Ще один цікавий текст Оксани Пахльовської, який наводить на роздуми.

   Пані Оксана - щаслива, бо вихована такою матір'ю як Ліна Костенко, а сама має універсальний европейський світогляд з українським корінням.  Проживаючи багато років в Італії та викладаючи там, має з досвіду бачення того шляху, який пройшла Европа, і який, на жаль, ніяк не пройдемо ми. З її передостаннього тексту в газеті "День" за 17 вересня я натрапив на такі цікаві тези:

"ґлобальний світ — це не фантазія, це дуже складна реальність. Це відеократичний, інформатизований, високотехнологічний світ, в якому центральним питанням є освіта, рівень та якість цієї освіти. Більша чи менша серйозність сучасних країн вимірюється професійними, моральними, фінансовими інвестиціями в освіту. Не випадково ж в усіх рейтинґах перша десятка провідних університетів світу — це незмінно університети американські та британські. Крапка. А ситуація в Україні в цьому питанні — до сюрреалізму ганебна. Згадати черги біля університетів, які займалися з третьої ночі, — тоді як в Европі й Америці документи подаються тільки через інтернет".

   "Однак питання й в іншому: якщо суспільство мириться з цим і, більш того, живить собою цю корумпованість та відсталість, — може, на інше воно й не здатне? Може, тоталітарна система назавжди відібрала в людей інстинкт самозахисту — тому їх не цікавить навіть те, що буде з їхніми дітьми завтра?"

   "Які ж претензії до влади? Ці експонати пострадянської кунсткамери обіцяли демонтувати Україну — й успішно цим займаються. Але справа громадянського суспільства — якщо таке є — зупинити цей процес".

  "Під тиском ґлобалізованого світу — відбувається реформування европейських і зокрема італійських університетів. Гуманітарні науки переживають кризу. Славістика загалом дедалі менше цікавить студентів: маємо мегапотоки англістів та іспаністів, дедалі більший простір завойовують китайська та арабська мови. Славісти супроти цього — одиниці, включно з русистами, попри міцніші позиції русистики.  А місцеві політикани гадають, що коли вони протиснуть коліном ще якийсь закон, аби тутешня напівписьменна російська ну геть уже розлилася по Україні, то зроблять цим велику послугу Росії... Люмпенізована Малоросія — це якраз і є один з ефективних інструментів самодеструкції російської культури"

  "Працюючи в Римі, я вже майже двадцять років «моніторую» цю ситуацію, тому добре знаю: хто б не був при владі, розбудова знання про Україну як культуру і як державу за кордоном практично відсутня. Паліативні заходи — це максимум. Тому я свідомо будую, так би мовити, альтернативний проект: інтерпретацію історії української культури як невід’ємної складової культурної еволюції Европи. Так писала свою книжку «Українська літературна цивілізація», так викладаю і свій курс україністики, і курс «Слов’яни і Европа», який дуже люблю: це грандіозна і ще мало досліджена в багатьох своїх аспектах тема. А щодо суто україністики, то десь протягом найближчого року в Італії відбудуться принаймні три симпозіуми, присвячені політиці, культурі та суспільним проблемам України".

 "Европа — це простір націй з дуже сильною індивідуальною ідентичністю. І саме своєрідність і неповторність кожної ідентичності дає змогу витворити простір спільних культурних та моральних цінностей. Европа ввічливо відсторонюється від націй, які не вміють захищати власну ідентичність, а особливо від націй, які не поважають себе. А в нас склалася цікава ситуація, коли від державних інституцій та окремих особистостей як у самій країні, так і за кордоном постійно шириться інформація про неіснування України. Нинішні очільники і діями, і словами доводять за кордоном, що Україна — таки ж недолуга частина так само не дуже долугого «русского міра».

  "Якщо такі категорії, як «Европа» і «демократія», будуть насичуватися конкретним культурним змістом, якщо Україна спроможеться на реальне відчуття себе частиною Европи, за 15—20 років (не менше!) їй вдасться досягнути рівня сьогоднішньої Польщі. А ні — то залишиться сировинним придатком Росії — як так само сировинного придатку ЄС".

   "А ще — прислухаймось до найтрагічнішого голосу Росії — Юрія Афанасьєва. У своєму неймовірно гіркому інтерв’ю на сторінках «Дня» — «Високочолі холопи» (10.08.2010) — він запитав: «Чи потрібно рятувати таку Росію — з деспотизмом влади, де особистість і більша частина населення стали об’єктом придушення? Моя відповідь: ні. Якщо така Росія зусиллями панівної еліти відтворюватиметься й надалі, що ж у ній буде гідного порятунку? (...) Рятувати треба, але не цю Росію і не цей режим. (...) Міняти треба парадиґму Росії».

Можливо, нам легше. Бо нам теж не варто рятувати ТАКУ Україну — де України, по суті, й немає. Але не треба нам міняти й парадиґму України. Просто необхідно відбудувати европейську парадиґму України. Для тієї ж таки европейської української молоді. І для власної гідності. Мета ще далека до реалізації і справа — важка. Але благословенна".

  Особисто я міркую так, що Україні слід пройти певні етапи становлення власної ідентичности, які західноевропейські нації пройшли у 18-початку 19 ст., а східноевропейські - у 20 ст. Це певні обєктивні закономірності етнічного розвитку, від них нікуди не дінешся навіть в епоху ґлобалізації, хоча вона, безперечно, багато що змінює.