Дмитро Посредніков, кандидат історичних наук наук, доцент кафедри політології Донецького національного універститету

УДК 322

У статті висвітлюється зміна позицій православних церков України в контексті конфесіональної політики Президента України В. Януковича. Розглядаються основні проблеми православ'я і пропоновані шляхи їх вирішення.

Ключові слова: конфесіональні відносини, конфесіональна політика, Помісна церква, православ'я, релігійні організації.

Посредніков Д. В. Православна церква и политика в Україні в 2010-2011 г. В статье освещается изменение позиций православных церквей Украины в контексте конфессиональной политики Президента Украины В. Януковича. Рассматриваются основные проблемы православия и предлагаемые пути их решения.

Ключевые слова: конфессиональные отношения, конфессиональная политика, Поместная церковь, православие, религиозные организации.

The article highlights the changing position of the Orthodox churches of Ukraine in the context of religious policy of the President of Ukraine Viktor Yanukovich. The basic problems of orthodoxy and the proposed solutions.

Key words: confessional relations, confessional politics, local church, orthodoxy, religious organizations.

Уже рік, як українське православ'я існує в нових реаліях. Українська Православна Церква (УПЦ), здається, як ніколи раніше, може бути впевненої у своєму становищі. Прихід до влади В. Януковича спинив тиск із боку колишньої адміністрації по об'єднанню УПЦ із неканонічними «національними» церквами. Була надана допомога в позовах за храми в Донецькій, Луганській, Сумській, Вінницькій, Полтавській, Київській та інших областях. Змінився фактичний статус УПЦ - тепер саме вона освячує офіційні заходи.

25 лютого 2010 р. у день інаугурації В. Янукович був присутній на молебні в Києво-Печерській лаврі, що співслужили найсвятіший Патріарх Кирил і Блаженніший митрополит Володимир. Президент був присутній на ньому як державна особа. ЗМІ в той час задалися питанням: чи має право Президент України діяти відповідно до своїх релігійних переконань або це відкрита демонстрація зрадництва національних інтересів? Після перемоги на виборах В. Янукович заявив, що влада не буде більше порушувати Закон «Про свободу совісті та релігійні організації» і втручатися у внутрішньоцерковні справи. У ході виборчих кампаній він не шукав підтримки ні у Всеукраїнської ради церков (до якої входять основні релігійні організації), ні в інших конфесій, крім УПЦ. Цим він викликав дорікання з боку керівництва Української Православної Церкви Київського Патріархату (УПЦ КП) із приводу припинення екуменічних молебнів «за Україну». 6 січня 2011 р. глава держави не поздоровив віруючих «національних» православних церков і українських греко-католиків. Взаємини між Київським Патріархатом і вищим керівництвом країни тепер не виходять за рамки формального рівня, тобто це обмін вітаннями по святах, присутність на загальнодержавних заходах. Але насправді при В. Януковичі «дискримінація» канонічно невизнаних церков радше символічна. Так, якщо абсолютний приріст релігійної мережі УПЦ за 2010 р. становить 2,1%, то Української Православної Церкви Київського Патріархату - 10,4% [1].

У липні 2010 р. Патріарх Московський Кирил вручив В. Януковичу орден Святого рівноапостольного Князя Володимира. Влітку йому була присвоєна вища нагорода УПЦ «За заслуги перед Українською православною церквою».

Влада у 2011 р. демонструє готовність іти назустріч церковним ініціативам. Якщо в попередні роки головним спонсором УПЦ був концерн Донецксталь («Енерго»; В. Л. Нусенкіс), то на будівництво Свято-Воскресенського кафедрального собору були виділені засоби з бюджету м. Києва. Протягом року священноначаліє УПЦ неодноразово зверталося безпосередньо до Президента і Прем'єр-міністра України з різними проханнями, і влада, як правило, відгукувалася на ці просьби. Найбільший резонанс мали звернення до Президента щодо вирішення проблем ювенальної юстиції, прийняття нового податкового кодексу, а також із приводу державного визнання духовних навчальних закладів [9]. 21 квітня 2011 р. предстоятель УПЦ (МП) Володимир попросив президента В. Януковича надати церкві статус юридичної особи, що дозволить Церквам приватизувати храми і залишати приміщення за собою навіть при зміні конфесійної приналежності громади.

Очевидне зближення УПЦ з владою стало об'єктом для критики на адресу ієрархії УПЦ із боку преси, опозиційних політичних сил, представників науки й культури. 14 лютого 2011 р. 90 народних депутатів України підписали звернення до Президента про порушення принципу рівності конфесій і надання пріоритету УПЦ [6]. Тож проблема відносин влади й релігійних організацій, по суті, залишається невирішеною: подальше зближення має як конструктивну, так і конфліктну тридцятилітні.

Головний аргумент на користь найшвидшого подолання розколу озвучений і підтримується духівництвом усіх православних конфесій, експертами та громадськістю: якби православні громади України об'єдналися, Українська Православна Церква була б найчисленнішою Помісною Церквою. Українські експерти ставлять проблему самовизначення України й євроінтеграції в залежність від створення Помісної Церкви через об'єднання всіх, як вони називають, православних «юрисдикцій» і, якщо можливо, греко-католиків.

Українська Православна Церква (УПЦ) на 1 січня 2011 р. - це 12043 релігійних громад і 9680 священнослужителів [1]. УПЦ має статус самокерованої церкви у складі МП. Її канонічний статус багато в чому визначається авторитетом Блаженнішого митрополита Володимира (Сабодана). Основне завдання - як воно усвідомлюється в УПЦ - це зберегти єдність, поетапно рухаючись до помісності. Інша проблема УПЦ - співіснування в церкві носіїв двох ментальностей - «західної» і «східної». Київська митрополія, діючи за формулою: придбати Захід, не втратити Центр, не відпустити Схід і Південь, - побоюється будьякої політизації, що загрожує УПЦ внутрішнім поділом. Наприклад, у разі радикальної українізації, Схід і Південь можуть проситися в РПЦ, тоді як активність УПЦ у фарватері проросійської політики може призвести до психологічного відчуження в центральному та західному регіонах, де в 2011 р. діє 47,3% громад [1].

Українська Православна Церква - Київський Патріархат (УПЦ КП) займає іншу позицію з 4401 релігійною громадою (зареєстровано 4371) і 3021 священнослужителем [1]. УПЦ КП, невизнана світовим православ'ям, тісно пов'язана із Філаретом (Денисенко), що в 1992 р. об'єднався з автокефальним рухом, а в 1995 р. був проголошений Патріархом Київським і всієї Русі-України. Він структурував стихійний автокефальний рух, розширив його соціальну базу. Однак на Сході й Півдні України УПЦ КП не вдалося істотно закріпитися, тут Філарет - символ анафеми й розколу. На Заході України, напроти, його фігура згуртувала значну частину інтелігенції, що тотожна ідеї: «незалежній Україні - незалежну церкву». Нове покоління єпископату й духівництва мислить себе в дусі національно-визвольного трактування історії України.

Глава УПЦ КП Філарет, президенти України Л. М. Кравчук, Л. Д. Кучма, В. Ющенко наполегливо, але безуспішно домагалися від Москви визнання автокефалії УПЦ КП. У 2000 р. Філарет навіть намагався створити паралельну «родину православних церков», об'єднавши всі збіглі в розкол православні релігійні організації. Водночас йшли перемови із Вселенським Патріархом Варфоломієм, які в 2008 р. ледве не привели УПЦ КП і УАПЦ до складу Константинопольського Патріархату на правах митрополії. Однак у липні 2009 р. московський і константинопольський патріархати досягли взаєморозуміння (що виявилося під час поїздки делегації Константинопольського Патріархату на Україну в жовтні 2009 р.), і для УПЦ КП стало ясно: у доступній для огляду перспективі визнання Константинополя досягти неможливо.

Якщо раніше Філаретові вдавалося переконати владу й суспільство, що будівництво Автокефальної «національної церкви» можна вести навколо УПЦ КП, то нарада в Шамбезі в грудні 2009 р., коли Міжправославна підготовча комісія попередньо погодила, що Помісна Церква може засновувати та скасовувати всередині себе Автономні Церкви на свій розсуд, і це не вимагає ні ствердження, ні визнання з боку Константинополя або повноти помісних церков, не залишила на це надій. А перемога на президентських виборах В. Януковича позбавила УПЦ КП державної підтримки. Тому сьогодні в УПЦ КП ревнісно стежать за розвитком статусу УПЦ, яка в сучасних умовах тільки одна може претендувати на канонічну автокефалію. У квітні 2011 р. Філарет виступив із заявою, що канонічна автокефалія на базі Московської патріархії неможлива.

Найбільша проблема УПЦ КП - канонічна, оскільки, не знайшовши підтримки у православному світі, вона може втратити внутрішню необхідність у визнанні, що може затвердити церковний розкол назавжди (за прикладом Англіканської церкви). Не передбачається й «моментального розпаду» УПЦ КП після того, як Філарет «природним чином» покине кафедру, оскільки церковне розділення в Україні, що виникло з національно-державних міркувань, існує на підставі культурно-цивілізаційної, ментальної ідентичності.

Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) посідає третє місце за чисельністю громад - 1190 з 699 священнослужителями [1]. Перемовини по об'єднанню УАПЦ з УПЦ КП в 2005 р. завершилися нічим, тому що сторонам не вдалося знайти компромісу. УАПЦ, закордонна частина якої вже перебуває у складі Константинопольського Патріархату, подала прохання про прийняття до складу Константинопольського Патріархату на правах автономії. Але, судячи з висловлення Патріарха Варфоломія під час візиту в Москву в 2010 р.: «Те, що робить наша Церква, вона робить із повагою до діючого канонічного порядку (в Україні)», питання про УАПЦ буде законсервовано. Діалог між УАПЦ і УПЦ із приводу прийнятної моделі об'єднання ведеться кілька років; УПЦ КП підозрює їх у «змові».

Що стосується внутрішнього церковного життя, то одним із індикаторів може бути порівняння числа ченців. В УПЦ 186 монастирів з 4576 насельниками, а серед віруючих, приналежних до «національних церков», число бажаючих чернечого життя невелике: на 48 монастирів УПЦ КП припадає 147 ченців і черниць (по 3 на монастир), а в 9 монастирях УАПЦ проживає всього 10 ченців [1]. Загальне число воцерковлених віруючих усіх православних релігійних організацій (при майже загальному хрещенні) не перевищує 3-5 млн осіб.

В УПЦ проблема подолання розколу усвідомлювалася так. Щоб об'єднання відбулося, необхідно гідна кандидатура на пост Першоієрарха, однодумність єпископату з питання помісності, одержання нового канонічного статусу УПЦ, визнаного світовим православ'ям. Однак у ситуації, коли механізми подолання кризи ще не вироблені, будь-яке несвоєчасне дійство може породити лише ще один імпульс до фрагментації. Усередині УПЦ зацікавлених у такому сценарії, звичайно, немає.

У минулий рік перемовний процес пригальмувався як через незацікавленість у ньому влади, так і через усвідомлення реальності ситуації. Адже навіть якщо ієрархи УПЦ КП і УАПЦ ухвалять рішення щодо приєднання до УПЦ, їхні дії не знайдуть належного схвалення в більшості їх пастви. Державна влада акцентує увагу на цінності церковної єдності між Україною та Росією. Вселенській Патріархат за роки підготовки «Святого й Великого Собору Православної Церкви», мабуть, уже вніс корективи в «український проект» - дії погодяться із РПЦ і УПЦ. Патріарх Ієрусалимський Феофіл, який відвідував Україну 28 березня 2011 р., підкреслив, що українські православні ієрархи повинні домовлятися між собою, а не розраховувати на допомогу Вселенського Патріарха Варфоломія [5].

У РПЦ проблема статусу УПЦ виглядає так, що при подальшому збільшенні єпископату УПЦ вона одержить «контрольний пакет» голосів на Архієрейському Соборі. Адже вже сьогодні з 220 архієреїв РПЦ 70 (тобто третина) - це архієреї УПЦ, що й далі може висвячувати єпископів самостійно за Статутом.

Усередині УПЦ є прихильники помісності серед єпископату, духівництва, що вірують, які цураються загальноросійських процесів, не бажають і посилення російської ідентичності.

У попередній період виразником цієї позиції став секретар митрополита Володимира єпископ Переяслав - Хмельницький Олександр (Драбинко), який тісно співпрацював з адміністрацією В. Ющенко. Однак більшість єпископату РПЦ вважає автокефалію УПЦ недоречною або несвоєчасною. Супротивником країнської автокефалії відкрито виступав митрополит Одеський Агафангел (Саввин).

27 жовтня 1990 р. Найсвятіший Патріарх Алексій II видав Грамоту про дарування УПЦ незалежності й самостійності в керуванні. На сьогоднішній день основними документами, які регулюють статус і права УПЦ у складі РПЦ, є: визначення Архієрейського Собору РПЦ 25 - 27 жовтня 1990 р. про Українську Православну Церкву; Благословенна Грамота (Томос) Патріарха Московського й всієї Русі Алексія ІІ; глава VIII п. 18 Статуту РПЦ, що вилучає УПЦ з-під дії норм Статуту, які регулюють статус самокерованих, а тепер і автономних церков у складі Московського Патріархату [3].

У 2000 р. в УПЦ проводилася робота з «удосконалювання канонічного статусу». Митрополит Київський і всієї України Володимир (Сабодан) звернувся до Архієрейського Собору підтвердити право УПЦ на автономію, дане їй Помісним Собором РПЦ в 1918 р., що підтримав Президент України Л. Д. Кучма. Архієрейський Собор РПЦ обґрунтував відмову в автономії УПЦ тим, що для її одержання потрібен «прогрес у справі подолання розколу».

Наприкінці 2007 р. в УПЦ виникла дискусія з огляду на те, що стали висловлюватися припущення стосовно того, що священноначаліє прагне до законного отримання автокефалії. 21 грудня 2007 р. до Статуту УПЦ були внесені

виправлення, згідно з якими УПЦ самостійно вирішує питання канонізації святих, має незалежний церковний суд, самостійно приймає й затверджує Статут, Предстоятель поминається як «Господин и Отец наш Блаженнейший Митрополит Киевский и всея Украины», УПЦ буде самостійно підтримувати всі «міжправославні, міжхристиянські й міжрелігійні зв'язки», й, імовірно, створювати приходи для української діаспори [8]. Прийняття змін у Статуті УПЦ породило протести церковної громадськості, від якої до священноначаллі УПЦ 15 квітня 2008 р. був звернений заклик привести Статут УПЦ у відповідність до Статуту РПЦ, прийнятого у 2000 р. за участю всіх архієреїв УПЦ.

16 липня 2008 р., напередодні Архієрейського Собору РПЦ у Москві, Синод УПЦ направив звернення до патріарха Алексія ІІ з проханням внести до Статуту РПЦ уточнення, зумовлені правами розширеної автономії УПЦ: «Просимо Вас внести до пункту 5 розділу VII («Церковний суд») норму, за якою право накладати такі канонічні сваріння, як довічну заборону у священнослужінні, виверження з сану і відлучення від Церкви в межах Української Православної Церкви, було б передано Предстоятелю і Священному Синоду Української Православної Церкви».

Улітку 2008 р. у ситуації протистояння Московського й Константинопольського патріархатів через Україну, напередодні візиту Патріарха Варфоломія, тоді ще Голова ВЗЦС митрополит Смоленський і Калінінградський Кирил запропонував Синоду УПЦ просити в Патріарха Алексія II статус Автономної Церкви. Але ієрархи УПЦ просити відмовилися, оскільки проголошення автономії УПЦ в однобічному порядку означало б імовірність її ізоляції з боку проконстантинопольських помісних церков.

Помісний Собор РПЦ 2009 р., що обрав Предстоятелем Руської Православної Церкви Найсвятішого Патріарха Московського Кирила, затвердив рішення архієрейських соборів з 1990 по 2008 р. (тобто Грамоту (Томос); гл. VIII п. 18 Статуту РПЦ), однак статус УПЦ окремо не обговорювався.

Під час візиту патріарха Кирила в Україну президент В. Ющенко заявив: «Найбільше бажання українського народу - це жити в єдиній помісній православній церкві». На що патріарх відповів: «Ця церква, пане президенте, існує. Є помісна церква в Україні. Якби її не було, не було б сьогодні України» [11].

На нараді в Шамбезі у грудні 2009 р., як уже зазначалося, було погоджено рішення, за яким Помісна Церква може засновувати та скасовувати всередині себе автономні церкви на свій розсуд, тобто Московська Патріархія може вирішувати долю УПЦ без узгодження з іншими помісними церквами й Константинополем.

18 жовтня 2010 р. митрополит Володимир, виступаючи в Київській духовній академії, нагадав, що «Київська митрополія протягом своєї багатовікової історії завжди «користувалася правом широкого самоврядування». Причому Православна Церква в Україні дістала права автономії ще 1918 р. за рішенням Всеросійського Церковного Собору [9].

4 лютого 2011 р. на Архієрейському Соборі РПЦ були внесені зміни до Статуту РПЦ із приводу Автономної Церкви (глава VII.I). В Україні було помічено, що статусні повноваження Автономної Церкви виходять набагато вужчими, ніж існуючі сьогодні права самоврядної УПЦ. Це стосується призначення предстоятеля УПЦ, обов'язковості рішень помісного й архієрейського соборів і Священного Синоду РПЦ, обов'язковості загальноцерковного суду, змін Статуту. Тобто, не знімаючи на перспективу питання про автокефалію, для УПЦ статус Автономної церкви може знецінитися. Виступаючи на Соборі, митрополит Володимир сказав, що всі визначення, які стосуються УПЦ, отримали загальноцерковну рецепцію [10]. Справді, при правлячому митрополиті Володимирі зміни неможливі, але вони можуть відбутися під час виборів наступного українського першоієрарха.

Перший візит Патріарха Московського і всієї Русі Кирила в Україну влітку 2009 р. був відзначений підвищеною увагою українських ЗМІ, викликав величезну кількість різних коментарів і набрав великого суспільного резонансу. Можна припустити, що візит патріарха зупинив процес автокефалізації УПЦ. «Наш патріарх - Кирил!» - звучало в місцях служіння Патріарха, що було почуто на Банковій, Пушкінській, на Фанаре, і в Києво-Печерській лаврі. Інтерес до візитів літа 2010 р., коли патріарх відвідав Київ, Одеську й Дніпропетровську єпархії УПЦ, було сприйнято українським суспільством як черговий робочий пастирський візит. В Україні було проведено кілька заходів Руської Православної Церкви: відбулося засідання Священного Синоду РПЦ, проведені засідання декількох комісій Міжсоборної присутності. Журналісти заговорили про Київ як про одну з «синодальних столиць» Руської Церкви. Підготовка візитів у травні 2011 р. свідчить про пріоритетність для Патріарха «українського напрямку».

Українські ЗМІ подають місії Патріарха Кирила і «Руський світ» як доктрину агресивного російського націоналізму, неоімперіалізму, що впроваджується для перетворення України в малоросійську губернію. Справді, концепція «Руського світу» постійно звучала у виступах і проповідях Найсвятішого Патріарха Московського й всієї Русі Кирила під час візиту в Україну в 2009 р., коли вона спричинила величезний і неоднозначний резонанс. В Україні дуже незвично пролунали слова, вимовлені Патріархом Кирилом обраному Президентові України: «Спадкоємцями Святого благовірного рівноапостольного великого князя (Володимира) є братні народи, які зв'язані єдиною історичною традицією. І як важливо, щоб ці тридцятимільйонні частини єдиної Святої Русі завжди зв'язували дружба, мир, співробітництво» [7]. Водночас єдність церкви для Патріарха ще не означає об'єднання держав, а значення Києва не принижується по відношенню до Москви. Так, улітку 2010 р., як і під час своїх попередніх візитів, при святкуванні Хрещення Русі (2008), Патріарх звертав увагу на київоцентричність цього торжества. Він постійно підкреслював, що Україні призначається провідна, почесна роль у духовній єдності слов'янських народів. В єдиній слов'янській цивілізації Україна не втрачає своєї державної незалежності, - це те, що знайшло позитивний відгук у частини суспільства, яка не втрачає єдності з руською цивілізацією.

Таким чином, проблеми, породжені попереднім періодом, поки не знайшли свого вирішення. Разом з тим можна вважати, що почалося переформатування загального контексту життя УПЦ. Ідеї «Руського світу» в Україні поляризуватимуть суспільство. В УПЦ сприйняттю цієї концепції протистоїть концепція «київоцентризму». Голова українського МЗС К. Грищенко визначив майбутні контури української зовнішньої політики: Україні не підходить шаблон «руського світу», у неї відмінний від Росії шлях у майбутнє (що й відобразилося у ході перемовин із Росією) [2]. Новий глава українських греко-католиків Святослав (Шевчук) на першій же своїй прес-конференції заявив, що на противагу «Руському світу», який будує патріарх Кирил, необхідно будувати свій «Український світ» [4].

Загалом проблема зовнішньополітичної орієнтації, що стоїть перед Україною, продовжує залишатися актуальною й для Української православної церкви.