Доповідь на історико-богословській конференції ««Досвід Харківсько-Полтавської єпархії в українському церковному житті діяспори (1944-1989 рр.)» (Харків, 17 грудня 2011 р.)

У доповіді розглядатимуться три питання. Перше – це спроба реконструювати маршрут, за яким перед загрозою нової радянської окупації утікачі з Харкова, парафіяни церков Харківсько-Полтавської єпархії, просувались на Захід, починаючи з січня 1943 року. Буде йтися про випробування, які вони пережили. Друге питання стосуватиметься участі вірних нашої єпархії у розкольницькому церковному соборі в Ашафенбурзі у серпні 1947 року і реакції на нього Єпископату УАПЦ формації 1942 року. І третє – це версія того, які причини крилися за зовнішніми обставинами цього розколу, і як цей Собор міг би служити уроком для сучасних політиків, що прямо або опосередковано продовжують втручатися у церковні справи.

1. Втеча українців з Харкова: їхній маршрут, побутові випробування і молитовне життя

З Харкова українці виїжджали потягом в останніх числах січня 1943 року. Першою зупинкою був Київ, вони пробули тут до вересня 1943 року і потім із зупинкою у Вінниці з грудня до квітня 1944 року харківська група знаходилась у Львові. Далі з травня 1944 року була Криниця, польський курорт, оточений українськими селами Лемківщини. Це була остання зупинка в межах Генерал-Губернаторства, до складу якого входили західноукраїнські землі. З квітня 1945 року були Краків і Любен, Ваймар та його околиці, а потім з листопада 1945 року -Герсфельд, Корнгберг і Франкфурт у Німеччині, де мешканці Сходу України пережили найтяжчі часи із загрозою примусової репатріації. Харків’яни належали до найбільш упослідженої групи еміграції під назвою «Ост». Ні мешканці Західної України, ні представники старої генерації діаспори таких принижень поза межами рідної Батьківщини. За період 1945-1947 років харків’яни пройшли понад двадцять скринінгів, тобто перевірок, які влаштовувалися спільними американо-радянськими комісіями. Американці допустили до таборових картотек східних українців представників радянської окупаційної зони в Німеччині, і ті, маючи списки наших провідників, колишніх військовиків УНР, науковців, церковних діячів, робили все, щоби їх виловити і знищити. Наведу декілька прикладів таких перевірок.

«25 березня 1946 року о 10-й годині ранку табір у Герфі було оточено американським військом. На подвір’я в’їхали військові вантажні автомашини з приготованими до бою гарматами. Слідом увійшло 150 озброєних американських вояків. Усім таборянам було наказано розійтись по кімнатах. Але коли біля кожної кімнати було поставлено по вояку і вони почали витягати людей із кімнат за списками – наші люди зчинили галас, вибігли в коридор і з рештою на подвір’я. Американькі вояки не в силі були дати раду такому рухові. Почались переговори. Директор табору і офіцери докоряли, що вони українців годують, а ті не підкоряються розпорядженням влади. Наші ж люди відповідали, що ті їх хочуть віддати під Совєти на знущання і смерть і у відповідь об’явили голодування.

Але 28 березня 1946 року американці знову оточили табір. 13 панцерників, танки, вантажівки заїхали і узяли у кільце таборове приміщення. Вимога була видати 64 особи на перевірку, з яких 13-м ніякої гарантії, що повернуться, не дали. Українці заявили, що проти того, аби когось вибірково забирали з табору. Вони зачинили двері залізними засувами, забарикадували їх шафами, ліжками, стільцями. Не сподіваючись такої організованості з боку українців, американці спочатку спинились, а потім слідом за совєтським представником Жоржем, який крикнув: «То буде кров», дали наказ: «Розбивати барикади і забирати всіх чоловіків». Біля двох годин тривала нерівна боротьба. З вікон викинули чорні прапори з написами «Де демократія?», «Де свобода?», «Протестуємо проти насильства». Вояки вчотирьох з кімнат витягали одного українця і виносили до авт. Інші кидали їх у вантажівки, наче дрова. Німці пізніше, надаючи допомогу нашим пораненим, розповідали, що американці кинули проти беззахисних українців сил більше, ніж було використано під час взяття Герсфельду. (1, с. 89-90) І це виключно для того, щоби перевезти наших людей на перевірку в радянську зону окупації.

Але тут слід зауважити, що подібних інцидентів в принципі можна було б уникнути, якби група під назвою «Харківська організована громадськість», до складу якої входило 200 осіб, погодилась на пропозицію львівського Українського Центрального Комітету скористатися документами вихідців або мешканців Генерал-Губернаторства. Однак харківське керівництво вперто стояло на тому, що перед європейцями треба голосно заявити про себе як про громадян УкраїнськоїНародної Республіки, що були окуповані спочатку більшовиками, а потім нацистами. Харків’яни, власне, були єдиною групою, яка підняла над приміщенням табору жовто-блакитний прапор. Так само це зробили прибалти і поляки. Однак, слід зауважити, що далеко не всі в харківській групі поділяли цю відверто небезпечну позицію і навіть «в серцях» називали своїх керівників зрадниками, які наражають їх на небезпеку репатріації. Але непослух вів за собою виключення з харківської «Організованої Української Громадскості» і люди боялись цього ще більше, бо, як правило, по одинці зовсім не могли дати собі ради в цих умовах повної невизначеності.

2. Організація церковного життя на чужині і участь харків’ян в Ашефенбурзькому розколі 1947 р.

Попри те, що німці тримали єпископат УАПЦ ізольовано від своєї пастви, молитовне життя «харківської групи» не завмирало.

1-го січня 1944 року у суботу відбулася православна Літургія українською мовою у церкві св.Юра у Львові. Потім німці дали дозвіл служити священикам УАПЦ у приміщенні Українського Центрального Комітету на Семінарській вулиці,18. Митрополит Діонісій дав благословення на відкриття парафії у Львові. «У неділю 27 лютого в приміщенні УЦК відслужені були Служби Божі: Утреню служив о.Демід Бурко, а о. Олександер Попов та о. Пантелеймон (Місюренко) читали і співали. А Літургію правили всі троє, предстоятельствував о.Олександер, співали хористи капели Городовенка. Зійшлось людей більше, чим можна було вміститись. Настрій був молитовний, у багатьох впродовж усієї Служби не висихали сльози.» (2, с. 8) Так про це згадує Іван Степанович Гаращенко, один з активних церковних діячів Харкова двадцятих років. Потім Богослуження УАПЦ відбувались у Преображенській церкві греко-католицького обряду, де настоятелем був о.Костельник. Харків’яни організували парафію Благовіщення Пресвятої Богородиці у Львові й отримали вже своє приміщення для відправ, але радянські війська наступали і треба було покидати Львів. У Криниці, де харківська громада перебувала з травня 1944 року, було засновано Свято-Духівську парафію. Служби Божі відправлялися у приміщенні УДК (Українського Державного Комітету). Пізніше, вже після Ашафенбурзького розколу 1947 р., на теренах Німеччини були організовані парафії і побудовані церкви в Корнбергу, Авгсбургу у 1947-1948 роках, у Мюнхені, Нюрнберзі та Шляйсгаймі у 1949-1950-х роках. Як це не сумно визнавати, але більшість священиків і мирян, які вийшли зі Слобожанщини та Полтавщини, постали проти ієрархії Собору Єпископів формації УАПЦ 1942 року, увійшли в розкол, який був сприйнятий не тільки в українських церковних колах, але і серед широкої української громадськості в еміграції дуже боляче, як ніж у спину.

3. Реалізація політичного проекту керівника «харківської групи» В.А.Доленка під виглядом відновленої УАПЦ формації 1921 року

Які ж були дійсні причини поза тими закидами, які наводилися з боку «соборноправників», що ніби визнаючи вищою владою в Церкві Синод єпископів, як це було визначено Собором в Еслігені у березні 1946 року, формація УАПЦ 1942 року порушила тяглість традиції українського православ’я і зневажила тим пам'ять Церкви-мучениці 1921 року?

Замислившись над цим, мою увагу привернув той факт, що у переліку осіб, відлучених від Церкви постановою Собору єпископів 24 жовтня 1947 року, наведеного І.Власовським у «Нарисі історії української православної церкви», зокрема, серед організаторів розколу: харків’ян Івана Гаращенка, Аркадія Яременка, Василя Дубровського, Івана Бакала, не згадується ім’я їхнього безпосереднього лідера і, власне, головного ідеолога «соборноправія» в УАПЦ Володимира Андрійовича Доленка. Натомість, коли його ховали у серпні 1971 року у Новому Ульмі в Німеччині, на жовто-блакитних стрічках вінків було написано «Засновникові УАПЦ…» Малася на увазі, певно, УАПЦ (соборноправна). Це, на мою думку, було справді його ідеологічне дітище – духовна складова виплеканої ним моделі суверенної української державності. Доленко належав до того психологічного типу політиків, які одержимі своєю теорією і підпорядковують власне життя й оточення її втіленню. Враховуючи, що цей тип процвітає в українському політикумі й сьогодні, треба згадати про феномен Доленка. Його ім’я в період «ісходу» з України, таборів і розселення українців в Європі й Америці наприкінці сорокових років, було серед тих впливових осіб, з якими велися переговори німецькою владою, а потім після капітуляції нацистської Німеччини інституціями союзних військ. Мало того, серед усіх лідерів: С.Бандери, А.Мельника, президента УНР А.Лівицького, гетьмана П.Скоропадського саме В.Доленко зустрічався з ними усіма й робив спроби усі ці гілки українства об’єднати в одну Українську Організовану Соборну Громадскість. От як про це згадував відомий бібліограф Лев Биковський: «У Ваймарі від самого початку з’ясувалося, що найбільш рішучою, зорганізованою і дисциплінованою серед українських утікачів була тоді т.зв. Харківьска група, з провідником Володимиром Доленком на чолі. Вони зараз же, через кілька днів після вступу американських військ у Тюрінгію, видали в квітні 1945 року на циклостилі в декількох сотнях примірників відозву - доповідь їхнього провідника В.Доленка під псевдонімом ВеДе «Сучасний мент і наші завдання. Вона викликала відповідь майже всіх тодішніх українських угрупувань серед утікачів і стала програмою дій не тільки для тодішнього проводу т.зв. Організованої Української Громадскості. (3, с. 55) Виголошена була ця доповідь 20 квітня 1945 року на засіданні уряду УНР у президента А. Левицького. Міністр юстиції уряду УНР К. Паньківський у книзі «Від комітету до Державного Центру» пише з приводу цього факту: «Ми обговорили докладно тези і аргументи доповіді і висловили свою згоду з основними тезами. Уряд прийняв за своє завдання приєднати до спільної праці в Державному Центрі всі наші політичні групи і створити в найшвидшому часі репрезентацію політичної волі українського народу у формі Національної Ради.» (3, с. 55) І така Українська Національна Рада дійсно була створена, але організація під проводом Доленка мала величезні труднощі, щоби в неї потрапити. І одна з причин зміни ставлення до Володимира Андрійовича з боку чільних політиків в еміграції полягала в тому церковному розколі УАПЦ, який організація Доленка спричинила у 1947 році ніби з благими намірами захистити національну Церкву.

В цьому була головна риса непересічної особистості Доленка – непорушність поглядів на те, як має бути організована українська суспільність, держава і церква, і їхнє втілення, не зважаючи на обставини і, головне, наслідки.

4. Характеристика світогляду Володимира Доленка

Володимир Андрійович, дійсно, був впливовим політичним ідеологом УАПЦ з 1924 року, прагнув відновити у Харкові Церкву формації 1921 року під час німецької окупації 1941-1942 років і був розробником програми відновлення УАПЦ соборноправної на противагу УАПЦ формації 1942 року у таборовий період на чужині сорокових років. Усі знали, хто є автором проекту УАПЦ соборно правної у сорокові роки, але виголошували, озвучували і здійснювали його люди з найближчого оточення Доленка. Таким напівлегальним був стиль його політичної діяльності ще з часів заснування ним Мужичої партії у Харкові 1923 року. І тому щоби зрозуміти логіку цього його церковно-політичного проекту, треба зрозуміти, під впливом яких ідей формувався світогляд Доленка. Він закінчив юридичний факультет Харківського університету (1917) і Харківський інститут народного господарства (1924). Вважав себе учнем і послідовником справи М.Міхновського. З 1908 року входив до Першого куреня Харкова під проводом М.Міхновського. Але хоч він сам ідентифікував себе міхновцем – судячи із його справ, продовжував на практиці скоріше лінію Г.Хоткевича. Відомо, що Міхновський і Хоткевич були непримиренними опонентами у питанні, як має будуватися українська держава – за партійним принципом (Міхновський) чи на засадах громад (Хоткевич). Гнат Мартинович взагалі вважав, що партійність, привнесена із Заходу, неорганічна і шкідлива для розвитку України. Доленко ж бачив Україну як церковно-громадську модель, де УАПЦ представлялась головною цементуючою силою нації. При цьому «Мужича партія», яку він заснував у Харкові 1923 року, використовувала УАПЦ як фасад для своєї політичної діяльності, про що свідчили на процесі СВУ Володимир Чехівський, голова ВПЦР Василь Потієнко, Сергій Єфремов. «При Харківській Крайовій Церковній Раді конспіративно була утворена й ідеологічна таємна комісія, що мала виробляти ідеологію УАПЦ й поширювати її. Цю комісію складали кращі харківські інтелігенти: Доленко, Лещенко, Ковалівський, архієп. Ярещенко та інші. Праця їх, мені мало відома, мусіла відбуватись таємно, але всі її працівники досягли лише …власного заслання.»(Із спогадів митрополита Василя Липківського). (Див.: 4, с. 28-29) Після семирічної каторги і примусового перебування в Ленінграді Доленко вже у жовтні 1941 року в Харкові створює нелегальний Громадський комітет за територіальним і галузевим принципом. За його рішенням проходять майже усі кандидати на визначені посади в українських установах і в німецькій адміністрації. Релігійний відділ в Міській управі був теж укомплектований за настановами Доленка. Протягом 1941-42 років між священиками і діячами УАПЦ 1921 року і противником «соборноправія» митрополитом Харківсько-Полтавської єпархії Феофілом Булдовським, до юрисдикції якої вони в цей час належали, конфлікт то загострювався, то вщухав, але ніколи не був вичерпаний. І можна припустити, що у тому, аби митрополит Феофіл – визначний і надзвичайно впливовий архіпастир на теренах Лівобережної України, не виїхав з «харківською групою» до Німеччини, не були зацікавлені ні радянські спецслужби, ні доленківці. Бо ж Володимир Андрійович, судячи з його подальших кроків в еміграції, ніколи не полишав ідеї відновлення УАПЦ формації 1921 року, саме як засобу й інструменту об’єднання нації в українську організовану соборну громадськість. Так, у «Наддніпрянській платформі» Доленка 1945 року говориться: «Організована Українська Громадскість (…) 2. стверджує наступництво із підпільним проводом, що керував громадським і політичним життям на Слобожанщині 1917-1920 р., а згодом (1920-1941 рр.) під назвою «Шістка», «Мужича партія» і СВУ – всієї України. (З «Тимчасового статуту Організованої Великоукраїнської Громадскості», Ваймар, 2.5.1945 р.) і в тому ж документі: «…потрібна і нова релігійна ідеологія… Раніше церква гіпнотизувала образами жаху, смирення, покори і терпіння. Так формувались душі рабів московського цареславія і деспотизма. Рабство не відповідає українському світогляду. Українська національна церква буде виховувати патріотів і вільних громадян, проповідуватиме не страх, а гнів проти ворогів, не покору їм, а боротьбу проти ворогів нашої віри, не терпіння, а кару Божу нашою рукою московським фарисеям і варшавським садукеям». (4, с. 121-122) Як бачимо, Доленко подає свою партійну програму у вигляді церковної ідеології, яка власне до Христової Церкви не має відношення. Пропонується створити нові молитви – хвалебну Івану Мазепі, заупокійну – героям Крут, Базару, закляття – відступникам. Цікаво, що єпископ Григорій Огійчук, який очолив УАПЦ соборно правну, своєю іноді надто войовничою поведінкою ніби задав поведінковий формат для послідовників соборноправія вже у нашому українському сьогоденні.

В Ашафенбурзі у травні 1948 року був проведений установчий з’їзд Союзу Великоукраїнської еміграції. Прикметно, що на нього відмовилась прибути ціла група приятелів Доленка з Харкова, яка попередньо різко негативно поставилась до зініційованого доленківцями церковного розколу 1947 року. Найбільш активним противником розколу був професор Михайло Ветухов, ректор Харківського університету 1941-1942 років, голова Земельної управи. Тоді як за списками обраних на з’їзді ЦК і Ради Союзу Земель Соборної України можна було впізнати тих же «соборно правників», яких Постановою Собору Єпископів жовтня 1947 року було відлучено від Церкви. Доленкові закидали і те, що УАПЦ соборноправну створено як «прибудівку до партії ССЗУ-Селянської партії, і те, що він на ділі не прикладав реальних до виходу із конфлікту. Символічною була назва тез доповіді Доленка на 4-му з’їзді ССЗУ у 1965 році, коли йому самому виповнилося вже 75: «Українська Православна Церква і Україна – одне спільне ціле». Він ставить завдання членам партії, і в його словах проглядаються імперативні схеми деяких політиків нашого часу :«Треба роз’яснювати вірним нашої церкви про необхідність утворення Українського Православного Патріархату з осідком в Києві, але тимчасовим перебуванням на чужині. Греко-католики можуть собі утворювати патріархат католицький лише Галицький чи Львівський, але ні в якому разі не Київський, бо то може призвести до братовбивчої боротьби на рідних землях…» (4, с.362)

І це ще один парадокс. Набагато частіше і більш завзято, вперто націонал-демократи, а таким вважав себе Доленко, втручаються у церковні справи. В цьому до речі є принципова відмінність націоналістів від демократів: у перших в головах є ментальна ціннісна вісь, на вершку якої Церква існує як ціль спасіння у Христі людини і нації, а у демократів Церква – на одній лінії,через кому, із державою, нацією, культурою і розглядається передусім як інструмент для зміцнення держави і консолідації нації. Але таке підпорядкування Церкви політиці призводить до вкрай тяжких і руйнівних наслідків, спотворення і деградації церковного і всіх інших форм життя людей у суспільстві.

«Благими намірами дорога у пекло вимощена» - це як раз про світських осіб, політиків, які втручаються в церковний устрій, пропонують її реформування ніби за національним звичаєм, вбачаючи в ній по-справжньому лише потужний інструмент ідеологічного впливу. Тому дуже було би корисно нашим націонал-демократам, які продукують сьогодні різні об’єднавчі церковні моделі, проаналізувати урок Ашафенбурзького церковного розколу серпня 1947, в результаті якого виникла УАПЦ (соборноправна), про який, ніби прозріваючи сучасні церковні проблеми з УАПЦ Кудрякова-Мойсея Кулика, написано у Соборному Архипастирькому Посланні Собору Єпископів 24 жовтня 1947 р.: «Закликуємо усю нашу паству бути вірною св. Православію. Між Вами почнеться ще більша розкольницька пропаганда. Будуть кидати кличі «соборноправності», як вже й назвала ця група, що утворила розкол, себе «церквою соборноправною». Але знайте, що це розуміння їхнє соборноправности неправославне, ця «система рад», радянського управління в Церкві, невідомого нашим православним прадідам…» (5, с. 309)

Але, здається, це більшовицьке «радоправіє» із досвіду УАПЦ формації 1921 року насправді має глибше коріння, воно можливо походить з того ментального селюцько-поганського сприйняття православ’я, яке Тичина геніально сформулював рядком «Чорнозем піднявся і дивиться в очі». Цей селюкізм української національної вдачі як хворобу затятості, впертості у створенні власних міфологем, а потім їх фанатичного наслідування аналізує Юрій Шевельов у спогадах «Я – мене – мені і навкруги». «Селюк» за Шевельовим – це не зовнішня ознака, вона якнайменше притаманна людям села, хліборобам. Селюкізм - це вузкість і зацикленість на власних теоріях іноді попри здоровий глузд і реальні обставини. Ілюстрацією цього феномену може служити діяльність Володимира Андрійовича Доленка, «Богом посланого лідера», як називали його члени Організованої Української Громадскості з Харкова, що припинила своє організоване існування на чужині майже одразу за відходом у Вічність свого керманича.

Список використаних джерел

1. Бульбенко Ф. Під жовто-блакитним прапором проти насильної репатріації //Пам’яті В.А.Доленка: Збірник. – Мюнхен, 1975. - С.85-91.

2. Будівничий святих Божих храмів (з архіву бл. пам’яти о.Івана Гаращенка) // Церква і життя (США). – 1960. - Липень-серпень. - С.7-12

3. Доленко В. Наддніпрянська платформа // Пам’яті В.А.Доленка: Збірник. – Мюнхен, 1975. - С.111-123

4. Доленко В.А. «. «Українська Православна Церква і Україна – одне спільне ціле: Тези доповіді на IV з’їзді СЗСУ-СП // Пам’яті В.А. Доленка: Збірник. – Мюнхен, 1975. - С.358-362.

5. Власовський Іван. Нарис історії Української Православної Церкви. – Нью-Йорк; Київ, 1990. - Т.IV, ч. 2.