У людей, яким ампутували кінцівки, бувають фантомні болі. Скажімо, ноги вже немає, а людина відчуває, як вона болить.

Я розмістив на Facebook мапу великої України Володимира Кубійовича. З усіма  українськими етнічними землями. Вона викликала купу дискусій, надто через Кубань.

Моя італійська знайома Джулія, побачивши зображення, написала: "А чи не надто жирно вам буде?" Пояснив їй усю довгу і сумну історію українського Кавказу.

- Проте, - кажу, - де вам, італійцям, це зрозуміти, - адже у вас усі землі на місці.

- Як на місці?! А наша Ніцца? А наше Тічіно? А наша Корсика й Мальта? А Фьюме та Істрія? - обурилася вона. - Ви говорите про Кубань, яка, як ти кажеш, ніколи не була у складі України, а що тоді казати про Далмацію? Це наш біль і рана. Це наша земля, там наші міста й церкви, наша культура та історія. Хорватські зайди приперлися туди аж зі своїх Карпат. Слов'янські варвари ніколи там не жили! - розпалилася Джулія.

Раптом спохопилася:

- Ой, вибач, будь ласка, - українці це ж теж слов'яни, правда? Я не хотіла тебе образити. Але, ти ж знаєш італійців, які ми емоційні.

Чи не кожен народ у Європі пройшов через ампутацію. Італійці з болем реагують на Корсику й Далмацію. Французи - на Саар. Англійці - на Ірландію. Німці - не лише на Ельзас і Лотарингію, а й на Ґданськ. Білоруси - на Вільнюс. Румуни - на Бессарабію та Буковину. Неправда, що з часом рани гояться, хоч які уявні вони були. ЄС просто накрив їх мокрим рядном, але не знищив. У Румунії кожен другий, знайомлячись зі мною, наголошував: "А Буковина таки наша!"

Джулії зараз 26 років. Навіть її батьки народилися вже тоді, коли ніякої Далмації в складі Італії не було. А я не застав української Кубані.