Майже 40 хвилин тернополянка Зеновія Тихович провела у стані клінічної смерті. До цього вона кілька років посилено боролася з важкою недугою — раком лімфатичної системи. Утім пані Зені вдалося вистояти, тепер вона живе повноцінним життям, а про минуле згадує лише з посмішкою, адже найголовнішне — вона жива!

«Я вже сама підшукала чоловікові дружину»

Ця історія більш ніж 20–річної давності, але пані Зеня пам’ятає все до найменших дрібниць, ніби це було вчора. Жінці було лише 35, коли медики винесли вирок — лімфогрануломатоз (рак лімфатичної системи). «Найперше, про що я подумала, це про своїх донечок. Як вони ростимуть напівсиротами? — згадує тернополянка. — Юлі було лише чотири роки, а Олі — два. Я сама зростала без матері й знаю, що це таке, коли нема кому зав’язати бантики, ні з ким поділитися своїми радостями та переживаннями... Вирок лікарів чула неначе у тумані. Думала, за що? Чому саме я? З очей непрохано покотилися сльози, лікарка намагалася «заспокоїти», мовляв, iз таким діагнозом деякі й п’ять років живуть»...

Коли Зеня розповіла про свою хворобу чоловікові, той, нічого не сказавши, зачинився у спальні. Зеновія тихо плакала на кухні... А далі були лікарня, нескінченні процедури, уколи та таблетки. Від хіміотерапії жінка навідріз відмовилася.

«Коли моє тіло вкрилося ранами, які практично не заживали, я вирішила серйозно поговорити з чоловіком, — розповідає пані Зеновія. — Пам’ятаю, просила лише одного: щоб не носив за мною жалоби цілий рік, мені це не допоможе, а діти малесенькі пропадуть. Я вже й дружину йому підшукала, це була дуже порядна жінка, у якої теж нещодавно помер чоловік. Вона виховувала двох синів, я сподівалася, що й моїх доньок виведе у люди. Однак Олександр нічого не відповідав, лише міцно стискав мене в обіймах».

Лікарі називали божевільною

Зеновії Тихович ставало дедалі гірше. Надія на видужання потроху сходила нанівець. Якось знайомі розповіли жінці про дідуся з Закарпаття, який лікує травами й уміє читати по воді. Це була для Зені рятівна соломинка, і за кілька днів вона разом iз чоловіком зібралася в дорогу.

«Коли ми прийшли до оселі, я побачила старенького дідуся, який лежав на ліжку. Подумала: чим він мені зарадить? Але відступати вже було пізно. Перше, що запитала його: чи буду жити? Знахар подивився на мене, наказав взяти ручку та папірець і почав диктувати назви лікарських рослин, — розповідає вона. — Це були звичайні трави, які ростуть у нашому регіоні: спориш, деревій, подорожник, петрів батіг... Дідусь порадив упродовж року пити відвар iз них. Однак застеріг, щоб я не йшла до лікарні, інакше нічого не допоможе і я помру... Я спершу не хотіла у це вірити, однак, коли йшла, він iще раз повторив: «Не йди до лікарів, бо помреш!». Ці слова глибоко запали мені в душу і я послухалася. Щоправда, дільнична лікарка телефонувала, казала, що я з глузду з’їхала, мені ж треба лікуватися. Я не звертала на неї уваги і продовжувала пити трави. Також їла яблука, моркву, обліпихове варення, знала, що ці продукти дуже добре очищують кров».

Три роки пані Зеновія пила трав’яний настій і молилася. Лікарі лише розводили руками. Хвора, котра давно вже мала померти, живе. Та ще більшою несподіванкою для них була звістка про вагітність Зеновії. У 40 років! Вони не давали їй ніяких шансів, просили позбутися маляти. Але вона нічого й чути не хотіла, знала, що Господь і цього разу її вбреже.

Ліля народилася здоровою. Вона наповнила домівку Тиховичів галасом, радістю, любов’ю — благословенням. Медики знову знизували плечима, кивали на щасливий випадок, бо в Господні дива вони не надто ймуть віри.

Сорок хвилин у потойбіччі

Здавалось, лише жити і радіти. Однак... Це сталося 28 серпня 2000 року, на свято Успіння Пресвятої Богородиці. Зеновія зібралася з чоловіком та доньками на прогулянку. Дорогою вирішила зайти до храму помолитися. Ніщо не віщувало біди... Коли жінка вийшла з церкви, відчула, як у неї підкошуються ноги, однак не зупинялася, сподівалася, що минеться. А потім їй стало зле, і вона, непритомна, впала додолу... Донечки злякалися, почали плакати, смикати її за руку, та вона їх не чула. Чоловік миттю взявся викликати «швидку».

«Пригадую, що я лише відкрила очі й хотіла сказати Юлі та Олі, щоб вони не ображали Лілю, їй тоді було лише чотири роки, — каже жінка. — Однак я вже не мала сили щось говорити, через кілька секунд моя душа вийшла з тіла і стала позаду дітей. Дивлюся: донечки плачуть, чоловік робить мені масаж серця, а я хочу закричати: «Не плачте! Зі мною все гаразд. Ось я!». Згодом відчула, що лечу на сіро–голубе сяйво. Ви й не здогадуєтеся, яке блаженство відчувала в той час... Лише подумки бриніли слова: «Яка там трагедія, у дітей мама померла...» На сяйві я помітила жовту смугу і почала просити Господа, щоб не забирав мене, бо в мене ще такі малі діти».

«Чоловік розповідав, що я була 40 хвилин без будь–яких проявів життя, — згадує Зеновія Тихович. — Тіло пожовкло і покрилося коричневими плямами. Знайома, яка допомагала Олександрові привести мене до тями, потім казала, що після того ще років п’ять боялася покійників. Адже ще не бачила такого, щоб людина, яка померла, через 40 хвилин повернулася до життя»...

Нині Зеновії Тихович 57 років, а найменшій доньці Лілі — сімнадцять. Страшна хвороба відступила. А жінка безмежно вдячна Господу, що він дарував їй життя і що вона має змогу бачити, як підростають її доньки. Щодня вона прокидається і лягає з молитвою, бо повернулася звідти, звідки вороття немає...

Теги: