх десятиліть я постійно перетинався з українцями, почав усвідомлювати, що, очевидно, за Господнею волею, моє місця — тут. З часом дедалі більше в тому переконувався.

— Ніколи не спадало на думку, що ти би міг бути римо-католицьким чи навіть греко-католицьким священиком у котрійсь із країн Західної Європи...

— Натякаєш на те, що на старість мав би спокійне життя?.. Роблю так, як сказав Папа Пій ХІІ: тут працюймо, а відпочивати будемо на небі! Я не маю канікул. Не тому, що не випадає можливостей. Просто не відчуваю потреби брати відпустку й кудись їхати. І так багато роз’їжджаю. Щоправда, у благодійних справах. За кордоном теж чимало хворих і бідних дітей, однак тамтешні держави здебільшого передбачили різні соціальні програми для їхнього лікування/навчання... У Швеції медичні послуги взагалі безкоштовні. В Україні згідно з Конституцією вони також безплатні, а як є на практиці, сама знаєш.

Часто запитують, звідки черпаю сили? Вітаміни. (Сміється.) А якщо серйозно, то, звісно, від Бога. До речі, у мене не буває депресії. Навіть тоді, коли щось не виходить. Розумію, що, очевидно, ми хочемо, щоби наші плани реалізовували миттєво, та в Господа власний календар. Я тільки абдула, що в перекладі з арабської означає «слуга Всевишнього».

Як лікар, скажу (перед здобуттям теологічної освіти та висвячення на священика Максим Маурітссон працював лікарем і викладав медицину для шведських студентів. — Ред.), є два види стресу: внутрішній (коли людина весь негатив впускає всередину) і зовнішній (коли вдається протистояти негативним емоціям). Так от, я переживаю лишень зовнішній стрес.

— Ти вже сімнадцять років живеш тут. Що можеш сказати про українців? Про наш національний характер?

— Ви — дуже добрі люди. Зверни увагу, українці ніколи першими не розв’язували війн. Здебільшого воювали, обороняючись. Росія ж навпаки. Між іншим, зараз у Москві готують до друку багатотомник «Філософія війни». Здається, перший том навіть вийшов.

До того ж українці зазвичай віруючі. Для порівняння: Російська православна церква має 12 800 парафій в Росії, тимчасом як Українська православна церква Московського патріархату — 15 тисяч парафій в Україні, де, крім неї, є ще УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ та РКЦ. Якщо порівнювати Україну із Західною Європою, то секуляризація (відхід суспільства від церкви та релігії загалом. — Ред.) поки не торкнулася вашого суспільства. Щонеділі в храмах різних конфесій можна побачити багато молоді, у костьолах Франції, Іспанії, Італії ж — переважно літніх людей.

Я вже говорив, що прихильником України став відтоді, як ознайомився з її великою культурою. До слова, українці також мають високу культуру побуту. До прикладу, тут не було в’язниць, аж Петро І їх запровадив... Проблема лише в тому, що ви не представляєте себе за кордоном. Правда, що пересічний іноземець гадає, що від Балтійського до Чорного моря — то все Росія. Через це й подають в енциклопедіях, на виставках, деінде: Києво-Печерська лавра — перший монастир у Росії; Софія Київська — російський собор, розміщений у Києві... Потрібно виявляти характер в обстоюванні себе! І ніколи не падати духом! Незважаючи на те, що наша незалежність не наповнена українським змістом. Ще. Митрополит Андрей Шептицький казав, що легше загинути на полі бою або зневіритися (зазвичай атмосфера в обох випадках сприятиме), проте набагато складніше щодня робити конструктивні маленькі справи: будувати дім, пекти хліб, виховувати дітей, лікувати хворих... А ще складніше — любити одне одного!

P.S. Після цієї розмови не полишала думка, що такі люди, як отець Максим Маурітссон, — «сіль землі» (як написано в Новому Завіті про справжніх християн), противага немилосердним, цинічним... «Так, але їх замало для балансу в суспільстві», — хтось скаже у відповідь. Очевидно, що таких людей зустрінеш нечасто. Проте кожен із них вартий багатьох.