Взимку 1924 року на Далекому Сході вибухнуло потужне повстання проти більшовиків, так зване Зазейське – його кістяком стали амурські козаки, величезна кількість з яких була вихідцями з України. Створена повстанцями кількатисячна козацько-селянська Амурська армія взяла під контроль 20 сіл і станиць, не рахуючи хуторів. Командував Амурською армією козацький отаман Микола Корженевський, який народився поблизу Канева на Черкащині…

Причиною Зазейського повстання стало введення надзвичайно високих продподатків. За рік селянській родині амурських козаків треба було здати державі податок, що дорівнював вартості мінімум п’яти коней. Родини, у яких було від 5 до 10 дітей, влада прирікала на голод… Комісарам продзагонів, які восени і в грудні 1923 року тинялися краєм, здираючи "заборговану" козаками данину червоній диктатурі, нічим було крити у своїх виступах перед зігнаними на сходки. Байки про "землю – селянам!" на Амурі не мали вдячних слухачів – бо тут і так кожен козак мав чималий земельний наділ, та ще й замість податків розплачувався за нього своєю службою у війську. Левова доля амурських козаків свого часу прибула на Далекий Схід "по переводу" з Кубанського козацького війська, яке, у свою чергу, в більшості своїй складалося із вихідців з України. Так 1901 року потрапила до станиці Миколаївської Амурської області й козацька родина Івана та Єлизавети Корженевських, яка довгу подорож починала з рідного села Решітки Прохорівської волості Золотоніського повіту Полтавської губернії. Всі їхні діти теж були народжені у Решітках…

У грудні 1923-го, отримавши повідомлення про звірства продзагонів і антибільшовицькі виступи селян в Амурській області, нарада емігрантської Амурської військової організації у "вільному" Харбіні вирішила: настав час для рішучих дій. 4 січня 1924 року група з 200 козаків перейшла радянський кордон і вступила у перший бій з прикордонниками. Це власне й було все "закордонне вторгнення", про яке пізніше трубили більшовики.

Загін, який перетнув кордон, складався із загартованих козаків-фронтовиків, навколо них і почалося швидке створення повстанської армії – протягом буквально двох тижнів вона розрослася до 4–7 тисяч повстанців (за різними джерелами). Серед тих, хто прийшов з-за кордону, були і уродженці Решіток, а тепер жителі станиці Миколаївської, козаки Корженевські: Микита, Гнат, Павло та Каленик і Микола, яким судилося очолити збройне повстання. І Каленик, і Микола до переведення на Амур встигли послужити Кубанському козацтву, обоє воювали проти німців на фронтах Першої світової, обоє з фронту повернулися у чині козацьких вахмістрів (старших унтер-офіцерів). Саме 34-річного Миколу Корженевського козаки обрали головнокомандувачем Амурської армії, а його брат Каленик став правою рукою отамана і опікувався військовою скарбницею. Як згадують очевидці, це був звичайний мішок із зібраним емігрантами сріблом вагою понад шість пудів. За це срібло повстанці закупляли провіант у населення та боєприпаси у маньчжурському місті Сахалян (нині це місто Хейхе в Китаї). Побачивши, що у місцевих селян-повстанців переважно допотопні мисливські рушниці, отаман налагодив підпільну закупівлю зброї у китайців. Займався цією нелегкою справою (бо уряд Китаю співпрацював з радянським, допомагаючи затримувати повстанців) ще один козак родом з Полтавщини – Микола Негрій. Фактично, "гвардія" Зазейського повстання складалася з українців. З Полтавщини тут були козаки Дмитренко, Золотайко, Голомата, Пугач, Марченко, Халява, Козак, Карпець, Кузьменко та інші. Були й вихідці з Чернігівської та Харківської губерній, причому харківський козак Петро Коробка бився проти червоних ще в часи існування Української Народної Республіки – 1919 року…

9–10 січня розгорнулися бої повстанців проти червоних у селах Гильчин і Толстовка, причому у чекістських зведеннях місцевих сільських ватажків з переляку зробили високими чинами: вчителя Василя Алексєєва назвали білим генералом, а козацького урядника Миколу Метелицю – полковником. У ніч проти 14 січня розпочалося формування "регулярної" армії повсталих: колишні фронтовики-козаки очолювали селянські підрозділи і навчали їх базових основ дисципліни і ведення бою. Тієї ж ночі повстанці спалили залізничний міст під Благовіщенськом – і в річку впав ешелон. Наступного дня захопили Тамбовку. Розгромили волосний виконком, знищивши документацію зі збору сільгоспподатку, захопили на млині і поділили борошно, взяли як трофеї 2000 рублів та дві дефіцитні друкарські машинки. Штаб повстанців розташувався у сільській школі Тамбовки, туди ж привели перших сто полонених.

У перші ж дні повстання охопило Гильчинську, Тамбовську, Миколаївську та Іванівську волості. У зоні повстання опинився і хутір з символічною для нас, черкащан, назвою – Золотоношський…

У ніч проти 16 січня червоноармійці "чрєзвичайного отряда" спробували не впустити повстанців до Піщано-Озерки, але втекли з села, як тільки їхній командир був поранений повстанською кулею. У шестигодинному бою під Тамбовкою загинув начальник штабу прикордонного загону та п’ятеро червоних прикордонників.

По всій Амурській області повстанці знищували телефонні й телеграфні стовпи, позбавляючи владу можливості викликати підмогу. На 17 січня під кон-тролем повстанців було вже 20 сіл, а ряди Амурської армії продовжували поповнювати добровольці.

18 січня більшовики створили спеціальне військове угруповання для протидії повсталим. До нього увійшли два бронепоїзди, стрілецький і кавалерійський полки, ескадрон прикордонників, кінно-гірська артилерійська батарея та окремий загін особливого призначення – всього понад 5000 штиків.

В умовах розгортання наступу Червоної армії повстанці навіть зуміли розширити зону свого впливу, захопивши 21 січня два села і знищивши там податкові документи. 23 січня козацький загін захопив Костянтинівку, а 24-го вийшов до Нижньо-Полтавки (ось вам ще одна символічна назва). Тут повстанцям довелося вперше вступити в бій з регулярним військом: селяни братів-отаманів Саяпіних, озброєні переважно мисливськими рушницями, зіштовхнулися із озброєними до зубів червоноармійцями 5-го стрілецького полку й зазнали у бою поразки. 25 січня більшовики влаштували перший показовий розстріл козака-повстанця. "Шоу" особвідділ ОГПУ продовжив 29 січня, розстрілявши водночас десятьох селян. У наступні дні розстрілювали по одному полоненому повстанцю, бо мали серйознішу роботу – готувалися до штурму Піщано-Озерки. Розпочали його 1 лютого: оточені козаки й селяни зуміли надовго затримати наступ червоноармійців, перегородивши вулиці колючим дротом, але зрештою майже всі загинули. У наступні дні каральні "зачистки" тривали по всій території, охопленій повстанням.

6 лютого було оголошено скасування військового положення у зв’язку з повним "приборканням" повстання. У рапортах значилося: 300 повстанців знищено, 1200 взято у полон. І після цього розстріли полонених повстанців тривали: в окремі дні закатовували до 30 осіб водночас. У бадьорих звітах писали, що "гідру контрреволюції" остаточно знищено… Та вже в ніч проти 2 березня Миколаївську – рідну станицю братів Корженевських, які встигли відступити за китайський кордон, – штурмував повстанський загін. 10 березня повстанці захопили хутір Волковський, знищивши вартового-червоноармійця і партпрацівника та посадивши в кутузку трьох місцевих селян, які допомагали більшовикам. Спалили документи, прихопили печатку сільської ради та коней і зникли у невідомому напрямку…

Села буквально перетрушували чекісти, та ні нові показові розстріли, ні залякування на "бесідах" із селянами не допомагали. У 12 повсталих селах вилучили всього 20 одиниць зброї – решту селяни приховали. Щоб втихомирити населення, більшовикам довелося зменшити податок удвічі (а в окремих населених пунктах – у 8 разів). З органів місцевої міліції перевели на службу в інші місця третину особового складу – тих, хто найбільше "насолив" амурським козакам.

21-30 квітня відбувся судовий процес над 60 повстанцями. Прокурор губернії Покровський "проштрафився", заявивши всупереч партійній версії: "З політичного боку немає ніякої можливості охарактеризувати рух як "куркульський". Куркулів серед учасників не більше восьми". Серед підсудних були і бідняки-селяни, і службовці, і навіть один робітник. На суді не показали жодного ствола міфічної "американської зброї" і жодного підробного рубля, хоча активно розповсюджували чутки про те, що повсталі друкували фальшиві гроші. Зате не вдалося приховати того, що серед засуджених багато героїв-ветеранів "німецької війни", нагороджених навіть Георгіївськими хрестами.

Чергова хвиля розправи над повстанцями була у травні – знищували тих, хто повернувся з Китаю, повіривши брехливій "амністії". Всього у ході розстрілів повстанців було знищено не менше тисячі козаків і селян – явно не адекватне покарання за повстання проти надмірного гніту податків, у ході якого загинуло близько 60 партпрацівників і червоноармійців. Сучасною православною церквою Росії канонізований як новомученик розстріляний за пі-дозрою в участі у Зазейському повстанні священик Михайло Новгородов. Під час масового розстрілу повстанців більшовиками він впав до ями, поранений у плече. Допоміг вилізти з ями іншому пораненому, 17-річному хлопчині, який зумів утекти і пізніше розповів про те, що сталося, односельцям. А сам священик вибратися з ями не встиг – привезли наступну партію на розстріл, після чого засипали землею і вбитих, і поранених…

А що ж сталося з братами Корженевськими? Після придушення повстання вони встигли перетнути китайський кордон. Павла арештували у 1933 році, коли він тихцем перевідував родину. Разом з дружиною і сімома дітьми його відправили на спецпоселення в Іркутську область. Гната у тому ж 33-у теж арештували, але згодом випустили на волю. Микиту у жовтні 1938-го розстріляли "за підготовку збройного повстання проти радвлади". Головнокомандувач Амурської армії Микола Корженевський, керуючи загоном козаків під час чергового рейду на радянську територію, загинув у бою в 1925 році. Його права рука Каленик Корженевський до середини 30-х був начальником поліцейського управління у "нелегально-російському" Харбіні. Після окупації Маньчжурії Японією існувала версія про те, що він емігрував до Австралії. Дружину (Пелагея, до речі, була родом зі Скородистика сучасної Чорнобаївщини) і п’ятьох дітей забрати з собою не зміг – сім’я повернулася у батьківські місця й оселилася у Золотоноші. Син Каленика, Костянтин Корженевський залишився у станиці Миколаївській і поплатився за це – був арештований у січні 1934-го, отримав 5 років концтабору. У Другу світову він загинув на фронті. Іншого сина Каленика, Володимира, теж призвав на фронт Золотоніський райвійськкомат. У серпневих боях 1941-го підводний човен з червонофлотцем Корженевським на борту зник у глибинах Балтійського моря. А Тимофій Каленикович Корженевський ще у 1970-х роках проживав у Золотоноші…

У мороці буремних часів щезали не тільки люди. Не уціліло і рідне село Корженевських – Решітки, яке за останнім адмінподілом належало до Канівського району Черкащини. Півстоліття тому село взагалі щезло з карт: його поглинули води рукотворного Кременчуцького водосховища. Відселені до сусідніх Ліплявого і Озерища, решітчани зберегли переказ про те, звідки походить назва їхнього рідного села. Кажуть, село було багатим, а на вікнах і дверях усіх хат були різьблені, фарбовані у різні кольори решітки. Можливо, й зараз десь на похмурому дні водосховища виглядає з-під мулу як часточка Атлантиди нашої історії решітка віконця хати вільнолюбних Корженевських…

Автор висловлює щиру вдячність за допомогу у підготовці публікації внукові повстанця Микити Корженевського – Олександру Корженевському (м. Хабаровськ, РФ) та сільському голові Василеві Нероді (с. Ліпляве Канівського району).