До Хреста збиралися мовчки. Стояли, молилися і майже одразу розходилися – без промов, без співів і навіть без прилюдного згадування імені Поета. Що й зрозуміло: царська влада вшанування Шевченка не заохочувала...

Новий 1862 рік у компанії "Друзів Шевченка"

Наскільки можновладці недолюблювали Тараса Григоровича – настільки суспільство його возвеличувало. Для українців він був справжнім батьком нації, для росіян – голосом правди в гнітючій атмосфері тотального панування офіціозу, для поляків – співцем свободи духу і традицій старовинної вольності, відновлення яких вони прагнули... Багаті й бідні, селяни й дворяни, інтелігенти й заробітчани – кожен знаходив у Шевченка щось близьке для себе. Тож і не дивно, що ця постать по-справжньому об’єднувала суспільство.

Після того, як Тарас Григорович побував у Черкасах у 1859 році, вшанування шевченківських місць цього міста одразу ввійшло в місцеву традицію. Так, на Митниці з’явилася Шевченкова криниця. Але було потрібне місце, де пошановувачі Кобзаря могли б збиратися разом і по-християнськи молитися за нього. Так і з’явився на Соборно-Миколаївському цвинтарі (нинішньому Соборному або Першотравневому сквері) Хрест Шевченка.

У Державному архіві Черкаської області залишилися спогади старих черкащан, які на власні очі бачили перший черкаський пам’ятник Кобзарю.

Якщо вірити спогадам черкаського вчителя і збирача народного фольклору Степана Нехорошева, ідея встановити в Черкасах Шевченків Хрест з’явилася під час святкування групою черкащан Нового 1862 року. Друзі – підприємці, громадські діячі, представники інтелігенції й просто рибалки (Цибульські, Хоменки, Суденки, Слюсарі, Ягницькі та ін.) зібралися в Мошнах у будинку Михайла Ярового. Всі ці люди добре пам’ятали останній приїзд Шевченка в Черкаси – вони спілкувалися з поетом, по можливості допомагали йому... Вони й свою компанію називали "Друзями Шевченка".

Було дуже весело, всі раділи настанню нового року, з яким пов’язували надії на нові реформи, що мали з’явитися слідом за офіційним звільненням кріпаків. Тости були піднесено-натхненні: за віру в оновлення країни, за любов до Батьківщини, за надію на велике майбутнє народу, за його мудрість... Розмова сама собою переключилася на обговорення постаті й творчості Шевченка. Раптом дружина господаря Любов Ярова запропонувала:

– А що, якби Шевченкові поставити пам’ятник у Черкасах?

Ідею жваво підтримали й швидко перевели в практичне річище. Кілька годин обговорювали, який це має бути пам’ятник, де стоятиме, хто виконуватиме роботи. Вирішили, що це має бути міцний дубовий хрест (щоб стояв "на віки"), а височітиме він на Соборно-Миколаївському кладовищі.

"Подалі від злого ока"

Зайвий раз не дратувати владу – саме це міркування обумовило рішення встановити пам’ятник на цвинтарі. Більшість дрібних можновладців Російської імперії дивилися крізь пальці на витівки лібералів, і навіть були готові підігравати їм, якщо організатори виявляли поміркованість і про заборонені заходи не знало вище начальство.

Хтось із "Друзів Шевченка" виділив дуб, хтось відповідав за його перевезення, хтось – за виготовлення і встановлення хреста... Вирішили встановити пам’ятник віддалік від головних алей, "подалі від злого ока". Напису на ньому ніякого не робили.

До справи швидко підключилися київські студенти – уродженці Черкас. Тесля, якого звали Олексієм, старався з усіх сил, щоб закінчити роботу до свого Дня ангела – 23 лютого. І таки закінчив! Рано вранці, годині о п’ятій, на цвинтарі зібралися "Друзі Шевченка", студенти, їхні дівчата. Приїхав священик Петро Марковський з причтом і дружиною. Окропив свяченою водою хрест, відслужив панахиду. "Без сліз згадувати ніяк не можу про той незабутній ранок!.. Це чудово... Це – сон", – згадувала згодом Любов Ярова.

Обійшлися без промов. Про Шевченка ніхто не сказав ані слова, але всі знали, кого вони того дня поминали і за кого молилися. Після панахиди всі поїхали до підприємців Цибульських. Сіли за стіл, поминали "померлого", але знов не називали його...

Навесні студенти обклали дерном майданчик довкола Хреста, дівчата посадили два кущі калини, хтось зробив лавочки, столик. А влітку хтось придумав покласти на майданчик перед Хрестом соняхів. Злетілося багато пташок, і незабаром ввійшло традицію: нести до хреста шматочки хліба й насіння для птахів. "Я ніколи не забуду, коли я вперше сипав насіння, і одразу злетілися горобці, голуби... Один голуб сів мені на плече..." – згадував Степан Нехорошев.

У черкаської молоді сформувалися свої традиції. Учні й семінаристи відвідували Хрест мало не щонеділі, обов’язково збиралися біля Хреста після закінчення літніх канікул. Мовчки знімали кашкети, клали квіти й молилися. Коли неподалік Хреста збудували богадільню, тамтешні мешканці підходили до студентів, і ті давали їм мідяки.

А ще черкаська молодь збиралася біля Хреста вечорами. Тут хлопці знайомилися з дівчатами й вірили, що це знайомство буде щасливим. Навіть була традиція: напередодні вінчання наречений з боярином і наречена зі старшою дружкою йшли до Хреста. Наречена клала на Хрест шишку й запрошувала "батька Тараса" не весілля. Був у молодих своєрідний обов’язок – отримати "благословення" Шевченка. Цікаво, що й нині черкаські молодята, як правило, відвідують у день весілля пам’ятники й інші меморіальні місця.

Обід "на мир"

Літні люди, як і молоді, щиро вшановували пам’ять Тараса Шевченка. У поминальний день, який у Черкасах був тоді в понеділок після неділі, яка йде за Великоднем, відправляли біля Хреста панахиду. Служби правилися і в день смерті поета. А на Водохрещу черкащани приходили на цвинтар, щоб окропити Хрест йорданською водою.

Та головне дійство влаштовували біля пам’ятника Шевченку 18 липня за ст. ст. (30 липня за н. ст.), в день приїзду Шевченка до Черкас. Літня пора більше підходила для урочистостей, ніж рубіж зими й весни, коли помер Тарас Григорович.

Поминальне дійство 18 липня розпочиналося з панахиди, потім церковні бабусі влаштовували так званий обід "на мир". Заздалегідь зібравши гроші, продукти, вони бралися готувати. Особливо урочистим вийшов обід 18 липня 1901 року. На той час старий дубовий хрест уже втратив вигляд, і черкащани замовили у Дахнівці новий.

– Одного разу до мене прийшли три баби – Наталка Неїзжалко, Ганна Щуплинка і Надія Помагайбиха – й кажуть, що перед святом Іллі будуть освячувати новий хрест, і по святому звичаю треба приготувати мирський обід, – згадувала черкащанка Прасков’я Лелечиха. – Треба, то треба. Почали збирати на обід. Люди охоче давали пшоно, картоплю, сало. Напередодні до хреста, де буде мирський обід, принесли м’ясо, курей, відро молока. Хомич привіз на грабарці бочку води, принесли свічок... Учні з’явились, люди прості з дітьми, панів було багато. Хтось пришпилив до хреста портретик Шевченка. Учитель Григорій Семенович зразу ж зняв портрет, бо побачив перевдягнутого жандарма. "Ніяких промов", – вирішили старички Слюсарі та дідусь Суденко. Дуже гарно студенти співали за панахидою. У квітах горіли свічки: усі знали, за кого моляться, кому поставлено хреста.

Кінець традиції

Після 1917 року необхідність приховувати мету відвідин Хреста відпала. Але разом з дозволом ушановувати Шевченка відійшла в минуле зворушлива традиція зберігати біля Хреста "святу мовчанку". Тепер молодіжні компанії приходили сюди не мовчати, а співати під бандуру народних пісень.

Приблизно у 1923 році й ця традиція відійшла у минуле. Соборно-Миколаївський цвинтар на той час занепав, став місцем, де збиралися п’яниці, безхатьки і злочинні елементи.

– Я до Черкас вирвався у 1924 році, щоб зі своїми вірними друзями одмітить 110 років зо дня народження Шевченка, і давно матір бачив, – згадував Степан Нехорошев. – Того ж дня увечері ми (моя вихователька Віра Федорівна і я) пішли до Хреста Шевченка. Од богадільні залишилась куча глини, щепок. Заросло все високою кропивою, будяками. Замість хреста – пахучі віники. Ніякого сліда. Чия рука піднялась на цю святиню? Чия? Ми стояли довго мовчки (не було скамійки). Плакали. Словами не вимовить, що ми пережили на руїнах нашої бувшої невимовної радості...