Дорога з райцентру Глибока до Білої Криниці — наче перевірка для алергіків: пилюка в автобусі стовпом стоїть. І коли на обрії виникає величний собор, схожий на грандіозний храм Василія Блажен­ного в Москві, хочеться себе вщипнути: а раптом це глюки, і медицина вже безсила?! Бо звідки таке архітектурне диво у Богом забутій буковинській глибинці?

Звідки-звідки — з віри, ясна річ. З тієї, яку її прибічники називають єдино істинною — бо вона панувала в Московському царстві аж до середини ХVІІ століття. А коли цар Олексій Михай­лович і патріарх Никон, а потім їхні наступники, аби поставити православ’я на службу державі, віддали перевагу новогрецькій вірі, захисників старої було піддано гонінням і переслідуванням. Не зрікшись віри, вони покинули рідний край і подалися світами шукати нову землю обітовану — як обіцяли їм стародавні перекази, на Біловодді — там, де джерело з білою водою.

Знайшли її в Австрійській імперії, в урочищі Варниця на Буко­вині. Вапнякові води й дали назву тутешньому поселенню російських старовірів, яке виникло 1784 року, — Біла Криниця. З 1846 року воно стало центром старообрядницької митрополії. Саме тому тут виріс у 1908 році головний храм старообрядців — собор Успіння Пре­святої Богоро­диці. Збудо­вана за проектом архітектора В.Кліка на кошти московських купців Овсян­ни­кових, ця пам’ятка російсь­кого церковного зодчества вражала довершеністю форм і багатим внутрішнім оздобленням: глазурована цегла, вирізьблений з дерева іконостас, ікони в золотих і срібних окладах, створені за давньовізантійсь­кими взірцями панікадила — словом, розкішне втілення неоро­сійсь­кого стилю модерн.

Навіть у радянської влади, яка нещадно змітала з обличчя землі матеріалізовані оплоти релігійного «опіуму для народу», за півстоліття володарювання не піднялася рука на цю, за загальним визнанням, «кам’яну казку Бу­ковини» — хоча в 1944 році Ус­пенський собор, як і інші місцеві храми, було закрито. Понад те, наприкінці 80-х років минуло­го століття собор повернули старообрядцям, а Все­союзний фонд культури під керівництвом академіка Д.Ліха­чова і під опікою Р.Горбачової узявся його реставрувати. Реставрація закінчилася тим, чим зазвичай закінчувалися всі наукові експедиції сюди: вивезли все, що могли: раніше — до Ленінградського філіа­лу Біб­ліотеки Академії наук СРСР (понад 200 безцінних книг), а тепер — до Москви, начебто на вис­тавку, а насправді на вічне віддання (86 старовинних ікон роботи палехських майстрів).

— Усі знамениті російські промисли — Палех, Гжель, Хох­ло­ма — закладені старообрядцями, — просвіщає нас отець Сергій родом з міста Люберці Московсь­кої області, який служить у Білій Криниці з 2002 року. Батюшка готовий розповідати про старооб­рядництво як єдино справжнє право­слав’я годинами — чому старовіри хрестяться двома перс­тами, в чому, крім формальних ознак, його відмінність від новогрецької віри, — але ні-ні та й переходить на суто господарські теми. — Собор потребує невідкладного ремонту, а поки що потроху лагодимо покрівлю, елект­рику. Всього ж потрібно дев’ять мільйонів гривень, та де ж їх узяти, — бідкається.

Активно допомагає місцева влада — і районна, і обласна, — не в останню чер­­­­гу завдяки участі в міжнародних проектах. Ад­же Чер­нівець­­ка область пок­ладає на Бі­лу Кри­ницю особ­­ливі надії: центр старо­обряд­ницт­ва претендує на внесення до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Досі в цьому престижному переліку тільки чотири об’єкти з України, причому один з них — будівля Черні­вецького університету (колишня резиденція митрополитів Буко­вини і Далмації) — увійшов до списку нещодавно, 2011 року.

Науковий спів­робітник Ака­демії наук Ук­раїни, дослідник історії старовірів Сергій Та­­ра­нець, присутній на від­крит­ті музею ста­­рообряд­ницт­ва в Білій Кри­ни­ці, не при­­­хо­вує радості. Ад­же музей — це не лише експозиція, а й дослідний центр, що не тільки при­ваб­люва­ти­ме з усього світу паломників, а й спонукатиме до нових досліджень учених. Тим паче що музей постав в оточенні живих ілюстрацій: усе село — це фактично теж музей, тільки під відкритим небом. Усі чоловіки тут носять бороди, жінки по-особ­ливому покривають голови. Що в хатах, що в музеї — характерні для старовірів предмети побуту, кухонне начиння (старообрядці аскетичні в побуті й стримані в харчуванні).

— За Радянського Союзу, — каже сільський голова Пет­ро Ос­тафійчук, — село належало колгоспу «Шлях до комунізму», який потім переназвали чесніше — «Дружба народів», бо входили в нього український Старий Вов­чи­нець із двома тисячами селян, півторатисячна румунська Баг­ри­нівка і російська Біла Криниця із сотнею мешканців (усі вони й нині в одній сільраді). А за румунським кордоном — рукою подати — Клімауц, також село російських старовірів.

Сьогодні, на жаль, у Білій Криниці навіть початкової школи немає: замало дітей. Не рятує демографічну ситуацію і семидітна сім’я священика. Але от Окса­на Дядюшка з Єнакієвого вийш­ла заміж за місцевого прикордонника. Спробувала молода сім’я пожити на Донбасі — немовля з бронхітів не вилазило. Тож повернулася назад, у цей диво-край: дитя за два тижні забуло про хвороби, а Оксана стала старовіркою Ксенією, отримала відповідальну посаду: завідувачка музею.

З музеєм пов’язують надії на пожвавлення туристичної принадності села, а відтак і на створення відповідної інфраструктури. Можливо, це змусить когось із підприємливих земляків повернутися додому. Адже, попри порожні вулиці, в Білій Криниці немає жодної покинутої садиби: навіть виїхавши в місто, тутешні мешканці доглядають батьківські обійстя. Ще б пак: тут ростуть найсолодші на Буковині ранні полуниці і найсмачніші сливи та яблука. Що, між іншим, теж цінна інформація для туристів. Хоча для них, напевно, важливіше інше: побачити, як у чужорідному оточенні впродовж століть може існувати, практично не асимілюючись із навколишнім людом, невеличка релігійно-етнічна група.

Втім, це для нас — екзотика. А для людей з Білої Криниці — просто віра, з якою вони долають простір і йдуть крізь час.