Старовинне село на Золотоніщині пережило століття воєн і руйнувань, проте знищили його у мирні 1950-ті.

Село Хрести було розташоване на самому краю дніпровської заплави вздовж дороги, що з’єднує Чапаєвку і Коробівку, на відрізку шляху між Кединою Горою і залізницею. З південного боку лежали Залізки і Липівське, а з північного – Снігурівка і Хвильово-Сорочин. На відстані 2 км протікав рукав Дніпра – Бурчак.

Від хутора до села

Перша згадка про село Хрести належить до 1841 року, але є підстави вважати, що село існувало й раніше. Серед володінь родини дворян Леонтовичів ще у 1782 році згадується "хутор Липовской", який на карті Золотоніського повіту 1787 року позначений на місці пізніших Хрестів. Отже, ймовірно, тоді поселення вже існувало, тільки під іншою назвою. Є підстави вважати, що хутір заснував приблизно у 1730-ті роки Золотоніський сотник Константій Леонтович.

Назву села можна пов’язати з кам’яними хрестами особливої форми, які, за свідченням старожилів, стояли коло села на шляху в бік Богушкової Слобідки. Кінці хрестів звужувались до центру, нагадуючи формою трикутники. За описом ці хрести нагадують давні козацькі. Кам’яні хрести могли стояти або на місці старого козацького кладовища, або як вказівники на дорозі до Богушкової Слобідки, або були встановлені на честь заснування хутора.

Серед навколишніх сіл (переважно вільних, козацьких) Хрести, що належали поміщикам Леонтовичам, були найбіднішими. На початку ХХ століття жителі Липівського могли сказати: "ховайте горщики, бо хрестівці йдуть", оскільки у крадіжках, зазвичай, поміченою була лише хрестівська біднота. Хоча в селі Липівське існувала церковно-приходська школа, там навчалися тільки діти козаків. З усіх перелічених причин гордовите (хоч і теж бідне) козацтво зневажливо називало хрестівських селян "хамами" й дуже рідко укладало з ними шлюби. "Вода з олією не змішується", – казали козаки.

Найкращі часи

Селянська реформа мала позитивний вплив на розвиток села. В кінці ХІХ століття було вимощено бруківкою дорогу, що пролягла до Дніпра повз Липівське. Понад дорогою прорили широкий канал, у який могли заходити річкові судна, а на березі Дніпра спорудили причал та товарні склади. Дорога з’єднала Золотоношу з паромною переправою до Дахнівки. До причалу приставали судна, що плавали від Києва до Катеринослава.

У 1897 році було споруджено вузькоколійну залізницю "Бахмач – Красне". У 1912 році було введено в експлуатацію дамбу "Богушкова Слобідка – Черкаси". Спорудження доріг і залізниць у краї потребувало великої кількості "самоскидів"-грабарок, тож грабарювання в ті часи було найпоширенішим способом заробітку.

Перед Першою світовою війною у Хрестах з’явилося загальне початкове училище. Обов’язки вчителя виконував священик Миколаївської церкви Марк Нестеровський. У 1915 році в школі навчалося 26 дітей: 17 хлопчиків і 9 дівчаток. Навчання тривало з 30 жовтня до 15 травня. Шкільною бібліотекою на 220 книг користувалися 50 читачів ("учні і бувші учні").

У 1917 році Липівське було зруйноване весняною повінню, і частина жителів переселилися у Хрести.

У Хрестах було багато безземельних селян, які активно підтримали нову більшовицьку владу. На початку 1920 року у Хрестах створюють сільську раду, якій підпорядковують Залізки, Липівське і Кедину Гору.

Після революції в селі жив один з нащадків колишніх панів Леонтовичів, якого по-вуличному кликали Вуріян (можливо – Гур’ян чи Валер’ян) Петрович. За переказами, мав звання підполковника царської армії, в роки революції перейшов на бік червоних. У 1926 році Вуріян продав хрестівцям свій будинок під школу, а сам виїхав до Черкас. Ще одна представниця роду Леонтовичів, дружина дворянина Володимира Леонтовича, яку називали Володихою, виїхала на рік пізніше. Старожили стверджують, що їй довелося буквально втікати із села, змінивши документи.

У Хрестах в 1920-х роках діяло дві школи. У яру під кручею, від Кединої Гори, стояла початкова школа. Викладали там отець Марк Нестеровський, Вуріян та Володиха Леонтовичі. На іншому кінці села була семирічка. Спочатку для неї орендувалася хата, а потім школу перенесли у викуплений будинок Вуріяна. Там вчителювали приїжджі вчителі.

Часи хрестівської руїни

Кінець 1920-х – 1940-ві роки – найтрагічніші роки в історії села. Якщо на початку цього періоду на території сільради проживало понад 1800 душ, то у 1947 році – 797 осіб, в тому числі у Хрестах – 386 жителів.

Важкі були наслідки колективізації. Тих селян, які відмовлялися вступати до колгоспу, оголошувати куркулями незалежно від наявного майна. Так, один із "куркулів" Василь Сорока мав 7 га землі, 2 корови і... 10 дітей. У нього активісти забрали землю, худобу, зерно. Пізніше двоє дітей померли від голоду. У голодомор сільські активісти ходили по хатах і відбирали у людей навіть квасолю і горох. За неповними підрахунками, у Хрестах в роки голодомору померло не менше 41 особи.

Липівську церкву перетворили на колгоспний склад, дзвони скинули і відвезли в Золотоношу, майно теж забрали. Під репресії у 1937 році разом з багатьма односельчанами потрапив і останній священик Миколаївської церкви Максим Курилко.

У 1941 році сельчанам випало нове випробування. Перед відступом під напором гітлерівців радянські сапери підірвали Миколаївську церкву. У каналі Лізерв було затоплено частину суден Дніпровської річкової флотилії. Старожили згадують, що протягом 1941 – 1942 років, ті, хто знав місцезнаходження суден, "добували" там керосин.

Німецька влада встановила "новий порядок". Замість сільської ради було призначено старосту і створено поліцейський загін. Дехто пішов у поліцію із бажання допомогти своїм сім’ям. Але були й такі як Макур-Макарушка, які одержували насолоду від того, що тримають людей у страху. У 1941 році Макарушка розстріляв трьох військовополонених, які на Пречисту разом з липівцями поверталися з Чапаєвки, неодноразово погрожував односельцям, бив і знущався. У 1942 році німці почали вивозити молодь на роботу в Німеччину. Зокрема з Хрестів було вивезено 32 юнаків і дівчат.

Неподалік Хрестів, у Малому Липівському, в роки війни стояла німецька зенітно-прожекторна батарея, яка охороняла залізничний міст. У вересні 1943 року, відступаючи, німці проводили тактику "випаленої землі". У Хрестах усіх жителів стали заганяти в клуню, а коли люди стали опиратися, їх вишикували в колону і погнали до понтонного мосту через Дніпро, а село вщент спалили. На Правобережжі вигнанців спочатку помістили у Хуторах, а потім відпустили на всі чотири боки без речей і продуктів. Більшість аж до весни поневірялася по селах Черкаського району, шукаючи притулок то в одній хаті, то в іншій, і харчуючись тим, чим поділяться люди.

Хрести було визволено 28 вересня 1943 року. З приходом радянських військ усіх чоловіків, старших 18 років, було мобілізовано. Їх, ледве навчених і погано озброєних, одразу відправляли в бій. Шістнадцятеро полягло ще під час битви за Дніпро. Всього на війні воювало 105 хрестівців, 57 з них загинули.

Жителі, які повернулися у село після боїв за Дніпро, застали гнітючу картину: суцільні руїни і вирви від снарядів. Не залишилося дерев, замість спалених хат – пічні бовдури, серед села – окопи. Першу зиму зимували в землянках.

Відбудовувалися довго і тяжко. У 1947 – 1948 роках знову голодували, були смертельні випадки. По війні в Хрести їздило багато різних уповноважених для оформлення підписки позик державі. Інколи кілька днів тримали жінок зачиненими в сільраді, без їжі, забравши від дітей, доки вони не підписувалися, що "хочуть" дати позику. Зарплат у колгоспі тоді не платили, тому доводилося нести на базар в Черкаси все вирощене і зібране, щоб розрахуватися. Великими були й податки. Якщо хтось мав корову, то мусив за рік здати 500 літрів молока, 25 кг масла. Якщо курей – 300 яєць, якщо тримав порося – мав здати з нього шкіру. Відносне полегшення настало у 1950-ті роки. Але саме тоді було прийнято рішення, яке поставило крапку у 200-літній історії села. Під час будівництва Кременчуцької ГЕС у Золотоніському районі з тих чи інших причин переселенню підлягало 15 населених пунктів, у тому числі й Хрести. Місцем будівництва житла було визначено землі за Золотоношею у Новій Дмитрівці. Хрестівці, чиє село перебувало за межами водосховища, довго сподівалися, що переселення скасують. До 1961 року звідти переселилося тільки чотири сім’ї. Лише під тиском обставин та під гарантії покращення житлових умов почалися зрушення. 21 травня 1964 року с. Хрести рішенням облвиконкому припинило своє існування та було зняте з адміністративного обліку. Кілька бабусь трималися до останнього. У 1968 році в Хрестах пішла у вічність остання з них – Христина Личман.

Статтю опубліковано у збірці матеріалів Третьої наукової краєзнавчої конференції "Залізнякові читання"

Теги: