Не придумую, не витворюю нічого штучно. Пишу детально так, як відбулося у сьогоденні, у 2012 році, що розпочався. Збурене і збочене суспільство бідкається, змагається про дірявий бюджет, про неправильну, безплідну Верховну Раду України, про високі комунальні платежі, про морози, яких ніхто і близько не сподівався, а вони прийшли, про зубожіння, ні-ні, не духовне; його якраз, принципово наче і не зауважують, про зубожіння матеріальне; і воно таки існує тай страхає людей. Тут і Росія з газом та нафтою і ціною на них. Тут поляки з погордою та впертою мрією про « від моря до моря». Тут румуни, завжди невдоволені своїми кордонами і наша п’ята колона, яка за двадцять років так і не спромоглася сприйняти, Богом даровану нам, незалежність, полюбити нашу Україну. Якщо не полюбити, то бодай поважати Її, як Богом створену. Але як то вони, члени п’ятої колони в Україні, можуть поважати, Богом створену нашу Державу, якщо вони до нині не навчилися поважати Бога. Тож, не чекаймо, вони її не поважатимуть ніколи, як і ніколи не поважатимуть Бога. Такими вони колись помруть, і такими вже на суд Божий стануть. Але я прагну розважати думки не про це! Все це хочу перегорнути, як списаний аркуш паперу, а ось на новому, з несамовитою радістю, розповісти про наступне.

Прибув я в черговий раз до Києва з Галичини, у своє житло, до дітей, до внука тай до всіх тих моїх людей, з якими останніх 20 років, долаю життєві труднощі і перепони. І ось, телефонний дзвоник. А з телефонної слухавки – жіночий голос матері, тривожний, сумбурний з проханням, порозмовляти з сином, йому, мовляв 16 років, та він сам попросив матір допомогти йому поспілкуватися з священнослужителем. Призначаю день, час і, зустріч відбулася. Подібні зустрічі і розмови відбуваються досить часто, то ж, вони часто з досвіду є певною мірою спрогнозовані. Та на цей раз я пережив, напевне те, що пережив Син Божий, Ісус Христос, коли до Нього приступив юнак із запитанням, кажучи, що я маю зробити, щоб Життя Вічне наслідувати !

Переді мною дорослий юнак, високого росту, сучасна стрижка, зачіска, у вусі – кульчик і два знаки запитання в юних, розгублених очах…Запитую його, що привело його до мене, і чую відповідь, яка потрясла мене – « Не знаю, як мені віднайти мир душевний!» Пауза була затяжною, від несподіваного запитання. Тисячі, мільйони юнаків, юнок, у своїх шістнадцять років чого лише не прагнуть, що лише не шукають, до чого не схиляються та в яку залежність у одержимому сьогоденні не попадають. А він, він відчув велику потребу миру, спокою душевного посеред своїх 16-ти літ життя. Я дивився на нього з подивом в душі і дякував Богові за те, що Господь припровадив його у Храм наш, за те, що дозволив Бог побачити цей незвичайний паросток третього тисячоліття, у древньому Києві, у скромній Каплиці на Микільській Борщагівці, серед Вселенського руху усіх галактик і світів, котрому для щастя, для душевного комфорту не вистачало не грошей, не блатів, не вдоволень; не вистачало йому – миру душевного.

Я сказав йому, що подібний душевний стан сьогодні переживає дуже багато людей. Переживають його всі ті, хто в той чи інший спосіб віддалився від Бога. Людей від Господа віддаляє нерозкаяний гріх. І все це не означає, що немає сили впливу у Благодаті Божественної – ця сила дії є всемогутньою, бо вона абсолютна, Божественна. Гріх обезсилює людину, і вона стає безсилою сприйняти з рук Божих цю Благодать. Тоді, коли людина віддаляється від Господа, вона одночасно втрачає спокій, мир душевний. А душа, опанована неспокоєм, стає дуже вразливою, сповненою вагань та тривоги. У відповідністю з мірою гріховності та нерозкаяності, виростає вплив дії на таку людину злої сили, диявола. Тому що нерозкаяними гріхами людина попадає у рабську залежність від сатани. Певний час така уярмлена душа грішної людини, ще може залишатися на плаву не через власну спроможність, благодать молитви, богослужінь, богоугодних вчинків, але з часом грішник її абсолютно і майже цілковито втрачає, таку людину можуть ще утримувати від загибелі молитви рідних, молитви наших побожних предків чи Матері Церкви, яка безнастанно, щоденно молиться за увесь мир хрещений.

На превеликий жаль, не спроможні сьогодні, численні представники духовенства похвалитись якимись особливими успіхами у збереженні спасительних настроїв у серцях сьогоднішньої молоді. Церкви, якщо не бездіють, то діють дуже і дуже мляво. Сьогодні на одному з київських сектантських молитовних домів читаю вивіску, апостольське гасло:» Ми проповідуємо Христа розп’ятого і воскреслого, того, що прийде!» А що проповідується тими, що десятиліттями стають у зухвалу, гордовиту, фарисейську позу і, окрім себе гарних і крутих, давно вже не проповідують нікого і нічого. Як там у Слові Божому, що, мовляв, тебе зважили, а ти не важиш нічого, то ж як з тим «нічим» ставати на суд Божий, там розмовами про те, що невміло і невдало будував на землі Єдину Помісну Церкву, не врятуєшся. Тому щo лукаво будуючи Церкву, можна збудувати свою вічну погибель, а те, збудоване на лукавстві та гордості і за Церкву Господь не сприйме, то ж настане велика ганьба і пекельний неспокій.

Але, як би там не було, цей юнак, навіть приведений мамою, стоїть перед мною; ба, та хто я такий, стоїть перед Церквою земною, яку заснував Син Божий, Ісус Христос, як результат Свого викупчого подвигу; а я представник Спасителя у сьогоденні, слухаю його і спраглива намагаюся йому зарадити та допомогти. Він надзвичайно уважно слухав, коли я розповідав йому, про його земне призначення, про те, що від його земного життя чекає Господь, на мить здалося, що він дихати перестав, так зацікавило його сказане мною. А я нічого особливого не казав, мовляв чекає від тебе Господь, щоб ти здобув добрі, досконалі знання, став освіченою людиною, щоб ти найшов свою пару в житті, мав щастя полюбити і бути улюбленим. Необхідно побратися з коханою дівчиною та повінчатися у Таїнстві шлюбу у Храмі Божому. Потому привести на світ Божий, як плід вашої щирої любові живих, здорових та дбайливих, послушних дітей: виростити їх, виховати та отримати дар батьківської радості та щастя. А все це самотужки, без участі і допомоги Господньої зробити не можливо. Ото ж, чи готовий ти до такого дорослого життя. Чи є в тебе запас сил людських та віри, надії і любові до Бога, щоб використовуючи ці засоби ти зумів свою місію земну достойно виконати? Нехай першим кроком на шляху до цього стане твоє старанне говіння та щира Сповідь і Святе Причастя…Він попросив благословення, подякував і відійшов. У нього було особлива зосередженість та на причуд виразне обличчя…

А у найближчу Неділю, на відправі я знову побачив його. Було дуже холодно, але він вистояв відправу Служби Божої, посповідався і, склавши руки на груди, смиренно, якось особливо по дорослому, прийняв Святі Христові Тайни. В душі я дякував Господу Богові за Його Святу Ласку, Яка довершила все це. До речі, він прийшов не сам, разом з ним у Храмі Службу Божу вистояв і вислухав, а також посповідався та запричастився його приятель, приблизно такого ж віку як і він. Господу нашому слава, на віки віків. Амінь.

Теги: