У 1989 р. вiдродилась УАПЦ, в якiй першим єпископом став владика Iоанн Боднарчук, що мешкав у Львовi. Київ, як кафедральний та митрополичий град, викликав у владик УАПЦ особливу увагу.

Коли саме була вiдновлена Київська єпархія УАПЦ - на жаль, не вдалося знайти даних. Вiдомо лише, що вже на Пасху 1990 року УАПЦ мала в столицi два храми: Покровський на Подолi, в якому пасхальну службу служили митрополит Iоанн Боднарчук та священик Юрiй Бойко, рукоположений 22 жовтня 1989 року у Львовi, та Михайлiвський при музейному комплексi в Пирогово. На той час, весною 1990 року в столицi епiзодично служили також о. Вiталiй Бойко з Черкас, о. Микита Чудновець з Днiпропетровська, о. Вячеслав Миськов (згодом у чернецтвi Вiкентiй) з Житомира, о. Олександр Iстомин з Херсону.

Згодом УАПЦ продовжувала успiшно розвиватися. У 1990-1992 рр. у м. Київ було утворено  7 парафiй УАПЦ . Крiм двох вищезгаданих, це були храм св. Миколи Притиска на Подолi (перший настоятель - о. Мефодiй Андрущенко), храм св. Андрiя, Трапезний храм св. Iоанна Богослова при Михайлiвському Золотоверхому монастирi, та двi новобудови: храм св. Бориса та Глiба на Теремках (будувався з 1991 р.), та храм св. Iоанна Хрестителя по вул. Гарматнiй.

Крiм о. Юрiя Бойка та о. Мефодiя Андрущенка, знаю iмена ще 15 священикiв УАПЦ, що служили в столицi на початку девяностих: Андрiй Власенко (настоятель у Пирогово), Володимир Черпак (секретар у Патрiаршiй радi УАПЦ), Михайло Вакуленко, Олександр Зарудний, Олександр Кислашко, iгумен Валентин (Дажук) - права рука митрополита Антонiя, прот. Iоанн (забув прiзвище - секретар та водiй Антонiя Масендича, тепер живе у США), прот. Iоанн Бойко, прот. Павло Бохняк, архимнадрит Афанасiй, архимандрит Валентин, монах Захарiя (Чернов-Тарасюк), прот. Олег Кулик (тепер владика Мойсей, УАПЦ-Соборноправна), прот. Степан Яремчук (настоятель церкви св. Миколи Набережного на Подолi), ну й звичайно ж, широко вiдомий настоятель двох храмiв УПЦ-КП у столицi прот. Сергiй Ткачук, який у 1992 р., ще будучи в УАПЦ, заснував громаду св. Серафима Саровського, з якою згодом перейшов до УПЦ-КП.

Звичайно ж, не можна не згадати й владик УАПЦ: крiм патрiарха, нелегке служiння в столицi у 1991-1992 рр. несли митрополит Переяславський та Сiчеславський Антонiй Масендич, два вiкарних владики: єпископ Бiлоцеркiвський Володимир Романюк, та єпископ Уманський Михайло Дуткевич.

Активно дiяли Київське крайове братство св. Андрiя Первозванного, та сестрицтво св. Ольги. У 1991 р. було вiдкрито Київськi пастирськi курси УАПЦ.

У травнi-червнi 1992 р. на порядок денний стала проблема митрополита Фiларета Денисенка, вiдома широкому загалу, на якiй я зайвий раз зупинятися не буду. Митрополит Переяславський та Сiчеславський Антонiй Масендич, та єпископ Бiлоцеркiвський Володимир Романюк фактично були основними дiячами, що посприяли  єднанню частини УАПЦ з тою частиною УПЦ-МП, що пiдтримала Фiларета, й на соборi 25-26 червня 1992 року проголосили утворення УПЦ-КП. Обох указом Мстислава вiд 17 листопада 1992 року було виключено з УАПЦ.

Дехто скаже, що лiдерство все одно належало Фiларету; в нього була каса, миро, кафедральний собор. Але зауважу, що якраз на той час, на кiнець червня 1992 року УАПЦ - це була бiльшiсть, й вона увiбрала у себе меншiсть, тобто - уламок УПЦ-МП на чолi з Фiларетом. Це вже згодом новостворена УПЦ-КП стрiмко зростала, вiдновлюючи контроль Фiларета над багатьма храмами Київщини, а такоэ захiдних областей. Без допомоги з боку УАПЦ такого зростання не сталося б нi за яких обставин.

Особливо яскраво це видно на прикладi Київської єпархії УАПЦ. У м. Київ УАПЦ на червень 1992 року мала 7 парафiй, а у Фiларета не лишилося майже нiчого, крiм Свято-Володимирського кафедрального собору, домового храму св. Фiларета Милостивого на Пушкiнськiй, та заснованого восени 1992 року монастиря св. Феодосiя на Печерську.

Священики УАПЦ та УПЦ-МП, що влилися до УПЦ-КП,  сильно вiдрiзнялися, особливо якщо говорити про тих, хто мав рiзний рiвень духовної освiти: хто закiнчував духовнi навчальнi заклади в УАПЦ, а хто - в РПЦ. Була рiзною й ментальнiсть: як правило, екс-автокефали були бiльшими патрiотами, нiж вчорашнi священики РПЦ, що перейшли до УПЦ-КП, та мали консервативний пострадянський свiтогляд.

До сiчня 1994 р., коли митрополит Антонiй Масендич перейшов до РПЦ, екс-автокефали мали великий вплив на церковнi справи у м. Київ. Але з вiдходом Антонiя на початку 1994 р., та з смертю патрiарха Володимира (Романюка) у 1995 р. екс-автокефали поступово втратили вплив, та розчинилися в середовищi УПЦ-КП. Таким чином, так звана "автокефальна фракцiя" в УПЦ-КП у 1994-1995 рр. поступово перестала iснувати. Тим самим патрiарх Фiларет позбувся багатьох проблем.

Думаю, що плани єднання УПЦ-КП та УАПЦ, якi було перекреслено рiшенням синоду УПЦ-КП 13 грудня 2011 року, просто виявилися для владик УПЦ-КП не на часi, були для них неактуальними, а то й загрозливими. Адже входження УАПЦ до УПЦ-КП обовязково призвело до того, що в УПЦ-КП знову могла б виникнути "автокефальна фракцiя", а з нею мало хто став би миритися. Знову лунали б заклики до соборноправностi, що вiдсутня в УПЦ-КП, та й для УАПЦ повною мiрою не притаманна, але про яку в УАПЦ хоча б вiдкрито говорять, а в УПЦ-КП це, на жаль, одна з заборонених тем.

Але хочеться вiрити, що плани єднання УПЦ-КП та УАПЦ перекреслено не назавжди, що вони ще встануть на порядок денний. Тим паче, що саме завдяки добрiй волi бiльшостi духовенства УАПЦ, яка перейшла до УПЦ-КП, Фiларет залишився Блаженнiйшим митрополитом, а згодом, уже без пiдтримки "екс-автокефалiв", спираючись на власнi кадри, став патрiархом.

Думаю, що патрiарх Фiларет не повинен забувати про червень 1992 року, та повинен з вдячнiстю ставитися до екс-автокефалiв. А проблеми єднання УПЦ-КП та УАПЦ, думаю, ще не раз матимуть широке обговорення хоча б у рамках Київської єпархії, на спiльних нарадах духовенства УПЦ-КП та УАПЦ. Й правий речник патрiарха Фiларета, стверджуючи, що єднання треба починати не на рiвнi владик, а на рiвнi парафiй. Дай Боже, щоб одразу вiд слiв можна було перейти до реальних справ.