З митрополитом Рівненським і Острозьким Української православної церкви Київського патріархату Євсевієм я познайомився кілька років тому. Знайомство відбулося в резиденції митрополита біля Свято-Покровського кафедрального собору в Рівному. Зізнаюсь, я майже не розуміюся на церковних звичаях і обрядах. Заходячи, інші гості просили в патріарха благословення й цілували руку. Я не знав, як правильно це зробити, тому автоматично потиснув митрополиту правицю. Прощалися гості теж як заведено. Коли ж підійшов я, Євсевій посміхнувся і просто потис мені руку.

Багато років тому Євсевій сам замовив собі труну і все, що необхідно для поховання. Вже кілька десятків літ вона мандрує з ним. Митрополит каже, що похорон — це останній день перебування на цьому світі. І навряд чи хтось краще подбає про нього, ніж він сам.

Нині патріарху 83. За своє життя він на собі відчув голодомор, правив служби у храмах Російської православної церкви в Канаді, США та Україні. Після утворення Української православної церкви Київського патріархату став її священиком. Але попри такий життєвий досвід і високий церковний сан залишається відкритим і простим у спілкуванні.

Коли я зателефонував з проханням про інтерв’ю, владика Євсевій був на лікуванні в одній з лікарень Рівного. На мою пропозицію зустрітись після його одужання владика засміявся і сказав: «У моєму віці вже нерозумно щось так далеко планувати. Якщо ваша ласка, давайте поспілкуємось із вами телефоном. Наскільки я знаю, сучасна техніка дає змогу записувати розмову». Я увімкнув на мобільному телефоні диктофон, і ми розпочали інтерв’ю.

— Питайте, що вас цікавить, і я вам відповім.

— Владико Євсевію, чи правда, що ви особисто знайомі з нинішнім патріархом Московським Кирилом?

 — Знаю його. Давно. Він ще був тоді студентом, а я вже в сані. У нього, можна сказати, сильна родина: і батько, і мати. Він дуже освічена людина, володіє шістьма мовами, учень митрополита Никодима (Ротова).

— Коли патріарх Московський Кирило приїжджав до Рівного, ви з ним зустрічались?

 — На жаль, ні. Хоча хотілось би. Тоді коли він приїжджав, були дуже натягнуті стосунки і неприхильність. То він тоді, мабуть, образився, сів у літак і полетів до Києва. Хоча перед тим Кирило побував у Корецькому монастирі і тут, у Рівному, в нашому Свято-Воскресенському соборі (у верхньому храмі собору правлять службу священики Київського патріархату, а в нижньому — священики Московського патріархату. — Авт.).

— Ви спілкуєтесь зі священиками Московського патріархату?

 — Хто до мене звертається — то нема ніяких перешкод. Я-то вже старий, розумієте (чути, що посміхається — Авт.)… От, наприклад. Є такий ярий прихильник Московського патріархату Агафангел (митрополит Одеський та Ізмаїльський УПЦ (МП). — Авт.). Зустрілись ми з ним в аеропорту. «О-о-о-о! Владико Євсевій! Як ваші справи?» — каже до мене. Далі відбулась нормальна розмова, нормальні стосунки. Але як часом дійде до серця… якісь переконання. І тоді — в різний бік. Тоді дає тріщину…

— Коли приймалось рішення про створення Української православної церкви з патріархатом у Києві, чому ви вирішили піти до Київського патріархату? Хоча багато священиків тоді залишились у промосковській УПЦ.

 — Свобода… Одні хотіли піти — інші забажали лишитись. Мені ж хотілося… (закашлюється. — Авт.) Розумієте, для того, щоб була окрема церква, мають бути кілька обставин… Перш за все має бути держава. Не можна говорити, що в нас могла бути українська церква, якби не було держави. Держава вже є. Є віруючий народ. І є духовенство. Оці три речі дають можливість мати українську церкву — Українську православну церкву. Доки не було держави, про це не могло бути жодної мови і навіть бажання.

— Свого часу Москва витратила майже 300 років, щоб отримати офіційне визнання Московського патріархату. Скільки часу знадобиться Україні, щоб визнали Київський патріархат?

 — Даю вам відкриту відповідь: чим скоріше перепливе більше розуму, тим скоріше буде це зроблено.

— Що означає «перепливе розуму»? Кому: прихожанам, священикам чи владі?

 — Всім. Тут не можна без жодної з названих вами гілок. Не можна жодної сторони відкидати.

— Як ви думаєте, чи можливе у випадку об’єднання УПЦ Московського патріархату і УПЦ Київського патріархату повернення під юрисдикцію Вселенського патріарха?

 — Ми й так у юрисдикції Вселенського патріарха, але окрім цього ми маємо право на те, щоб мати свою Українську православну церкву. Тому що, як я вже казав, ми маємо державу, віруючий народ та духовенство. Ці три речі дають можливість творити Українську православну церкву.

— Але виникає певна колізія. З одного боку, наскільки відомо, Вселенський патріарх не визнає Україну як канонічну територію Російської православної церкви…

 — А це вже питання ви поставите Константинопольському патріарху (Варфоломію. — Авт.). Що він визнає, а що ні… На них може дати відповідь сам патріарх.

— Я дещо про інше. З одного боку, Вселенський патріарх не визнає приналежність України до Московського патріархату, але з іншого, і не запроваджує канонічних стосунків з Київським патріархатом. Як ви думаєте, що могло б змінити цю ситуацію?

 — Даю вам дуже коротку відповідь: більше розуму треба мати.

— Нинішній митрополит Київський Володимир (УПЦ (МП). — Авт.) робить кроки, які багато хто трактує як відхід від Москви…

 — Молодець! Я митрополита Володимира Сабодана 43 роки знаю. Він людина високого польоту, розуму, діяльності і щирості. Ще студентом він приїжджав до нас часто на відвідини. Просив українською заколядувати, заспівати… Протиріч жодних не було.

— Якщо так, як пропонувалось на останньому соборі УПЦ, в її храмах дозволять вести службу Божу українською мовою, то зникне одна з найбільших ідеологічних розбіжностей між обома церквами.

 — Правильно. Але не всі цього хочуть. Для об’єднання потрібне бажання і розум в обох сторін. Тоді буде можливим братське служіння й об’єднання обох церков в єдину помісну Українську православну церкву. Не буде бажання — нічого не буде.

— Часто висловлюється думка, що об’єднавчий процес пішов би швидше й легше, якби і митрополит Володимир, і патріарх Філарет погодились не претендувати на першість в об’єднаній церкві. Ніби однією з перепон якраз є особистості глав обох церков.

 — Ви абсолютно праві. Але для цього треба запитати тих… (пауза. — Авт.) тих, які мають це зробити. Якщо нема бажання — то й нічого не виходить. Поки що це є танець на одній нозі довкола своєї особи.

— В одній і другій церкві тими, хто підштовхує до об’єднання, є в основному молодші ієрархи. В УПЦ (Московського патріархату) це, наприклад, архієпископ Олександр Драбинко (архієпископ Переяслав-Хмельницький і Вишневський), який…

 — Знаю його. Це дуже молодий і розумний архієрей…

— Виходить, що церковна молодь більше штовхає обидві церкви до об’єднання?

 — Я б так не сказав. Я старий. У мене 62 роки стажу служіння. І можу точно сказати, що головне — не вік, а бажання і порозуміння. До прикладу. Пам’ятаєте, до нас в Україну прилітав, вже нині покійний, глава Римо-католицької церкви Папа Римський Іоанн-Павло ІІ? Він зійшов з літака, опустився на коліна… Поляк! Єстем поляк, а нє бидлий кабанє, як кажуть поляки. Він опустився на коліна і поцілував землю. Патріарх Кирило, представник Руської землі, міг би так само, зійшовши з літака чи як він там дістався… опуститись на коліна і поцілувати землю, на яку приїхав. Треба мати поменше гонору. Поменше гордості, а побільше любові й щирості. От у цьому різниця.

— На інтронізації нинішнього глави Української греко-католицької церкви Святослава був присутній і патріарх Української православної церкви Київського патріархату Філарет. А глава УПЦ (МП) митрополит Володимир надіслав вітального листа. Як ви думаєте, чи можливо в принципі об’єднання всіх трьох православних конфесій в Україні?

 — Абсолютно можливе. Треба поважати один одного. І чим скоріше всі б об’єднались, тим краще було б…

— Але у такому випадку Україна стає, так би мовити, проблемою не тільки для Москви, а й для Ватикану…

 — Не журіться, Ватикан дасть собі раду. Знаєте, головне — це бажання… бажання… бажання робити добро. І ніяких проблем би тоді не було. Треба вміти серцем, добротою і любов’ю ставитись одне до одного.

— Чи вигідне об’єднання церков нинішній українській владі?

 — Владі державній? Абсолютно вигідне. Коли є держава, з територією, визнаною державами світу, коли є духовенство і віруючий народ — це все разом єдине ціле і дає змогу мати єдину православну церкву.

— Вважається, що попередній президент України Віктор Ющенко був більше прихильний до Київського патріархату. Нинішній — Віктор Янукович — ніби ближчий до Московського патріархату. Побоювались, що УПЦ (КП) можуть очікувати певні утиски. Чи відчуваєте ви щось подібне?

 — Це питання швидше до Януковича. Я вважаю, що президент як глава держави має обняти всіх. Він має вислухати і православних, і католиків, і греко-католиків, і протестантів. Він на те й президент, щоб мати контакт з усіма. І має зробити так, щоб між ними всіма не було жодних конфліктів та оскаржень.

— Зараз часто можна чути нарікання і звинувачення, що священики, незалежно від приналежності до того чи іншого патріархату, користуються предметами розкоші. І це ніби суперечить заповідям Божим. Яке ваше ставлення до цього?

 — Абсолютно вас підтримую! Оця показуха і, як кажуть росіяни, «блиск». Треба більше проявляти терпимості, скромності, щирості й поваги до людей. Люди різні, різні характери, і чим більше розуміння, тим більше буде користі й ладу. Не треба вилазити на коня і махати батогом. Це нічого не дасть. Не ті часи.

— Чого ви побажали б людям?

 — Побільше розуму. Горе велике, коли нема розуму. Горе — коли нема терпеливості. Горе — коли нема поваги до людини. І завжди варто пам’ятати, що на все воля Божа.

Досьє

Митрополит Рівненський і Острозький ЄВСЕВІЙ (в миру Віталій Петрович ПОЛІТИЛО) народився 12 липня 1928 р. в с. Софіївка Дніпропетровської області у православній побожній родині службовця. Після закінчення середньої школи вступив у Ленінградську духовну семінарію (1950–1954). Потім навчався у Ленінградській духовній академії (1954–1958), яку успішно закінчив і захистив кандидатську дисертацію «Святий Димитрій Ростовський як богослов-догматист».

Висвячений на диякона 17 липня 1949 р., а 15 жовтня — на священика Львівським архієпископом Макарієм (Оксіюком). Двадцять вісім років, з 1965 до 1993 р., був настоятелем Свято-Успенської церкви Львова. У 1975–1978 рр. перебував у Канаді: служив секретарем єпископа, керував патріаршими парафіями в Канаді й США. Редактор журналу «Канадський православний вісник». З 1979 до 1985 р. — секретар Львівсько-Тернопільського єпархіального управління.

З 1990 р. — ректор Львівської духовної семінарії. Згідно з рішенням Священного синоду Української православної церкви Київського патріархату (журнал № 32 від 11 грудня 1996 р.), призначається ректором Львівської духовної академії, а 20 жовтня 1999 р. указом Святійшого патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета здобув учений ступінь доцента.

7 липня 2002 р. висвячений на єпископа Полтавського і Кременчуцького.

12 липня 2003 р. був поставлений в сан архієпископа, а 22 жовтня 2004 р. — митрополита.

14 грудня 2005 р. призначений митрополитом Рівненським і Острозьким, керівником Рівненсько-Острозької єпархії.

Відзначений вищими церковними нагородами: орденами св. Рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ ступеня (2004 р.), Христа Спасителя (2004 р.) та Юрія Переможця (2006 р.).

Митрополит Рівненський і Острозький Євсевій — постійний член Священного синоду Української православної церкви Київського патріархату.