Кожна школа й гімназія міста мала свої традиції, знищені у революційні часи.

"Щодо народної освіти місто може претендувати на помітне місце, – йшлося в довіднику "Все м. Черкаси на 1911 рік". – В ньому налічується 4 гімназії, 4 бібліотеки, широка мережа нижчих училищ". Цікавим додатком до сухої статистики довідника можуть стати спогади потомственого черкаського вчителя Степана Нехорошева, що зберігаються у Державному архіві Черкаської області.

"Неприступний світ" чоловічої казенної гімназії

Казенні, тобто державні, гімназії – чоловіча і жіноча – були навчальними закладами для черкаської еліти, а отже, як твердить Степан Нехорошев, "внутрішній світ гімназії для багатьох був недоступний, неприступний".

В "Описі й довідковій книжці Черкаського повіту" зазначається, що чоловічу гімназію в Черкасах заснували в 1880 році як чотирикласну, в 1896 році її перетворили на шестикласну, а у 1899 році – на повну восьмикласну гімназію. В 1896 році керівництво міста передало для гімназії будинок, в якому нині розміщено Черкаське музичне училище.

"У чоловічій гімназії працювали тільки чоловіки, – згадує Степан Нехорошев. – Їхні жінки ніде не працювали. Зазвичай вечори, свята проводили за преферансом "пулька". Розмовляли про дам, про новини, про себе... Усі вчителі гімназії – члени "Союзу російського народу", дітища Пуришкевича, і в той самий час у Цибульських товар беруть по "заборній книжці". Пишуть принизливо записки "поки почекати розплачуватися"... Вони з "благородних родин". Ось чому при вході в гімназичну церкву стоїть швейцар і "міщан" не пускає у церкву: "Від них смердить". Кожний учитель гімназії займається репетиторством. До них на своїх конях приїжджають чада багатих грабарів".

Та не судімо суворо вчителів гімназії. Спогади можуть бути й суб’єктивними, зате відомо, що на виборах 1911 року до міської думи перемогу отримало двоє викладачів цього навчального закладу – Антон Жук та Іван Чуприна, при цьому Жук з усіх гласних (депутатів) набрав найбільше голосів виборців.

Жіноча казенна гімназія: повітовий "бомонд"

Будинок, відомий у Черкасах як колишній Палац піонерів, створив знаменитий архітектор Владислав Городецький. Його спорудили спеціально для створеної в 1902 році казенної жіночої гімназії м. Черкас.

Начальником жіночої гімназії й директором гімназії чоловічої була одна й та сама особа – Олександр Леплинський. Частина викладачів (серед них – й Іван Чуприна) також була спільна. Але, крім чоловіків, до викладацького складу жіночої гімназії входили й жінки.

За словами Степана Нехорошева, більшість із них були випускницями інститутів благородних дівиць. "Вони дружили в інституті з юними княжнами, графинями, танцювали на своїх балах з великими князями, – пише автор спогадів. – Це – найвищий "бомонд" Черкас і повіту. Своє "я" вони переливають у своїх вихованок. Гірке горе офіцерові, якщо його дружина з казенної жіночої гімназії... Учительки гімназії, класні дами живуть своїм таємним від усіх інтимним гуртком. Більшість із них – одинокі, старі діви, їхній кумир – кімнатний породистий цуцик, – безжалісно виносить вирок викладачкам гімназії Степан Нехорошев. – Викладачі жіночої гімназії рідко мають своїх дітей, гімназистки-вихованки красиво роблять реверанс і... не знають, де беруться діти: "Це знати – дуже непристойно".

Втім, вирок Нехорошева – не стільки самій гімназії, скільки загалом елітарній освіті. "Гімназистки... ні до якої праці не придатні, вони нічого не вміють робити, – пише він. – Після революції 1917 року ці дворяночки не могли навіть зварити картоплю й гинули як мухи. Я знав декілька багатих дворянських родин, які, залишившись без прислуги, коштів, вимирали, всіма покинуті".

Вихованки гімназії Самойловської – "діти трудівників"

Міську чоловічу шестикласну гімназію, відкриту в 1905 році за гроші міської влади, Степан Нехорошев чомусь обходить увагою. Зате про приватну гімназію Самойловської, що відкрила свої двері в тому ж році, пише багато і із симпатією.

"Це повна протилежність жіночій казенній гімназії, – наголошує Степан Степанович. – Дівчат з "бомонду" тут не було: це діти трудівників і трудівниць: вчительок, бідних чиновників, священиків, – діти, які з дитинства знали ціну кусня хліба. Це веселі, розумні й... красиві дівчата в синіх сукнях з білим комірчиком і білими на рукавах манжетами простого покрою, одного для всіх, чорних фартушках, у свято – білосніжних. Якщо гімназистка Самойловської в когось на квартирі – вона стає членом цієї родини, допомагає у всьому, не нехтуючи ніякою роботою. Майже всі викладачі – члени доброчинних товариств, активісти. Не пропускають жодної вистави-прем’єри в Народному домі. Для збору коштів для хворих на туберкульоз гімназистки за дві ночі виготовили 500 атласних ромашок – емблеми туберкульозу, а в інший раз приготували з червоного шовку 500 гвоздик."

Степан Нехорошев наводить цікаву історію з життя гімназії Самойловської. Законовчитель гімназії, "здається, отець Димитрій", нишком курив. Про це дізналися гімназистки й написали йому, що "якщо буде ставити двійки, вони розкажуть архієрею". "Веселі були дівчата, але безневинні, – резюмує автор спогадів. – Вони в майбутньому – добрі господарки, вірні жінки й матері – приклад усім матерям Черкас".

Черкаські "галушки" й "чудаки"

Крім гімназій, Черкаський повіт мав і розвинуту мережу фахової та нижчої освіти. Приміром, мали Черкаси й своє духовне училище.

"Семінаристів звали "галушками", – згадує Степан Нехорошев. – Я не знав, чому їх учні шкіл не любили. Зустрічали їх, спустошували їхні кишені. В них – халва, коржики домашні, цукерки, часто – гроші-мідяки. Хлопці забирали все, але не били семінаристів."

Нехорошев із захопленням згадує церковний спів, який долинав з-за стін духовного училища. Особливо йому запам’ятався піснеспів "Поклади, Господи, хранєніє устам моїм". "Мене він вражав. Досі не можу байдужо його згадувати. Все зло у світі – від язика нашого, і дар мовчання – ледве не найвищий подвиг людини", – зазначає від себе Степан Нехорошев.

Крім духовного училища, була в Черкасах ще учительська семінарія, яку й закінчив сам Степан Степанович. Нехорошев з любов’ю згадує семінарські традиції: відзначати всім курсом день народження кожного учня, відвідувати вистави українських драматургів у Народному домі, бувати на урочистих вечорах у семінарії, де грав струнний оркестр і подавали смачний чай...

В кожному навчальному закладі – будь то семінарія, реальне училище чи початкові школи – були свої традиції. На жаль, революція і громадянська війна начисто знищили більшість із них. Були й люди, які самі по собі ставали своєрідними "традиціями" й "родзинками" того чи іншого навчального закладу.

Тут згадаємо лише Андрія Овсієнка, інспектора міського 4-класного училища, що розміщувалося поблизу нинішньої вулиці Сєдова. "В Овсієнка був кінь і лінійка, – пише Степан Нехорошев. – Якщо він їхав із Кривалівки в центр міста, обов’язково когось брав на лінійку, підвозив. За це дурні його й прозвали "чудаком". А по суті Овсієнко – дуже добра людина. Він дуже цінував свій колектив, ніколи нікому не робив зауваження, він умів так подивитися на винного, що той сам починав просити: "Не сердься, це не повториться!"... Овсієнко мало не зі сльозами на очах вмовляв директора семінарії приймати всіх його хлопчиків, "моїх козаків", як він казав, на подальше навчання."

"Мій сусід ніяк не розумів алгебри, він прохворів декілька уроків, тепер не розумів завдань, – згадує Степан Нехорошев. – Овсієнко наказав приходити до нього в неділю на цілий день. Коля три тижні був у Овсієнка, і той зумів йому пояснити пройдене. Коли учитель сказав Овсієнку, що він міг би сам взятися за Миколу, Овсієнко відповів: "У вас 180 учнів, а в мене один, мені не важко з одним"...

"Своє училище він зробив провідним у місті, – пише Нехорошев. – Коли в перші дні революції зникли продукти, йому зі всіх кінців присилали продукти колишні учні. Помер він 1 січня 1918 року"...