Українська діяспора… Що ми про неї знаємо? Порівняно із масштабами самого явища майже нічого. Патріярх Мстислав, Митрополит Костянтин… Кілька імен політиків та митців. Деколи в субтитрах американських фільмів промайне українське прізвище… Це і все, що відоме широкому загалові. А як діяспора розвивалася, які процеси у ній відбувалися – terra incognita для українців метрополії. На початку 1990-х років планувалося кількатомне фундаментальне видання, присвячене українській діяспорі, проте владі це виявилося непотрібним. Інформація в Інтернеті, як правило, фрагментарна й несистематизована. Хоча історія українців в Америці досить давня, за деякими відомостями, серед перших поселенців США початку ХVII ст. (славнозвісний корабель «Мейфлауер») був і один українець.

Тож у своїй доповіді застановимося на маловідомих широкому загалові особливостях розвитку української діяспори в США.

Етнічні громади у США

Як відомо, американці – це неусталений конструкт, що динамічно розвивається. Хоча і є термін «WASP», під яким розуміється білий англосаксонський протестант, «стовідсотковий американець», проте всередині США існує величезна кількість різноманітних етнічних, расових, релігійних груп. Тому асиміляція представників різних спільнот є неоднаковою.

Досить жвавою є польська діяспора, що активно приймає до свого середовища українців. Це трапляється в тих місцевостях, де українська діяспора відсутня, а новоприбулі іммігранти прагнуть долучитися до якоїсь близької спільноти.

Особливе явище – Брайтон-Біч у Нью-Йорку та схожі квартали в інших містах. Його саркастично називають «СССР в екзилю … ідеологія дисидентів 60-70-х років, смаки совкових спецмагазинів». Спершу мешканцями Брайтон-Бічу були втікачі-євреї та вислані російські кримінальники, що йменувалися «політичними в’язнями». Саме із цього середовища вийшла «російська мафія». Стосунків із російською білогвардійською еміграцією ці «совєтські люди» не мали, оскільки «біляки» вважали їх нижчими за себе. Проте останніми роками Брайтон-Біч переживає період розквіту – усі російськомовні і денаціоналізовані вихідці з СССР (навіть галичани) тяжіють саме туди. Проте Брайтон-Біч для багатьох це перехідний етап, друге покоління емігрантів там фактично відсутнє. Покращивши свій матеріяльний стан вчорашні «совєтські люди» цілеспрямовано сприяють американізації своїх дітей, а їх місце займають нові іммігранти.

Деяка частина представників прибалтійських діяспор повернулася на батьківщину, оскільки їхні держави поставилися до вигнанців з великою увагою й пошаною, як до борців за волю і жертв совєтської влади, а також виплатили відшкодування за конфісковане совєтською владою майно і встановили пенсії ветеранам національно-визвольної боротьби.

Білоруська діяспора являла собою феномен, схожий на діяспорне українство, але в значно скромніших масштабах. Адже білоруси теж мали свою УНР (БНР), свою УПА (БВА), навіть своєрідні еквіваленти Дивізії «Галичина» та «Нахтіґалю» (1-ша білоруська дивізія та батальйон «Дальвіц»), власні автокефальну та греко-католицьку церкви... На жаль, малопотужний білоруський рух на еміграції зазнав тих же хвороб, що й українська діяспора – суперечки й розколи. Конкуруючі між собою громадсько-політичні організації та церкви, з огляду на свою нечисленність, скоро майже зникли. Нині білоруські іммігранти знову з’явилися, проте тримаються українців, росіян або поляків.

Церковне життя

Українське релігійне життя в діяспорі було репрезентоване кількома церквами. Окрім греко-католицької, існувало кілька православних церков, протестантські громади (в більшості – баптисти), а пізніше виникли і неоязичницькі громади «силенківців».

Найзгуртованішими виявилися греко-католики, хоча й вони мали деякі труднощі із адаптацією до американських реалій. До католиків у протестантських США взагалі було ставлення у відтінках від прохолодного до ворожого (відомий Ку-Клукс-Клан серед ворогів називав «кольорових», євреїв, комуністів та католиків), до того ж для самих римо-католиків деякі традиції їхніх греко-католицьких співбратів, першу чергу целібат, виглядали досить екзотично - на межі зі схизмою.

Православні українці в США утворили кілька церков (або й пішли до православних юрисдикцій інших народів), стосунки між якими були досить напруженими. Серед питань, що роз’єднували українську православну діяспору, були автокефалія, канонічність свячень та принцип соборноправности, хоча не можна відкидати і особистих амбіцій архиєреїв. Попри це частина роз’єднаних православних з часом була об’єднана майбутнім Патріярхом УАПЦ Мстиславом.

Проміжну позицію між католиками та протестантами займала невеличка Українська лютеранська церква, що виникла у передвоєнній Галичині в греко-католицькому середовищі і була цілковито розгромлена в підсовєтській Україні. Протестантська за своєю сутністю, вона, тим не менш, наголошувала на важливості української ідентичности.

Дуже чисельними були і є громади українських протестантів – баптистів, п’ятидесятників, адвентистів, а також парахристиянської організації Свідків Єгови. Важливо, що за часів СССР і навіть пізніше, на початках незалежности України, ці іммігранти одразу отримували у США статус біженця із відповідними пільгами. Маючи, як правило, багатодітні родини, вони ще й постійно отримували кількісну підтримку у вигляді іммігрантів з СССР, а після падіння «залізної заслони» цей потік суттєво збільшився. Протестанти, які виїхали з України, здобувши якісь статки, одразу ж намагалися перевезти за кордон і своїх численних родичів. Останні спершу тримаються своїх громад, а потім починають асимілюватися, оскільки більшість із них не мають глибоких національних почуттів.

Досить великий розголос свого часу мало утворення й поширення РУНВіри Лева Силенка (серед якої, зокрема, виховувалася Катерина Ющенко). Силенківцям закидали, що вони створені й підтримуються КҐБ з метою розколу діяспори. На користь цього твердження говорить і факт занепаду рунвірівських громад одночасно із розвалом СССР.

Мельниківці – бандерівці, «східняки» – «західняки»

Як відомо, з поверненням в Україну діяспорні організації принесли і давні розколи. З’явилися ОУН трьох відламів, міцно забуті в Україні гетьманці, виникли занепалі за океаном релігійні громади – УАПЦ (соборноправна), РУНВіра… Розглянемо, в яких умовах виникав цей розбрат за океаном. Слід зазначити, що конфлікт між мельниківцями та бандерівцями, як і між контрольованими ними Пластом та СУМом, мав не лише ідеологічні розбіжності (про зміст яких більшість діяспорян вже забула) та конфлікт поколінь, але й досить вагомі соціальні причини. До ОУН Мельника належала здебільшого заможна інтелігенція (лікарі, адвокати, інженери), залишки шляхти, а до ОУН Бандери – менш забезпечені українці (збідніла інтелігенція, підприємці, робітники та частина ветеранів УПА). І хоча з часом майновий рівень бандерівців підвищився, ситуація поділу все одно закріпилася, кожна з організацій мала свої власні сфери впливу.

Як відомо, починає асимілюватися третє покоління, якщо його не підтримують новоприбулі іммігранти. Останні, до того ж, як правило, мають належати до близької соціяльної групи. Першими почали відчувати вплив асиміляції мельниківці, які, за влучним висловом опонентів, «сіли у “високім замку” поки не забалакали на мові каміння». Адже в людей зі статками набагато вужче коло обранців для власних спадкоємців, аніж у «пролетарів».

Бандерівці зазнали впливу асиміляції пізніше, під 1990-ті роки, хоча їм було легше, бо, хоча й потроху, до них емігрували родичі. Після розпаду СССР і падіння «залізної завіси» кількість емігрантів-галичан стрімко збільшилася, тому галицька громада змогла збільшити свою кількість. Новоприбулі, проте, вже не цікавляться мельниківсько-бандерівським протистоянням, а більше переймаються сучасними американськими реаліями.

Ситуація зі східними українцями була дещо іншою. Їхня кількість була дуже значною, але повоєнна хвиля емігрантів-наддніпрянців була невеликою (порівняно із західними українцями). Народжуваність в їхніх родинах була незначною, з галичанами вони перебували в напружених стосунках, оскільки не вважали останніх «розвинутими», а ті дякували їм титулом «змоскалені», до розбрату домішувалися ще й релігійні розбіжності. Певним об’єднуючим фактором для наддніпрянців та галичан були українські православні церкви. Проте багато наддніпрянців не бажали віддавати своїх дітей до українських шкіл, де в більшості викладали галичани, оскільки викладання велося галицьким діялектом і з галицьких позицій. Вони воліли краще віддати своїх дітей до престижних суто американських навчальних закладів. Тому діти наддніпрянців скоро асимілювалися, поповнюючи лави американської заможної верстви (професори, лікарі, вищі військові та ін.), а східноукраїнська діяспора фактично вимерла. Напевне єдиний захід, що нагадує про їхнє походження – відвідання цвинтарів під час пам’ятних дат. Переселенці-наддніпрянці, що почали прибувати з України в кінці ХХ століття, як правило, були денаціоналізованими і повнили квартали Брайтон-Бічу та швидко асимілювалися.

Щодо галичан, то в своїй більшості вони були вихідцями з глибокої провінції Австро-Угорщини, дітьми священиків непрестижної церкви чи військових невисокого рангу. Це наклало відбиток і на світогляд та цінності галичан та наддніпрянців. Останні були більш помірковані у своїх поглядах, тоді як в галицьких колах називали зрадою навіть читання творів М. Гоголя в оригіналі.

Важливим є й те, що наддніпрянцям не була притаманною клановість, присутня в галичан.

Слід зазначити, що між деякими колами наддніпрянської української діяспори та російською «білогвардійською» еміграцією існували певні стосунки. Особливо це характерне для гетьманців. Вагому роль тут відігравав соціяльний фактор. Серед українців-наддніпрянців (особливо другої хвилі) було багато представників заможних верств «старого режиму», що навчалися в царських університетах, кадетських корпусах, академіях, володіли маєтками й вели спосіб життя, притаманний «вищому світу». Представники російської еміграції мали аналогічні спогади і сприймали наддніпрянців-гетьманців як осіб зі своєї соціяльної групи. Стосунки обмежувалися спільними заходами на кшталт літературних вечорів, проте наддніпрянці у стосунках із росіянами ніколи не дозволяли останнім розмов про «велику й неділиму» і спілкування це нагадувало військове перемир’я.

Об’єднуючою ланкою між наддніпрянцями та росіянами-білогвардійцями були козаки. Дехто з них вважав себе окремою нацією, їхня преса виходила навпіл російською й українською мовами. Тому оселі й табори козаків були своєрідною «нейтральною зоною» для контактів наддніпрянців та «білогвардійців». Варто зазначити, що козаки так і не змогли викристалізуватися в окрему націю чи групу і за деякий час зникли як явище.

Прикметно, що найбезконфліктнішими групами в діяспорі були дивізійники та упівці (маються на увазі дійсні учасники бойових дій). Від політичних чвар вони намагалися усуватися, навпаки – організовували спільні клуби та свята.

Свого часу впливовою, галасливою й аґресивною спільнотою були українці-комуністи, що висловлювали повну підтримку СССР (проте чомусь не бажаючи туди повертатися) аж до нападів на українські демонстрації. Фінансовані совєтською владою, вони занепали після розпаду СССР.

Гетьманці

Гетьманство в діяспорі сформувалося спершу як ідеологія, а вже потім – як конкретні організації. Ґенеза ідеї гетьманства була досить цікавою. Так якщо в 1918 році гетьманство було явищем наддніпрянським, то на початку 1930-х років третина прибічників цієї ідеології була західними українцями. Далося взнаки розчарування лівими ідеями ЗУНР Є. Петрушевича та неможливість робити ставку на Габсбургів.

На еміграції після Перших визвольних змагань різні українські організації творили свої власні бойові структури маючи надію найближчим часом повернутися до Києва. Воєнізоване крило виникло і при Союзі гетьманців-державників (СГД) – гетьманські «Січі». На відміну від подібних утворень інших українських організацій значна кількість засновників гетьманських «Січей» була колишніми старшинами російської царської або австрійської цісарської армій і мали спільне минуле (а відповідно й знайомства) із вищими військовиками Австрії, Польщі, Німеччини, Фінляндії тощо. Гетьманці-військовики не переймалися політикою (лишаючи це ідеологам СГД) натомість формували збройні відділи, вишколювали членство у таборах, накопичували зброю. Уряди країн, де знаходилися «Січі», були налаштовані антисовєтськи, тому ставилися до них позитивно, інколи навіть підтримуючи фінансово (США, Канада). До того ж у США частина гетьманців входила до Національної гвардії, за яку потрібно сказати докладніше.

Як відомо, США досить мілітаризована країна. Маса людей володіє вогнепальною зброєю, багато охочих утворюють як легальні так і нелегальні групи «міліції». Для певного опанування цими силами ще на світанку США було створене резервне військове формування – Національна гвардія. Її підрозділи формуються за територіальною ознакою й діють у всіх 50-ти штатах. В місцях компактного проживання українців до Другої світової війни цілі сотні гвардійців складалися виключно з українців, маючи озброєння до артилерії включно. Географічно – це так званий «Іржавий пояс» («Rust Belt») США, тобто промисловий північний схід. Настанова була та, що й при створенні УСС, «Нахтіґалю» та інших українських формацій у складі чужинецьких армій – військовий вишкіл, бойовий досвід та власні збройні формування для майбутньої боротьби за Україну. Окрім планових вишколів українські національні гвардійці тренувалися ще й у гетьманських «Січах».

Проте з часом перед гетьманськими збройними формуваннями постали істотні загрози. Коли розпочалася Друга світова війна гетьманські збройні формування були не досить чисельними аби могли зацікавити воюючі сторони. До того ж гетьманці опинилися по обидва боки фронту (гетьман Павло Скоропадський у Німеччині, а його син, гетьманич Данило» у Великій Британії, додати ще гетьманські «Січі» в Америці) дотримуючись обережного нейтралітету. Адже воюючі сторони мали всі підстави ставитися до них із недовірою.

Гетьманці у країнах Європи по деякім ваганні зайнялися суто допомоговою справою – визволення інтернованих вояків Карпатської січі, діячів ОУН та ін. Не в останню чергу саме завдяки зусиллям гетьмана Павла Скоропадського вдалося врятувати від смерті С. Бандеру, А. Мельника та Т. Бульбу-Боровця. Допомоговій діяльності гетьманців сприяли як аристократичне походження багатьох учасників гетьманського руху (на відміну від інших течій), так і особисті контакти із вищими військовиками країн Осі.

У США ситуація була іншою. Вишколені й озброєні гетьманські «січовики» за певних обставин були б серйозною загрозою для совєтів. Тому було вирішено залучити «п’яту колону» - українських комуністів США. Останні вдалися до випробуваних засобів – провокацій та доносів до ФБР. Спільниками комуністів виступили американські республіканці, що підозрювали гетьманців у пронімецьких симпатіях. Розпочалися репресії, арешти членства, 1942 року Союз гетьманців-державників (СГД) було заборонено американською владою, а «Січ» самоліквідувалася.

Трохи згодом американський уряд зрозумів свою помилку і вирішив відновити знищене. Замість СГД 1943 року у Детройті було утворено Українську гетьманську організацію Америки (УГОА), якій дали багато юридичних пільг. Проте було вже пізно, УГОА не змогла здобути міцних позицій, а українські симпатії переходять до ОУН. По війні гетьманський рух поступово занепадав, мілітарна складова обмежувалася стрілецькими клубами, а членство потроху старішало й відходило. Воскресив майже зниклу течію український національний рух в Україні. Наприкінці 1980-х років, один із українських дисидентів, що опинився в Америці, В. Мороз виголосив свої погляди на зборах уряду УНР в екзилі і був здивований негативною реакцією слухачів. Сам того не уявляючи, він виголосив ідеї Союзу гетьманців-державників. На початку 1990-х років на Захід почали їздити українські науковці, які, як водиться, тяжіли до чогось більш елітарного ніж соціал-демократія чи лібералізм, але менш радикального ніж чинний націоналізм ОУН. В діяспорі ж вони знайшли кілька ще живих гетьманців, ідеологія яких відповідала українським інтелектуалам. Після цього гетьманство повернулося в Україну, але залишилося тут на маргінесі ідеологічного й політичного життя. Проте це вже тема окремої розмови.

Робота з молоддю

Після Другої світової війни українська молодь також стала заручником протистояння дорослих. На той час більшість української молоді була в Пласті, що контролювався майже виключно мельниківцями. Це не влаштовувало ОУН(р), яка хотіла поставити молодь під свій контроль. Спершу робилися спроби розбудувати Юнацтво ОУН (ЮОУН). Цікаво, що серед тих, хто вишколював молодь на курсах Юнацтва ОУН – колишній міністр Роман Зварич, в минулому співробітник Визвольного фронту в Нью-Йорку. Проте у батьків багатьох дітей ОУН асоціювалася із радикалізмом міжвоєнного періоду та часів ДСВ і вони остерігалися віддавати своїх нащадків до Юнацтва. Тому було вирішено створити Пластові альтернативу – Спілку української молоді (СУМ), яка проголошувалася спадкоємцем розгромленої в СССР однойменної організації М. Павлушкова і в масовій уяві не асоціювалася з ОУН. Такий хід був досить вдалим, новостворена організація фактично був бандерівською копією Пласту і охопила різні вікові групи дітей та молоді. Цікаво, що автором гасла СУМу ("Честь України! Готов боронити!") був наддніпрянець Олекса Самійленко (Калиник). Відрізнялися організації навіть одностроями – зелені у пластунів та «хакі» в сумівців. Відносини між ними були конфліктні, іноді при зустрічах справа доходила навіть до каміння. Навіть в кінці 1980-х років діяспорна молодь під час знайомства питала: «Ти пластун, чи сумівець?»

За деякий час було створено й ТУСМ (Товариство української студіюючої молоді), яке не лише займалося вихованням членства, але й брало участь у тисячних демонстраціях проти політики СССР. Пізніше ТУСМ також було перенесено на матірні землі.

Одразу після виникнення організації мали значну підтримку – будувалися великі Оселі (тобто табори) СУМу, з великими басейнами, монументами тощо (наприклад Оселя ім. М. Павлушкова у штаті Вісконсин). Фактично і Пласт, і СУМ перетворилися на скаутські організації із певним національним забарвленням. Занепад української діяспори в кінці 1980-х – на початку 1990-х позначився і на молодіжних організаціях, зокрема на кількості членства. Частина молодіжних організацій фактично вимерли – мельниківський МУН, ОДУМ (І. Багряного), той же ТУСМ. Почалося злиття занепалих осередків, шкіл українознавства тощо.

Якісний занепад полягав у поширенні ідеології американського лібералізму (пропагованого на тих же таборах), у нездатності впливати на молодь, що сприяло фактичному перетворенню на осередків СУМу на фольклорні клуби чи групи подовженого дня для дітей українських заробітчан.

Нині і Пласт, і СУМ переживають період занепаду, активно діють лише в деяких містах (наприклад СУМ у Чикаго). Серед форм діяльності – зимові та літні молодіжні відпочинкові табори за символічну оплату, знайомство з українською культурою (зокрема піснями, танцями тощо). Про причини минулого міжорганізаційного розбрату ніхто вже не пам’ятає і, як висловився один з українців діяспори, «якби не різний колір одностроїв ніхто б не дав ради сказати різниці» між ними.

.

На маргінесі української діяспори

Своєрідною є група бразилійських українців. В Бразилії українці мають багатодітні, але бідні родини тому часто віддають дітей до монастирів, звідки їх привозять до Америки. Тому група складається зі священиків, або тих, хто вчився на священика, але кинув навчання. Тримаються вони дещо окремо, - «королівством у королівстві», між собою спілкуючись португальською мовою.

Також окремо існують українці-русини Закарпаття. Одна з головних причин – релігійна. УГКЦ охоче включила б до свого складу їхні єпархії. Проте для закарпатців це асоціюється зі зміною богослужбового життя, зокрема «закарпатського діялекту церковнослов’янської мови», що вважається однією з ознак самоідентифікації і викликає неприйняття. Звісно, що свій вплив справила і пропаганда «русинського» сепаратизму, підтримуваного угорцями, а нині – росіянами. Певна антипатія до галицьких українців пов’язана зі «зрадою» ОУН А. Мельника Карпатської України. Хоча в більшості сучасні американські українці-русини це в основному асимільовані ще в першій половині ХХ століття особи (найвідоміший приклад – Енді Воргол-Андрій Варгола), пов’язані лише спільним церковним обрядом та мовним діялектом, що вживається лише у церкві. Свіжі іммігранти із Закарпаття в більшості йдуть до галичан, оскільки русини перших хвиль еміграції живуть більше словацьким життям і новоприбулих сприймають холодно.

Невеличкою групою були лемківські сепаратисти з їх «Лемко-Парками». Ідея пропаганди «окремого від українців лемківського народу» виникла ще в поляків для розколу українства. Проте це не дало результатів. В діяспорі лемківський сепаратизм був реанімований, утримувався на кошти КҐБ і також занепав із розпадом СССР.

Деякі роздуми щодо вищесказаного

Яскраві імена і жорстокий розбрат, великий потенціал і змарновані зусилля – українська діяспора навіть у західному світі хворіла на давні українські хвороби. Звісно, вони майстерно підживлювалися совєтськими спецслужбами, що вдало грали на столітній роз’єднаності українських історичних земель, на міжорганізаційних протиріччях та людських амбіціях. Проте це аж ніяк не складає з українців України та діяспори відповідальності за помилки. «Всяке царство, що розділилося в собі, спустошиться; і всяке місто чи дім, що розділився у собі, не встоїть» (Євангеліє від Матвія, 12:25) Ці євангельські слова важливо усвідомлювати не лише як пересторогу, але і як заклик до активних дій по коригуванню власних помилок.

Деякі рекомендовані посилання

1. Гай-Нижник П. Бачення Гетьманським рухом по Другій світовій війні становища Церкви в майбутній Українській Державі// http://hai-nyzhnyk.in.ua/doc/45doc.php

2. Залишаюся українкою!//Стяг. – 2011. – ч. 2.

3. Коваль, Роман. Про ворогів, союзників і попутників. – К.: 1993. – 45 с.

4. Мадзелян, Семан. Заміст «єднання» – роздир, заміст «любови» – гнів// http://nslowo.free.ngo.pl/lem_lemkivskie/zamist_jednannja.htm

5. СУМ// http://forum.milua.org/viewtopic.php?f=11&t=2187

6. Хроніка створення та діяльності Всеукраїнського об'єднання громадян «Союз гетьманців-державників»// http://hetman-ua.org/about/history.html

7. Чорновол, Ігор. Нью-Йорк зблизька: "Українське село"// http://zgroup.com.ua/article.php?articleid=1259

8. The Ukrainian Orthodox Church of the USA// http://www.uocofusa.org