Оксана ОСТАПЧУК – народилася у Вінниці. Випускниця слов’янського відділення Московського державного університету (МДУ) ім. Михайла Ломоносова. Кандидат філологічних наук. Доцент МДУ.  Коло наукових інтересів: історія української літературної мови, міжмовні контакти (зокрема, українсько-польські та українсько-російські), мовна ситуація та мовна політика в сучасній Україні та Україні ХІХ століття. Автор численних наукових публікацій з цих питань українською, російською, польською, англійською мовами.

-    Які би Ви назвали основні центри україністики в Росії? І яка їхня генеалогія, адже за радянських часів вивчення історії, мови і культури радянських республік було прерогативою республіканських наукових установ.

-    Відповідати на це питання мені з кожним разом стає все складніше. З одного боку, саме це найчастіше цікавить людей «ззовні»: з України, з Америки чи з Польщі.І тому в певний момент вже важко відійти від певним чином усталеної схеми. З другого боку, таких центрів дедалі більшає, хоча їхня кількість не зовсім пропорційна до їхньої ефективності. Насправді центрів україністики в сьогоднішній Росії не так уже й мало. В одній тільки Москві маємо принаймні кілька вишів, де є відповідна спеціалізація – передусім філологічна, та дослідницьких центрів, зокрема, в академічних інститутах, де акцент уже на історичному аспекті україністичних студій. Найактивнішими з наукового погляду на сьогодні є Відділ східного слов’янства при Інституті слов’янознавства РАН на чолі з Оленою Борісьонок (див. сайт http://vostslavia.narod.ru/), Центр україністики та білорусистики на історичному факультеті МДУ, очолюваний Михайлом Дмітрієвим (див. http://www.hist.msu.ru/Labs/UkrBel/), та Центр українських досліджень в Інституті Європи РАН під керівництвом Віктора Міроненка (див.: http://www.ieras.ru/evrosouz.htm). Саме їм завдячуємо низку конференцій, круглих столів та видань, присвячених україністичній проблематиці з різних історичних епох. Україністичні осередки діють і в деяких інших містах, зокрема, у Санкт-Петербузі, в Уфі, Волгограді, Орлі. Два роки тому, 2009 року відновила також свою діяльність Асоціація російських україністів (президент – Галина Лісна).

Характерна риса сучасної російської україністики (і цим, до речі вона вигідно відрізняється від багатьох інших галузей славістики) – її молодість. У радянські часи українська проблематика в рамах лінгвістичних та історичних студій викликала інтерес не стільки як така, скільки як широке поле для порівняння. Так, український говірковий матеріал широко залучали для висвітлення типології та історії слов’янських мов, з його використанням повстала низка великих лінгвогеографічних проектів: Карпатський діалектологічний атлас, Загальнослов’янский діалектологічний атлас. Українські сюжети з’являлися у працях з історії Польщі та Російської імперії, у культурологічних дослідженнях на широкому слов’янському тлі, у порівняльних літературознавчих студіях. Існували і навчальні курси, до яких залучали українский матеріал. Але коли ми в МДУ в 1999 році набрали першу групу філологів-україністів, знайти літературознавця, що міг би на гідному науковому рівні викладати історію української літератури різних епох, з різних причин так і не змогли: возили студентів до Львова, до Києва та Донецька або запрошували звідти фахівців, що читали їм лекції. Не кажучи вже про відсутність будь-яких підручників та навчальних матеріалів. З того часу ситуація і в філології, і в історії значно змінилась на краще.

-    У яких російських вищих навчальних закладах зараз викладається українознавство чи українська мова? Наскільки ці дисципліни цікавлять студентів? Які студентські очікування від відповідної спеціалізації?

-    Найпростіше мені відповісти на питання про мову: вона є основною спеціальністю для філологів в МДУ ім. Ломоносова (групу набирають раз на п’ять рік), студентів історико-філологічного факультету та кафедри історії країн СНД в Російському державному гуманітарному університеті. Як другу слов’янську українську мову вивчають у Санкт-Петербурзькому університеті, додатковою спеціалізацією є вона в Університеті міжнародних відносин (МДІМО), Московському лінгвістичному університеті (МДЛУ). Відповідно, у цих вишах є комплекс дисцилін, більш чи менш спеціалізованих, що пов’язані з історією, культурою, літературою та сьогоденням України.

Питання про студентський інтерес набагато складніше. Справа у тім, що на славістику загалом і на україністику зокрема дуже рідко потрапляють такі студенти, що мають стійку мотивацію ще до вступу у виш. Найчастіше зацікавлення, «вростання» в мову і культуру відбувається уже протягом навчання, після набутих під час поїздок до країни вражень, знайомства з однолітками тощо. Окрім того, кількість тих, хто приходить до університетів (зокрема, МДУ) з метою стати славістом (вже не кажучи україністом) дедалі меншає. Можна списувати все на демографічну яму чи на недоліки рефоми вищої освіти, хоча не виключаю, що майбутні студенти загалом сьогодні дуже прагматично налаштовані (що не завжди погано), та горизонт їхніх очікувань просто не включає слов’янського та україномовного світу. У свою чергу, як це не прикро визнавати, ми як викладацька спільнота виявились неготовими – ані психологічно, ані методологічно – до такої зміни студентських налаштувань. Українській мові сьогодні важко конкурувати у вишах з англійською, німецькою чи іспанською. Випускники, у свою чергу, стикаються з досить невигідною для них кон’юнктурою на ринку праці, на яку впливає і загальний клімат у російсько-українських відносинах, і внутрішньополітична ситуація в Україні. Втім, майже всі наші випускники – а тільки в МДУ ми мали вже два випуски дипломованих україністів, як кажуть, «відбулись»: і як перекладачі, і як редактори, і як науковці та викладачі. Але загалом питання про очікування студентів та втілення їхніх мрій після закінчення виша – одне з найболючіших не тільки для славістики, але й загалом для філології в її класичному (фундаментально-науковому) розумінні. І навряд чи ця ситуація зміниться на краще найближчим часом.

-    Як би Ви оцінили загальний рівень російської україністики? Які перед нею стоять основні виклики? Які сюжети чи проблеми вимагають глибшої уваги чи взагалі залишаються поза увагою?

-    Важко давати об’єктивну оцінку тому, частиною чого ти є: це як писати відгук на власну дисертацію. Але загалом вважаю, що головна риса сьогоднішньої україністики – її динамічність. Українською проблематикою займаються переважно люди молоді, енергійні. За ті кільканадцять років, що вона існує в сучасній Росії, маємо десятки наукових збірників – не кажучи вже про статті у різних періодичних виданнях, кілька монографій з української історії, низку підручників для вивчення практичної мови, з вишів вийшло кілька поколінь студентів та аспірантів, що виросли в самостійних дослідників. Головне, у чому я бачу запоруку подальшого розвитку російської україністики – це її об’єктивність, витримання справжнього наукового підходу. Колись перед першим набором наших україністів виступала відома італійська дослідниця Джованна Броджі-Беркофф. Я досі пам’ятаю її слова: україністика як наука матиме майбутнє тільки у тому випадку, якщо українською мовою, історією та культурою зацікавляться не тільки в самій Україні, але й за її межами. Зацікавлення є – свідченням цього є надзвичайно інтесивні дискусії на всіх наукових заходах, включно із захистом дисертацій, де порушується україністична проблематика. Питання в тому, чи вдасться російській україністиці витримати той виважений тон в оцінках та концепціях, що його задають сучасні дослідження. Це стосується і суто наукових праць, і видання документів, що їх здійснюють різні осередки, включно з Міністерством внутрішніх справ. Саме залучення фахових україністів є запорукою того, що документи будуть відповідним чином видано та прокоментовано з суто наукової точки зору.

Певною проблемою україністичної спільноти є досить обмежене коло дослідників: ми фактично «варимося» у власному котлі – це добре показала минулорічна конференція відродженої Російської асоціації україністів. З другого боку, протистояти викликам у такому тісному колі почасти простіше. А викликів таких є немало. Один із них – постійний тиск з боку ЗМІ, намагання зробити наукову україністику частиною політичних ігор. Наведу тільки один, але вельми показовий приклад. Цього року у травні трьох з московських україністів, серед яких була і я, запросили на телеміст з Києвом з нагоди Дня слов’янської писемності та культури. У київській студії переважали прихильники «слов’янської ідеї» в її радше русофільській версії. В той час як ми намагались витримати академічний тон, наші співбесідники у Києві загострювали та політизували, зокрема, мовне питання. Сподіваюсь, гідною відповіддю стала наша розповідь про викладання української мови в Москві. Не менш гостро постає питання розвитку україністичних студій в умовах стійкості стереотипів щодо українців та української мови, гостроти взаємних історичних претензій. Втім, стереотипи існують для того, щоб їх руйнувати – або/та досліджувати. Минулого року студентка першого року україністики сама запропонувала мені тему курсової роботи: «Стереотипне сприйняття українства в масовій російській свідомості». Якщо почався процес «відсторонення» від стереотипів, сподіваюсь, його вже не зупинити.

Сюжетів та проблем в україністиці, що потребують глибокого фахового дослідження, на сьогодні залишається багато в усіх гуманітарних галузях. Болючі проблеми російсько-українських відносин у різні періоди історії обговорюються на наукових форумах, але на видання фахових монографій, скажімо, з проблеми голодомору чи УПА, доведеться ще почекати. Втім, тут не останню роль відіграє відсутність внутрішнього національного (передусім українського) консенсусу щодо цих та інших наболілих питань. Філологам у цьому сенсі почати простіше, хоча і тут вивчення, скажімо, суржику, викликає неоднозначну реакцію і в українському, і в російському науковому середовищі. На дослідження чекають великі україномовні масиви, які ще подекуди зберігаються в Росії – у зв’язку з цим назріває проект вивчення українских говірок на російській території. В російських архівах та бібліотеках (таких, як РНБ) зберігаються значні обсяги матеріалів, що чекають на публікацію і відкриття для широкої наукової спільноти. Врешті, не можу сказати і про те, що тільки нещодавно з’явились спеціальні підручники з української мови для росіян (автор – Галина Лісна), натомість не маємо ані окремих підручників з історії України, підготовлених в Росії, ані методологічних розробок з історії української літератури для російської та російськомовної аудиторії, позбавленої внутрішнього контексту.

-    Наведіть, будь ласка, приклади російських дослідників, що займаються українськими сюжетами.

-    Багато імен я уже назвала, серед істориків це і Олена Борісьонок, автор монографії про період українізації, і Михайло Дмітрієв, передусім спеціаліст з релігійних стосунків в Україні XVI-XVII ст. Україністичні зацікавлення відчутні також в роботах провідних спеціалістів з імперського періоду російської історії Олексія Мілера та Леоніда Горізонтова. Міжнародні стосунки України та політологія в широкому розумінні цікавить Віктора Міроненка, що також є ініціатором видання серії «Бібліотека української думки». Історико-культурологічну проблемату розробляють Юрій Лабинцев та Лариса Щавинська, що видали низку праць з питань української та ширше східнослов’янської книжної культури. В царині лінгвістики маємо цікаві роботи російських діалектологів (зокрема, Марфи Толстої та Сергія Ніколаєва, Людмили Калнинь, Галини Клєпікової та ін.). Не можу не згадати про дві захищені нещодавно в МДУ україністичні дисертації на лемківському говірковому матеріалі (Мадіна Алексєєва) та на базі суржика (Тетяна Курохтіна). Різні аспекти української мовної свідомості досліджує відомий етнолінгвіст Олена Лєвкієвська. Галині Лісній та Вікторії Мушинській з Петербурга завдячуємо методологічним забезпеченням практичного вивчення української мови.

-    Як би Ви оцінили рівень і динаміку розвитку російсько-українських контактів у царині гуманітарних наук? Що може і має бути зроблене у цій сфері?

-    Певні здобутки є на сьогодні в усіх галузях гуманітарного знання: і в філології, і в історіі культури, і в політології, і в історії. Російських україністів знають у колі фахівців, запрошують до участі в конференціях, у спільних проектах. Але, на жаль, досі для широкої – навіть академічної – громадскості відомість про існування в Росії україністичних осередків є «відкриттям». Значить, мало себе рекламуємо, мало видаємо, значить, є куди рости. Щодо динаміки взаємних наукових контактів, то її інтесивність напряму залежатиме в науковій сфері від взаємної відкритості, готовності обговорювати болючі непрості питання. Нагальною потребою є створення експертних спільнот для вирішення конкретних проблем в різних гуманітарних галузях. Така практика існувала ще за радянських часів, коли до роботи над спільними діалектологічними проектами, зокрема, при проведенні діалектних границь на лінгвогеографічних картах, залучалися фахівці одночасно кількох тодішніх республік СРСР. На жаль, в новітній історії російсько-українських контактів маємо тільки один – не дуже вдалий – досвід роботи спільної комісії російських та українських істориків над підручником історії 20 століття. Тим часом такі експертні спільноти – хай не на формальному рівні – вкрай необхідні при обговоренні та вирішенні спірних питань з багатьох інших періодів спільної історії, з історії літературної мови, тієї ж діалектології чи соціолінгвістики. Окрема справа – студентські обміни. На разі поїздки студентів здійснюються на базі особистих контактів, конкретних міжуніверситетьских угод. На жаль, реальної підтримки з боку України практична україністика не отримує, як не видно й слідів продуманої політики підтримки української мови та культури за кордоном, хоча, скажімо, діяльність культурних осередків інших слов’янських країн, таких як Польща чи Чехія, дає чудовий приклад такого «культуртрегерства».

-    Чи могли би Ви коротко порівняти російську україністику із польською?

-    У Польщі я буваю досить часто, і, чесно кажучи, з певною заздрістю спостерігаю за розвитком україністики в цій країні. Якщо в суто науковій сфері ми можемо говорити про певний паритет, то, безсумнівно, загальний клімат у Польщі є набагато сприятливішим для розвитку україністики як окремої галузі. Зусиллями вчених, інтелектуалів, літераторів вдалось в  суспільстві як такому постійно підтримується зацікавленість Україною, українськими проблемами та здобутками. Тому і проблеми з наробом студентів на україністику в Кракові, Варшаві чи Любліні не виникає. Це також є базою для широко громадського діалогу: при всій неоднозначності обговорення в польському суспільстві подій на Волині 1943-1944 років, найважливіше, що цей діалог відбувається, що сторони готові слухати одна одну. Кількість державних та недержавних фондів, що підтримують молодих дослідників з України, є в Польщі просто неймовірною, не кажучи вже про спільні проекти типу Люблінського польсько-українського університету. Подібні проекти підтримки міжакадемічних, студентських та под. зв’язків реалізуються і в Росії (цим займається, скажімо, фонд країн СНД), але в набагато формальніший спосіб і в меншому обсязі. Говорячи коротко: Україна цікава для Польщі, є її рівноправним партнером, зокрема, в галузі науки, а над Україною в стосунках з Росією, на жаль, і досі тяжіє стереотип «молодшого», та до того ще й не дуже покірного брата.

-    З ким із українських колег Ви підтримуєте регулярні контакти? Наскільки ці люди залучені до російського інтелектуального життя? І наскільки Ви відчуваєте себе включеною до інтелектуального життя України?

-    Нам дуже пощастило: з самого початку україністику в МДУ підтримали провідні академічні та освітні осередки в Україні. Я просто щаслива, що наші студенти могли слухати лекції Анатолія Загнітка з Донецька  з української граматики (ДНУ), Євгенії Карпіловської з Києва зі словотвору (НАНУ), Орисі Демської з лексикології та Лариси Масенко з мовної ситуації (Києво-Могилянська академія), Олени Галети зі Львова з сучасної української літератури (ЛНУ). Це коло контактів будувалось на спільності наукових інтересів, на особистих уподобаннях та світоглядній близькості, тому навіть не такі часті, як би хотілося, зустрічі не заважають підтримувати постійний живий зв’язок. З зацікавленням слідкую за успіхами львівської діалектологічної школи та її сьогоднішнього керівника Наталі Хобзей. Не менший інтерес викликає те, що роблять мої львівські друзі-історики: Софія Дяк, Ірина Мацевко, на сьогодні пов’язані з Центром міської історії Центрально-Східної Європи. Однак проблема включеності українських інтелектуалів до російського життя і російських до українського не є такою очевидною. Можливо, це спеціфика філологічної спільноти (а саме в колі філологів я переважно обертаюся), але мушу відзначити певну «пунктирність» російсько-українських контактів у науковій сфері. Діалектологи досить добре орієнтуються в здобутках національних шкіл, беруть участь у конференціях тощо, так само як граматисти, історики мови, соціолінгвісти чи спеціалісти з лінгвістичної обробки текстів, але справді широкого гуманітарного російсько-українського діалогу не відбувається. Чому? Можливо, до цього спричинилася фрагментарність сучасного філологічного дискурсу як такого. Історики і політологи, ймовірно, намалюють іншу картину. Але, як мені здається, і тут контакти відбуваються часто «пунктирно» – скажімо, з нагоди конференції, що об’єднує фахівців з певної проблематики. Втім, інтенсивність таких контактів може залежати і від сфери зацікавлень дослідника (не дивно, що Віктор Міроненко, який займається українським сьогоденням, частіше бере участь в різноманітних дискусіях та обговореннях, ніж його колеги, що займаються середньовіччям), і від особистого соціального темпераменту. Я, наприклад, уважно слідкую за всім, що відбувається в Україні – дякувати Інтернету, але на віддалі відчуваю свою участь в українському інтелектуальному житті радше як сторонній спостерігач, який може хіба що долучитися до обговорення якоїсь статті або «порадити» її іншим, може натиснути «мені подобається» або «не подобається» в фейсбуці або інших соціальних мережах. Спроби налагодити «мости» в реальному житті, створити спільний інтелектуальний простір є, і вони не поодинокі, досить згадати про презентації видань, присвячених Україні, на московських книжкових виставках або в бібліотеці Української літератури. Велику роль відіграє тут діяльність перекладачів української літератури Андрія Пустогарова, Олени Марінічевої та інших, що активно пропагують сучасне українське письменство в Росії. Літературні фестивалі, конкурси перекладів – той шлях, по якому не просто варто, по якому цікаво йти. Але, на жаль, говорити сьогодні про створення спільного інтелектуального простору навіть в середовищі науковців завчасно. Питання, чи долучиться академічна спільнота до ширшого інтелектуального життя не тільки в Україні, але і в самій Росії, залишається відкритим. На сьогодні це особистий вибір кожного, так само, як участь в соціальних ініціативах чи громадській діяльності.