Якби Франсиско де Міранда жив у наш час, його точно називали б націоналістом. Народжений у Каракасі, столиці Венесуели, яка була іспанською колонією, син креолки марив незалежністю своєї вітчизни.

Він отримав чудову освіту в Каракаському університеті, а потім декілька років провів у Іспанії, навчаючись військовому мистецтву – і навіть дослужився в армії до чину капітана. Водночас постійно підтримував зв’язки з політичними колами у Венесуелі та на Кубі, які прагнули визволення з-під влади іспанських колонізаторів. Власне, і тодішній його візит у Росію був присвячений пошукам дипломатичної і фінансової підтримки визвольного руху. Бо і тоді Росія залюбки підтримувала розкольницькі процеси в усьому світі, водночас жорстоко пригнічуючи спротив власних "сепаратистів"…

Американський гість прибув восени 1786 року. Якраз в той час, коли політичні ігри європейських монархів вже підводили останню риску під існуванням самостійної Польщі – Росія готувалася проковтнути її, кинувши по шматку й іншим імперіям. Франсиско де Міранді судилося стати гостем і другом польського короля Станіслава-Августа в останні дні його королювання…

На березень 1787 року де Міранда вже встиг вдосталь накататися безкраїми просторами катерининської імперії, мав безліч впливових знайомих і друзів серед місцевих політиків, а особливо – серед військових. Поїздка зі знаменитим генералом Румянцевим у Канів над Дніпром мала стати новою "родзинкою" в його подорожі. Вони перетинали кордон із формально незалежною ще Польщею, а Канів був резиденцією останнього польського короля – любив він гостювати у племінника, князя Станіслава Понятовського, якого волів бачити престолонаслідником. Саме під час цієї подорожі Франсиско де Міранда отримав найнезабутніші враження – до сьогодні збереглися його записки, так і названі – "Поїздка до Канева". Про перші дні цієї поїздки американець пише, дивуючись двом речам: жахливості місцевих доріг і кокетливості жінок. У Василькові під Києвом він був вражений поведінкою дружини польського магната. Спочатку та веселила гостей, показуючи картину на стіні, де було зображено молоду жінку, яка тікає від старого чоловіка, що спить, до молодого коханця. "І подібне показувала дама!" – здивовано напише офіцер про це пізніше. Ще більше вражений він був, коли графиня видряпала його ім’я на склі діамантом свого персня… У Канів російський генерал і ватажок венесуельських змовників прибули опівночі 15 березня. Розпочинаються записи, цінні для нас деталями життя Канева 245 років тому…

Палац короля в канівській резиденції його племінника-князя виявився невеличким, але розкішно оздобленим. Окремо відзначили гості чудову кухню канівського палацу, де кондитери пригощали їх чи не найсмачнішими в Європі вишуканими стравами, шоколадом, бісквітами і апельсинами з грецького острова Хіос, що в Егейському морі. Про самого короля Польщі американець, який до того звик спілкуватися з різношерстою публікою російського монаршого двору, у захваті написав: "Важко знайти людину, яка була б більш приємним, цікавим і ерудованим співрозмовником!" Виявилося, що Станіслав-Август чудово розуміється у справах і новинах не тільки Європи, а й Америки, і є затятим прихильником демократичної республіки Джорджа Вашингтона. Задоволений розмовою з королем був і супутник де Міранди: Румянцеву король подарував оздоблену діамантами шкатулку, знаючи про те, що подібні речі російський генерал оцінить більше, аніж розум і ерудованість. Росіянин і венесуелець залишилися у королівських гостях у Каневі ще на декілька днів…

Із записів Франсиско де Міранди дізнаємося безліч цікавих речей про тогочасний Канів. Американець пише, що в містечку живе всього 800 людей і відзначає: "Скільки ж всюди євреїв!" При цьому коней тут – не набагато менше, аніж людей: тільки в одній королівській конюшні він бачить 160 привезених з Варшави коней! Йде дивитися на церкву, про яку йому кажуть, що їй 700 років (Успенський собор у Каневі цілий і досі. – А.К.). При цьому зазначає: "Церков тут три чи чотири, і всі вони уніатські". Відвідав і школу базиліанського монастиря (її будівля також уціліла до наших днів. – А.К.). Порадів тому, що діти отримують освіту безкоштовно – за рахунок королівської скарбниці. Там, у королівському палаці де Міранда зустрів графа Шувалова (чий замок у Тальному теж можна побачити й сьогодні. – А.К.). Саме в Каневі почув від нього обнадійливу новину: російській імператриці Катерині офіцер з Америки подобається – отже, і прагнення венесуельців до волі, можливо, вона підтримає…

Наступного ранку з королем і князем Станіславом Потоцьким вирушили на кінну прогулянку – в супроводі пажа, конюшого і офіцера, який командував гвардійським пікетом. Любувалися горами над Дніпром і чистим повітрям. Щоправда, американець, який ніяк не міг впоратися зі своїм норовливим конем, змушений був обмінятися рисаком з досвідченим польським офіцером…

18 березня князь Станіслав Потоцький вигадав нову забаву: з самого ранку потягнув Франсиско на місцеву розвагу – мов, хто не бачив канівської рибалки, той такої рибалки більш ніде в світі не побачить. Ескорт із шести саней помчав компанію знатних "рибалок"… по льоду Дніпра, який, незважаючи на весну, ще був надзвичайно міцним. У селі Пекарі зійшли з саней і з версту добиралися пішки до берега Росі. І там ошелешений американець нарешті побачив те, що запам’ятав на все життя. Ось як він це описує: "Там зібралася незліченна кількість людей, 6 або й 7 тисяч. Вони ловили рибу групками по четверо людей: двоє сокирами вирубують в льоду прямокутний отвір, а ще двоє – натягують сітку на жердинах. Риба підпливає до ополонки подихати повітрям і потрапляє в сітку. За короткий час її можна наловити видимо-невидимо. Напередодні улов склав понад 800 возів, причому кожен з них тягнули два бики або пара коней. Як тільки рибу витягують з води, здобич одразу розвозять по домівках, де жінки негайно її солять. Люди, які рухаються по льоду, сітки, риба, яка з них вискакує, радісні обличчя – все це залишає надзвичайно приємне враження. Спробували юшку, яку готують рибалки – дуже смачно. Ловлять рибу в основному трьох сортів: щось схоже на форель, макрель і осетрів. При нас витягли рибину в десять футів (понад три метри! – А.К.) завдовжки. Ми вирішили відвезти її королю".

Дорогою назад побували в двох церквах – там венесуельцеві кинулося в очі, що канівчани вдягаються так само, як і кияни. Цікаво, що з українцями в Каневі американцеві, схоже, так і не вдалося поспілкуватися: після росіян і поляків у приймальні короля, йому й за містом не щастило на місцевих. Спочатку заїхали в гості до німця, який працював пивоваром на фабриці князя Понятовського, а потім де Міранду всю дорогу між Пекарями й Каневом розважав оповідками абат, який прославився у Римі тим, що на жартівливу пропозицію іноземця-туриста навернути його в християнську віру відповів: "Таких ледацюг можна обернути тільки в свинячий жир!"

У Каневі – чергове застілля і бесіда з капельмейстером-італійцем Альбертіні, а потім – від’їзд до Києва. Наостанок король запевнив де Міранду: "Куди б вас не закинула доля, пам’ятайте, що тут у вас є друг". Вже в селі Потоки, неподалік від Києва, венесуелець зустрів екіпажі нових гостей, які поспішали до короля в Канів – гетьмана Тишкевича і Чарльза Уітворта, посла Великобританії…

Франсиско де Міранді доля справді приготувала безліч подорожей після Канева. Йому судилося стати генералом Великої французької революції й командувати всіма французькими військами в Бельгії. На місці перемоги його армії над австро-пруським військом в селищі Вальмі генералові встановлено пам’ятник, а його ім’я висічене на Тріумфальній арці в Парижі… Повернувшись в Америку, декілька разів він намагається підняти антиіспанське повстання у Венесуелі. Зрештою, в 1811 році йому це вдається: призначений командувачем патріотичної армії Венесуели, Франсиско де Міранда проголосив незалежність держави. З 1812 року має звання генераліссімуса і диктаторські повноваження – практично як у Наполеона. Проте вже на початку літа 1812-го іспанцям вдається повернути контроль над більшою частиною Венесуели і завдати поразки визвольній армії. Хоча, згідно з актом капітуляції, повстанцям дозволялося покинути межі країни, де Міранду підступно захопили у полон – він помер у камері підземного каземату іспанської острівної фортеці Ла-Каррака у липні 1816 року. Чи згадував він у останні дні життя про Канів – кількаденну гостину у короля й захоплюючу рибалку? Можливо. Адже кажуть, що наостанок пам’ять прокручує життя, мов у калейдоскопі. У нинішньої вільної Венесуели державний прапор – той, що запровадив де Міранда: жовто-блакитно-червоний. Верхній жовтий колір символізує багатство і процвітання Венесуели. Червоний знизу – кровожерність імперських амбіцій Іспанії. Блакитна смуга між ними – океан, який назавжди відділяє вільну державу від колишніх окупантів…

А що відбувалося в Каневі після від’їзду де Міранди? Вже в травні туди приїхала цариця Катерина. Переговори короля й цариці на борту галери посеред Дніпра навпроти канівської гори, яку відтоді називають Московкою, не дали Польщі сподіваних перспектив – поділ її території між сусідніми державами-хижаками був уже вирішеним питанням. Хапаючись за останню соломинку, король ще їде з Канева до сусіднього Корсуня, який теж належить його племінникові, князеві Станіславу Понятовському. Там він зустрічається з новим високим гостем – королем Німеччини й імператором Священної імперії Йосипом Другим. Німець запевняє: "Клянусь, що поки я живий, Польща не втратить й листка зі свого дерева!" Та зовсім скоро імператор помирає – водночас приречена на загибель державності й Польща...