30 квітня 1920 р. о. Дженоккі та о. Бонн, що його супроводжував, прибули до Відня. Тут Апостольського візитатора офіційно зустрічали голова дипломатичної місії УНР Григорій Сидоренко, голова дипломатичної місії ЗУНР Володимир Сінгалевич, греко-католицький мітрат о. Йосип Жук та представники інших українських політичних і громадських організацій. Отець Дженоккі перебував у Відні тільки 48 годин. Звідси він збирався вирушити в Галичину. Однак польський уряд не дозволив йому їхати в Галичину і він вирішив податися до Варшави і звідти намагатися виїхати в Галичину або ж на Велику Україну.

З травня 1920 р. Апостольський візитатор прибув до Варшави, де нунцій А. Ратті та його співробітники надали необхідну допомогу для здійснення його місії. Ще в квітні А. Ратті за розпорядженням кардинала П. Гаспаррі отримав і поклав у банк на депозит частину суми (55 000 лір), що призначалася для Апостольського візитатора Дж. Дженоккі, а в травні отримав доручення від заступника державного секретаря Федеріко Тедескіні допомогти о. Дженоккі в отриманні та розподілі медикаментів, що становили гуманітарну допомогу Україні від Апостольського престолу. Два вагони цих медикаментів, запакованих у 131 пачку, були відправлені до Варшави на ім’я нунція. Польська державна залізниця обіцяла сприяти доставці цього вантажу[51].

До гуманітарної допомоги Україні, започаткованої Ватиканом, долучилися деякі міжнародні організації. Зокрема, Міжнародна організація допомоги дітям, до керівництва якої входили ієрархи Католицької церкви, передала Апостольському візитаторові о. Дженоккі 1 571 186 польських марок для надання допомоги українським дітям[52]. У липні 1920 р. згадані медикаменти і медичний інструментарій прибули до Варшави, про що Апостольський візитатор повідомив Державний секретаріат Римської курії 20 липня 1920 р.[53] Ці ліки призначались для України, населення якої так потребувало їх у час поширення епідемічних захворювань і великих труднощів з постачанням медикаментів. Однак, о. Дженоккі не вдалося привезти ці ліки в Україну. У Варшаві влітку 1920 р. частину медикаментів отримали українські біженці. Оскільки не було можливості переправити вантаж у Наддніпрянську Україну, Апостольський візитатор передав більшу частину цієї гуманітарної допомоги трьом греко-католицьким єпархіям Східної Галичини[54]. Після від’їзду о. Дженоккі з Варшави питаннями розподілу медикаментів, одягу та покривал займалася варшавська нунціатура, особисто секретар нунціатури Ерменеджільдо Пеллегрінетті. У квітні 1921 р. він від імені нунція А. Ратті уповноважив Кирила Студинського забрати до Львова дві пачки медикаментів з вантажу Апостольського візитатора. В липні секретар нунціатури у Варшаві передав о. Демчуку, василіанину, для українських дітей Галичини 8 пачок одягу та 19 пачок з ковдрами. Польський уряд звільнив цей вантаж від сплати податку[55]. Про це було повідомлено у Відень, де о. Дженоккі займався, між іншим, розподілом серед українців гуманітарної допомоги, яка надійшла тим разом до Відня. Про одержання допомоги від імені Апостольської столиці о. Дженоккі повідомив 19 березня 1921 р. Державний секретаріат. Він написав, що вже передав гроші, призначені Апостольським престолом для допомоги українським дітям, і збирається роздати одяг[56]. У березні 1921 р. Апостольський візитатор розподілив 50 тис. італійських лір, призначених папою Бенедиктом XV для допомоги українським дітям Галичини: 20 тисяч одержала Львівська архієпархія, по 10 тисяч – Станіславська та Перемишльська єпархії. Ці 40 тисяч було передано братові Йосифу Гродському, секретареві митрополита Шептицького. Інших 5 тисяч отримав протоігумен чину св. Василія Великого для опіки над хлопцями, котрі виховувалися при монастирях чину, а ще 5 тисяч залишились для дальшого розпорядження о. Дженоккі[57]. Ймовірно, що саме їх він передав у серпні василіанам[58]. Іншим видом доброчинної допомоги Апостольської столиці було призначення в 1921 р. 290 тисяч польських марок для фонду вдів і сиріт Львівської архієпархії[59]. Перебуваючи за межами України та Галичини, Апостольський візитатор за дорученням папи надавав допомогу українцям та Греко-католщькій церкві, які перебували у скрутному матеріальному становищі.

Після приїзду Апостольського візитатора Дженоккі до Варшави нунцій А. Ратті надіслав повідомлення від 13 травня 1920 р. на адресу Державного секретаріату. Тут було висловлено думку, що вирушати до Львова для о. Дженоккі було б не на часі, бо так він може сам створити собі перешкоди на інших напрямках діяльності; та й поганий стан доріг, відсутність безпеки та епідемія тифу в Галичині утруднювали б його поїздку до Львова. Натомість нунцій вважав, що о. Дженоккі може вирушити через Житомир до Києва і звідти зі Сходу попробувати дістатися до Львова, де з часом, як сподівався нунцій, ситуація може поліпшитися[60]. З цього листа видно, що А. Ратті був поінформований про завдання місії Дженоккі в Східній Галичині. Про наміри Дженоккі приїхати в Східну Галичину знав і митрополит А. Шептицький. Дж. Дженоккі листом від 4 травня 1920 р. сам повідомив його про свій намір через тиждень вирушити до Львова[61]. Галицький митрополит у листі до монс. Ратті від 8 травня 1920 р. висловив радість з того, що Апостольський візитатор незабаром прибуде у Львів[62].

Загалом Апостольський візитатор в Україні постійно тримав у полі зору ситуацію в Східній Галичині та опікувався справами Греко-католицької церкви. Про це свідчать його офіційні доповідні записки на адресу Державного секретаріату Апостольської столиці та Конгрегації Східних Церков, його листування зі співробітниками Конгрегації асесором I. Пападопулосом[63] і мінутантом Е. Бенедетті, а також приватні листи о. Дженоккі, наприклад, до княгині Веноза[64].

Так, скажімо, у листі від 4 червня 1920 р. до Е. Бенедетті, змальовуючи складність ситуації в Галичині, о. Дженоккі писав, що він поки що не має дозволу на поїздку до Галичини. При цьому Апостольський візитатор зауважив, що «проти сили розум безсилий» і він нічого не може «робити наперекір польському урядові», який надасть йому захист і підтримку його місії в Україні, але не .дозволить йому втручатися у галицькі справи». В листі до о. Бонна о. Джоноккі пояснював небажання польського уряду бачити його в Галичині тим, що поляки були переконані – його присутність у Східній Галичині може бути розцінена українцями як «прихильність Апостольського престолу до їхніх сепаратистських ідей». У згаданому листі до Б. Бенедетті ватиканський дипломат стверджував, що Державний секретаріат обіцяв польському послові Юзефові Вєруш-Ковальському, що він, Апостольський візитатор, не буде втручатися в галицькі справи. Далі він же писав, що для нього «монс. Ратті знайде спосіб, щоб їхати до Галичини перед кінцем літа»[65]. Отже, бачимо, що існувала попередня домовленість між Державним секретаріатом Ватикану та представником польського уряду про територіальні обмеження місії о. Дженоккі, але ватіканські дипломати все ж таки збиралися в той чи інший спосіб потрапити в Східну Галичину. В липні 1920 р. нунцій А. Ратті, у своїх розмовах з Юзефом Пілсудським та польським міністром закордонних справ щодо ситуації в Галичині пробував переконати їх у тому, що для поліпшення стану справ, примирення конфліктуючих сторін поїздка Апостольського візитатора Дженоккі до Львова буде корисною. Під час цієї розмови нунцієві видавалося, що польські лідери були готові погодитися на це[66].

Апостольський візитатор Дженоккі налагодив листовні зв’язки з митрополитом Шептицьким та з о. Шрайверсом. В одному з таких листів о. Дженоккі зазначав, що він з митрополитом дуже добре розуміють одне одного. Приязні відносини о. Дженоккі підтримував також з багатьма греко-католицькими священиками, зокрема з о. Йосафатом Жаном, який навчав Апостольського візитатора української мови та читав з ним твори українських поетів і письменників[67]. Готуючись до поїздки в Україну, Дж. Дженоккі не втрачав надії на те, що польський уряд дасть йому дозвіл поїхати в Галичину, збирав інформацію про стан справ на українських землях. У листі до монс. Бенедетті від 7 липня 1920 р. він прийшов до висновку, що «напіввійськовий уряд в Галичині, який понад міру жорстоко поводиться, робить дуже злу послугу Польщі». Далі о. Дженоккі повідомляв, що нунцій Ратті написав приватно до монс. Б. Черепі в Париж про ситуацію у Галичині, звідки надходили «невідрадні вістки»[68]. До речі, Б. Черетті намагався в Парижі надати підтримку українським дипломатичним представникам та впливати на розгляд питань, що стосувалися України або Східної Галичини. Про це, зокрема, згадує в своїх спогадах граф М. Тишкевич[69]. Тут він між іншим повідомляє, що 30 березня 1920 р. надіслав у Державний секретаріат Ватикану на ім’я Б. Черетті подяку за підтримку представника Апостольської столиці в Парижі[70].

На жаль, ні навесні, ні влітку 1920 р. Апостольському візитаторові не вдалося виїхати ні на Велику Україну, ні в Галичину. Через наступ більшовицьких військ на Варшаву майже весь дипломатичний корпус, акредитований у Польщі, покинув це місто*. 7 серпня 1920 р. о. Дженоккі виїхав до Відня, де налагодив тісні зв’язки з українськими дипломатами та представниками громадських і культурних організацій. Згодом він отримав розпорядження Державного секретаріату залишатися у Відні і тут виконувати свою місію та очікувати сприятливої нагоди для поїздки в Україну.

Одне із завдань своєї місії – інформувати Апостольський престол про ситуацію в Україні та Галичині – о. Дженоккі виконував постійно, перебуваючи у Варшаві і Відні. Події в Галичині займали важливе місце в цих повідомленнях, які приходили на адресу Державного секретаріату та Конгрегації Східних Церков. Так, у донесенні від 14 вересня 1920 р. о. Дженоккі писав про те, що польський уряд чинив йому нездоланні перешкоди на шляху до Галичини, вбачаючи у ньому небажаного свідка. Апостольський візитатор повідомляв Римську курію про те, що українці в Східній Галичині є жертвами триваючих переслідувань польської влади і роздратування недоброзичливого польського духовенства. Це останнє твердження о. Дженоккі проілюстрував фактами нетолерантної поведінки латинських ієрархів: єпископа кам’янець-подільського та львівського вірменського архієпископа, який був «відкритим ворогом русинів» і мав значний політичний вплив. Далі, згадуючи про нефункціонування греко-католицької семінарії у Львові, о. Дженоккі писав, що було б дуже добре відновити роботу Руської колегії в Римі – це суттєво підтримало б «цю нещасну часточку католицького стада». Апостольський візитатор констатував, що багато українців Галичини почувають себе покинутими Апостольським престолом тому, що не припиняються польські переслідування. Ці переслідування, продовжував о. Дженоккі, насамперед спрямовані на знищення греко-католицького кліру, який є «душею нації», а для поляків – перешкодою на шляху до полонізації. Дж. Дженоккі повідомляв про свої стосунки з митрополитом Шептицьким, які вдалось налагодити листовно, уникаючи цензури, завдяки кур’єрам нунція Ратті[71]. Особисті взаємний Апостольського візитатора з митрополитом Андреем встановилися у Відні восени 1920 р. Дж. Дженоккі не приховував свого захоплення особою Андрея Шептицького, про якого писав, що він «є свята душа», «терпеливий і сильний, як мученик»[72].

Зміст листів і доповідних записок Апостольського візитатора вказує на те, що о. Дженоккі отримував від Апостольського престолу певні доручення стосовно Галичини. Непряме визнання цього є в Апостольському посланні папи Бенедикта XV до митрополита А. Шептицького від 24 лютого 1921 р. Тут св. Отець писав, що Апостольський престол, знаючи про складну ситуацію в Галичині, «про муки цієї нещасної [української] людности», вирішив вислати свого представника, який від імені Римської столиці та її понтифіка принесе слова потіхи та надасть гуманітарну допомогу. Папа також зазначав, що через несприятливі обставини Апостольський візитатор о. Дженоккі не зміг приїхати в Галичину[73]. Ці слова папського послання до греко-католицького митрополита і його пастви свідчать, що св. Отець розглядав о. Дженоккі своїм представником і в Східній Галичині.

Цитоване послання Римського понтифіка було негативно сприйняте польським урядом, кліром та засобами масової інформації. Ще веред публікацією його в Польщі о. Дженоккі, прогнозуючи реакцію польського уряду, в листі до Е. Бенедетті від 20 березня 1920 р. написав, що він листовно застеріг державного секретаря П. Гаспаррі щодо існуючої «дипломатичної небезпеки» через часті доручення, які даються йому, Апостольському візитаторові, на користь українців (русинів) Галичини та через слова св. Отця в посланні до митрополита А. Шептицького. Передбачення Апостольського візитатора Дженоккі збулися. Опублікований у пресі лист папи до митрополита Шептицького викликав незадоволення і майже обурення в Польщі і спричинив появу низки публікацій у польській пресі, спрямованих проти Римського престолу. Про це повідомив Апостольський вЬитатор у своєму донесенні від 15 червня 1921 р.[74] Дж. Дженоккі також став мішенню нападок польської преси, яка звинувачувала його в проукраїнських симпатіях і ворожому ставленні до поляків[75].

Апостольський візитатор у листуванні з офіційними особами Римської курії також торкався справи друку релігійної літератури українською мовою; ця справа розглядалася в Конгрегації Східних Церков. Так, у листі до кардинала Н. Марші він радить, як уникнути можливого непорозуміння з російським урядом: друкувати книжки українською мовою нібито тільки для галичан і, коли вони поширяться на території Великої України, Апостольський престол не нестиме за це відповідальності[76].

Для нас передусім цікаві погляди Апостольського візитатора на вирішення долі Східної Галичини Паризькою мирною конференцією. Оцінюючи стан справ у Східній Галичині в листопаді-грудні 1921 p., о. Дженоккі вважав, що Галичина стає другою Верхньою Сілезією і «зазнає ще більшої кризи: галицька нафта не менш цінна від сілезького заліза». Позиція країн Антанти в цьому питанні, на думку о. Дженоккі, така: Франція підтримує Польщу, а Італія – ні; Великобританія поки що не стала на сторону Польщі, але, коли буде впевнена у вигідності своїх зовшшньоторгівельних операцій, перестане цікавитися Галичиною; в кінцевому результаті це знову стане перемогою Франції. Апостольський візитатор писав у листі до монс. Бенедетті про те, що о. Йосафат Жан розмовляв у Парижі з монс. Черетті та з кардиналом Бурном у Лондоні про становище українців Східної Галичини і порозумівся з ним у цьому питанні*. Дж. Дженоккі був поінформований про те, що галицьке питання розглядатиметься Паризькою мирною конференцією та Лігою Націй і волів би, щоб це сталося якнайшвидше, аби скоротити страждання українців-галичан[77].

З огляду на складну міжнародну ситуацію, викликану польсько-більшовицькою війною, та на серйозну протидію польського уряду, о. Дженоккі так і не вдалося досягти місця свого дипломатичного призначення. В грудні 1921 р. він покинув Відень і повернувся до Рима. Тільки в березні 1923 р. о. Дженоккі зміг ступити на українську землю: папа Пій XІ послав його з візитаторською місією в Східну Галичину, але розповідь про цей його візит до Галичини виходить за межі теми цієї розвідки.

Апостольському візитаторові о. Дженоккі не вдалося відвідати ні Велику Україну, ні Галичину в 1920-1921 pp., однак, завдання його місії не можна вважати невиконаними. Одне з доручень Державного секретаріату та Конгрегації Східних Церков – об’єктивно і різносторонньо інформувати про стан справ в Україні та про ситуацію в Східній Галичині – він виконував постійно і надіслав у Ватикан щонайменше ЗО офіційних повідомлень. Дж. Дженоккі постійно підтримував зв’язки з представниками дипломатичної служби УНР, українських громадських організацій у Варшаві і, особливо, у Відні, з духовенством та ієрархами Української греко-католицької церкви. Часто на сторінках його офіційних повідомлень і приватних листів знаходимо співчуття і симпатію до українців та греко-католицького кліру. Крім цього, Апостольський візитатор займався розподілом і наданням гуманітарної допомоги медикаментами та грошима, значна частина якої надійшла в Галичину. Без сумніву, його інформації сприяли формуванню ставлення Апостольської столиці до Української Народної Республіки та до ситуації в Східній Галичині. Апостольський візитатор на сторінках своїх повідомлень оцінював перспективи поширення католицизму на Великій Україні як багатообщяючі[78]. Його оцінки та інформації мали б допомогти Римській курії у виборі концепції поширення діяльності Католицької церкви на Сході – в Україні та Росії, над чим Апостольська столиця застановлювалася протягом 1918-1921 pp.

Дискусії навколо двох концепцій ймовірної місійної діяльності на територіях колишньої Російської імперії – біритуалістичної та греко-католицької – серйозно впливали на стан дипломатичних контактів між Апостольським престолом та Українською Народною Республікою, як і на позицію Ватикану в питанні державно-правового статусу Східної Галичини, греко-католицьке духовенство і Церква якої мали б стати провідниками греко-католицької версії місіонерства. Події в Росії, Україні та в Польщі 1921 р. показали Ватикану нереальність його планів та сподівань на широку місійну діяльність на Сході Європи. Укорінення більшовиків у Росії та Україні, крах УНР і Ризький мирний договір, що зміцнив зовнішньополітичне становище Польщі, змінили геополітичну ситуацію в регіоні. Позиція Ватикану також поступово змінилася. Наприкінці 1921 р. очевидна перемога більшовиків примусила відсунути на неосяжне майбутнє місіонерські плани в Росії. Падіння УНР поклало край офіційним дипломатичним контактам: 1 листопада 1921 р. о. Бонна було звільнено від виконання дипломатичних обов’язків, а в грудні 1921 р. відкликано Апостольського « візитатора о. Дженоккі. На згортання непрямих дипломатичних контактів Ватикану та Української Народної Республіки вплинуло й нав’язання активних контактів з більшовицькою Росією. Така переорієнтація зовнішньополітичної діяльності на Сході Європи здійснювалася в рамках кампанії з надання допомоги голодуючим у Росії. Переговори, які розпочали ватиканські достойники з представником червоної Росії Вацлавом Воровським у грудні 1921 p., увінчалися підписанням домовленості в Рапалло, під якою поруч з підписом Воровського свій підпис поставив кардинал-державний секретар П. Гаспаррі. Ця домовленість з Радянським урядом була визнанням держави більшовиків de facto. Даний документ врегульовував способи надання гуманітарної допомоги Апостольської столиці голодуючим Росії. Ватикан плекав надії, що під прикриттям гуманітарних місій вдасться провадити і місійну діяльність серед українського та російського населення. Зрозуміло, що таке визнання de facto Радянської держави в її тогочасних кордонах знімало з порядку денного відносини Ватикану з українськими дипломатами. Встановлення контактів між більшовицьким урядом Росії та Ватиканом вплинуло і на роль та значення в зовнішньополітичній мозаїці, що її укладали ватіканські дипломати, Східної Галичини та її Греко-католицької церкви. Польща ж у цій ситуації ставала зовнішньополітичним партнером, котрому надавалась, хоч і вимушена, але перевага.

Що ж до діяльності графа М. Тишкевича, то можна підсумувати, що у 1919 р. йому вдалося налагодити офіційні дипломатичні контакти. Ці офіційні дипломатичні контакти розвивались досить успішно і вже сам факт намагання Директорії УНР встановити їх був схвально сприйнятий Римською курією. Відкрите бажання співпраці знайшло підтвердження в багатьох діях Ватикану, а особливо у призначенні Апостольського візитатора для України. Однак, через невизнання незалежності Української Народної Республіки державами Антанти, офіційні дипломатичні контакти між Апостольським престолом та УНР не переросли у дипломатичні відносини згідно з міжнародною практикою. На перебіг дипломатичних контактів між УНР та Ватиканом вплинули як теоретично-практичні дискусії щодо шляхів та методів ведення місійної діяльності на території колишньої Російської імперії, так і зміни в геополітичній ситуації на Сході Європи.

* Невеликий фрагмент матеріалу стосовно діяльності надзвичайної дипломатичної місії графа М. Тишкевича в травні-липні 1919 р., про яку йдеться в даній статті, було опубліковано в журналі «Політика і час» (Київ, 1997. № 5-6. С. 95-98). Редакція журналу без згоди автора не тільки внесла зміни в текст, змінила її назву, але й подала у підсумковій частині свої висновки, які не тільки не збігаються з думкою автора, а в дечому і суперечать історичним фактам.

** До Латеранського пакту 1929 р. не існувало держави Ватикан. Тому для часу до цього факту коректніше вживати термін «Апостольська столиця», «Римська столиця», а «Ватикан» використовувати радше як географічну назву.

[1] Stehle H. Eastern Politics of the Vatican 1917-1979. Athens; Ohio; London, 1979.

[2] Pood В. Рим и Москва. Львов, 1995.

[3] Marezzo della Rocca R. Le Nazioni non muoino. Russia rivoluzionaria, Polonia independente e Santa Sede. Bologna, 1992.

[4] O. Хома І. Апостольський престіл і Україна. 1919-1922 pp. Рим, 1987.

[5] Husar L. Sheptyts’kyi and Ecumenism // Morality and Reality. The Life and Times of Andrei Sheptyts’kyi. Edmonton, 1989. P. 190.

[6] Tramontin S. Un Secolo di Storia della Chiesa. Da Leone XIII al Concilio Vaticano II. Roma, 1980. Voi. 1. P. 138-139.

[7] За приблизними підрахунками на початок XIX ст. у Російській імперії проживало близько 25 млн. католиків обох обрядів (Morozzo Della Rocca R. Santa Sede e Russia Rivoluzionaria // Benedetto XVe La Pace – 1918. Brescia, 1990. P. 151).

[8] Stehle H. Eastern Politics of the Vatican... P. 14-15; Morozzo Delia Rocca R. Santa Sede e Russia Rivoluzionaria. P. 152.

[9] Див. доповідні записки Апостольського протонотарія і консультанта Державного секретаріату Римської курії Казимира Скірмунта та консультанта Конгрегації пропаганди віри й Конгрегації Східних Церков Владислава Залеського (ASS. Polonia. V. 562, 626).

* о. Кирило Королевський, справжнє ім’я – Жан Франсуа Жозеф Шарон (1878-1959), в досліджуваний період працював у Ватіканській бібліотеці.

[10] Stehle H. Eastern Politics of the Vatican... P. 11-12.

[11] Pius XІ. Wielkiemu Papieżowi w hoiddzie. Pomari, 1939. S. 82; Tramontiti S. Un Secolo di Storia... Vol. I. P. 123.

[12] Mоrozzo della Rocca R. Le Nazioni noe meoioo... P. 65.

* 1870-1929 pp. були періодом невизначеності державного та правового статусу Ватикану. Цю складну ситуацію буде розв’язано тільки у 1929 р. підписанням Латеранського пакту.

[13] Про формування надзвичайної дипломатичної місії УНР, про її приїзд до Рима та діяльність є цікаві спогади секретаря місії Петра Карманського та голови прес-бюро посольства УНР у Римі Євгена Онацького. Карманський П. Наша дипльоматична станиця при Св. Престолі в pp. 1919-1920 // Літопис Червоної Калини. Львів, 1939. Лютий. С. 3-4; Його ж. Сторінки вчорашнього // Новий чаС. Львів, 1934. С. 199-200; Онацький Є. По похилій площині. Записки журналіста і дипломата. Мюнхен, 1964, 1969. Ч. І-ІІ. Інші автори також торкалися цієї теми. Найбільш повно і документально обґрунтовано діяльність української дипломатичної місії при Святому престолі висвітлив о. Іван Хома (Хома І. Апостольський Престіл і Україна 1919-1922. Relationes diplomaticae inter S. Sedem et Republicanі Populärem Ucrainae annis 1919-1922. Рим, 1987).

[14] Михайло Тишкевич (1857-1930) – нащадок старого аристократичного роду, був одним з перших аристократів-хлопомашв, що зважилися розірвати зв’язки з ополяченою ріднею і ще в молодості заявити про свої українські корені. Під час Першої світової війни, в Лозанні, навколо нього гуртувались українці, що перебували в Швейцарії. Тут за його фінансового сприяння та участі виходив тижневик «l’Ukraine». Коли уряд УНР активізував зовнішньополітичну діяльність, М. Тишкевичу була запропонована посада голови надзвичайної дипломатичної місії УНР при Римському престолі. Детальніше про життя і діяльність Михайла Тишкевича див.: Гентош Л. Михайло Тишкевич // Довідник з історії України. Київ, 1999. Т. 3. С. 331; Її ж. Листи Симона Петлюри до графа Михайла Тишкевича // Україна модерна. Львів, 19%. Ч. І. С. 157-171.

[15] Хома І. Апостольський Престіл і Україна 1919-1922... С. 11.

* Швидше всього, цей документ подав М. Тишкевич кардиналові-дєржавному секретареві Гаспаррі як протокол намірів майбутньої співпраці. Голова української дипломатичної місії, як і будь-який інший іноземний дипломат, спочатку мав вступити в контакти з кардиналом-державним секретарем. Через п’ять днів після вручення цього листа-протоколу намірів граф Тишкевич отримав приватну аудієнцію у папи. Таку поблажливість державного секретаря Ватикану можна пояснити тим, що він уже деякий час контактував з графом листовно, та тим, що граф Тишкевич був кавалером папського ордена св. Григорія Великого.

[16] ASS. Russia. V. 592.

[17] Центральний державний історичний архів України у Львові (далі – ЦДІА України у Львові), ф. 681 (Тишкевич М.), оп. 1. спр. 20; Архів Головної управи чину св. Василія Великого у Римі. Фонд митрополита Шептицького. Т. 4.

* Цей документ засвідчував, що граф Михайло Тишкевич очолював надзвичайну дипломатичну місію УНР при Римському престолі і діяв від імені уряду Української держави. Офіційним титулом графа Тишкевича, згідно зі згаданим документом, був «голова надзвичайної дипломатичної місії УНР при св. Престолі», а не посол, як це можна зустріти в деяких дослідників. Ватіканські офіційні документи, зокрема протоколи Державного секретаріату, іменують графа Тишкевича «головою української дипломатичної місії» або «українським повіреним у справах». Тому можна лиш умовно називати його місію посольством, а його вважати послом.

[18] Онацький Є. По похилій площині... Ч. І. С. 28.

[19] Хома І. Апостольський Престіл і Україна... С. 17; Цвенгрош Г. Апостольський Престіл і митрополит Шептицький. Львів, 1991. С. 6.

[20] ASS. Russia. V. 592.

[21] ASV. Protokołu della Sekretaria di Stato. V. 622. № 92 337.

[22] ЦДІА України у Львові, ф. 681, oп. 1, спр. 16, арк. 9.

[23] ASV. Protokołu della Sekretaria di Stato. V. 622. № 92 346, 92 347. У протоколах Державного секретаріату в графі, де дуже лаконічно викладається зміст поданого документа, вказано, що український повірений протестує проти інтернування духовенства. Без сумніву, йдеться про греко-католицьке духовенство в Східній Галичині. Самого тексту цього протесту не знайдено.

[24] ASV, Protokolli della Sekretaria di Stato. V. 622. № 92 347.

[25] Там само. № 92 348.

[26] Там само. V. 623. № 93 573.

[27] ASS. Russia. V. 592.

[28] Там само.

[29] Хома І. Апостольський Престіл і Україна... С. 40.

[30] Там само. С. 18. Див. також: Карманський П. Наша дипльоматична станиця при Св. Престолі в pp. 1919-1920...; Трембіцький В. Дипломатичні взаємини Української Держави з Вселенським Престолом у 1918-1920 роках // Патріархат. 1979. Березень. С. 10-13; Цвенгрош Г. Офіційне взаємовизнання і взаєморозуміння УНР і Апостольського Престолу // Церква і соціальні проблеми. Львів, 1993. С. 337-358; Його ж. Апостольський Престіл... С. 5; Лужецький Г. Українська Церква між Сходом і Заходом. Філадельфія, 1954. С. 564.

[31] ASV. Protokollі della Sekretaria di Stato. V. 635. № 5 871; V. 638. № 9 241.

[32] Ibid.; ASS. Russia. V. 538. P. 28.

[33] Zęba A. Watykan i Ukraina po I wojnie światowej // Warszawskie zeszyty ukrainoznawcze. Warszawa, 1994. № 2. S. 94.

[34] ЦДІА України у Львові, ф. 681, on. 1, спр. 4, арк. 1.

[35] ASV. Protokolli della Sekretaria di Stato. V. 634. № 4 753.

[36] Детальніше про діяльність графа Тишкевича в Парижі див.: Гентош Л. Листи Симона Петлюри до графа Михайла Тишкевича.

* Ф. Бонн (1882-1941) – бельгієць за походженням, один з перших монахів чину оо. редемптористів, що прийняли східний обряд у Іаличині 1911 р. У 1918 р. – капелан УГА, у 1919 р. – член української делегації на переговорах з представниками країн Антанти. В 1919-1920 pp. – радник та виконуючий обов’язки голови української надзвичайної дипломатичної місії при Апостольському престолі; згодом – священик української греко-католицької парохії в Пенсильванії (США).

** Петро Карманський (1878-1956) – родом з Чесанова, вивчав філософію і теологію в Римі, у 1919-1920 pp. – секретар української надзвичайної дипломатичної місії при Апостольському престолі, у 1922-1925 pp. – дипломатичний представник ЗУНР у Бразилії. Відомий поет (представляв модерністичну групу «Молода муза»), перекладач (з італійської та голландської) та прозаїк (спогади «Між рідними в Південній Америці» про перебування в Бразилії та «Крізь темряву», які сповнені нападок на Ватикан і Католицьку церкву).

[37] АГУ ЧСВВ, ф. о Йосафата Жана, т. 1 (спогади о. Жана), арк. 31.

[38] Онацький Є. По похилій площині... Ч. II. С. 60.

[39] ASV. NV, v. 194, р. 118.

[40] Ibid. P. l 115.

[41] Ibid. P. l 123.

[42] ASS. Russia. V. 592.

[43] Ibid. V. 603.

[44] Ibid.

[45] Хома І. Апостольський Престіл і Україна... С. 70.

[46] Джованні Дженоккі (1860-1926) народився в Равенні, 1883 р. став священиком. Був професором історії в семінарії в Равенні. Належав до згромадження Місіонерів Пресвятого Серця. Входив до складу Апостольської делегації в Палестині та Константинополі. З 1893 по 1897 pp. очолював місію свого згромадження в Новій Гвінеї. 1900 р. став протоігуменом того ж згромадження. У 1911 р. за розпорядженням Державного секретаріату перебував у Бразилії. З 1920 по 1923 pp. – Апостольський візитатор в Україні. Про нього див.: Хома І. Апостольський Престіл і Україна... С. 68-103; Chôma G. Padre Giovanni Genocchi Visitatore Apostolico dell’Ucraina // Analecta OSBM. Romae, 1960. Vol. III. Facs. 1-2. P. 204-224.

[47] Хома І. Апостольський Престіл і Україна... C. 71.

[48] Там само.

[49] ASS. Russia. V. 603.

[50] Онацький Є. По похилій площині... С. 106.

[51] ASV. NV, v. 200, р. 256.

[52] Ibid. P. 243.

[53] ASV. Protocolli della Secretaria di Stato, v. 638, № 9 048.

[54] Львівсько-архієпархіальні відомості. Львів, 1921. 20 квітня. Ч. 2. С. 7.

[55] ASV. NV, v. 200. р. 398.

[56] ASV. Protocolli della Secretaria di Stato, v. 6348, № 19 173.

[57] Львівсько-архієпархіальні відомості. Львів, 1921. 20 квітня. Ч. 2. С. 7.

[58] ASV. NV, v. 200, р. 402.

[59] Львівсько-архієпархіальні відомості. Львів, 1921. 20 квітня. Ч. 2. С. 11.

[60] ASV. NV, v. 200, р. 233.

[61] ЦДІА України у Львові, ф. 358, оп. Зт, спр. 52т, арк. 1.

[62] ASV. NV, v. 200, р. 230.

[63] ASS. Russia, v. 636.

[64] Низку цих листів наводить о. Іван Хома у своїй праці «Апостольський Престіл і Україна...»

[65] Хома І. Апостольський Престіл і Україна... С. 73.

[66] Там само. С. 113.

[67] Жон Й. Моє служіння Україні. Едмонггон, 1953. С. 19.

[68] Хома І. Апостольський Престіл і Україна... С. 113.

[69] ЦДІА України у Львові, ф. 681, оп. 1, спр. 4, арк. 5.

[70] ASV. Protocolli della Secretaria di Stato, v. 634, № 4 753.

* Апостольський нунцій Акіллє Ратті, евакуювавши всіх працівників нунціатури та документацію в Познань, залишився у Варшаві, де, крім нього, в час більшовицької загрози перебували дипломатичні представники Данії, Італії та США.

[71] ASS. Russia, v. 603.

[72] Хома І. Апостольський Престіл і Україна... С. 118.

[73] ЦДІА України у Львові, ф. 358 (А. Шептицький), oп. 1, cop. 104, арк. 3.

[74] ASS. Russia, v. 603.

[75] Kurier codzienny. Kraków, 1921. l czerwcia.

[76] Хома І. Апостольський Престіл і Україна... С. 98.

* Нунцій Ратті інформував монС. Черетті, делегата Апостольського престолу на Паризькій мирній конференції, про ситуацію в Східній Галичині.

[77] Хома І. Апостольський Престіл і Україна... С. 129.

[78] ASS. Russia, v. 603.