У статті аналізується феномен Української Лютеранської Церкви як важливого елементу духовної культури України. Автор докладно розглядає історіографію проблеми, враховуючи праці як зарубіжних, так і українських авторів, акцентує увагу на періодах розвитку Української Лютеранської Церкви (з XVI ст. до сьогодення), робить висновок про ориґінальність і специфічний характер Лютеранської Церкви в Україні.

Духовне життя сучасної України невід’ємне від її релігійних традицій, що, як пра-ви-ло, асоціюються з православ’ям, католицизмом, уніатством. Однак повне бачення само-бут-нос-ті нашої країни неможливе без знання історії минулої і сучасної Української Лю-те-рансь-кої Церкви, яка, як зазначає доктор філософських наук В. Любащенко, дуже тісно по-в’я-зана із про-цесом формування української духовної культури [1, с. 5]. Сучасна УЛЦ ви-конує певну роль у сьогоднішніх релігійних процесах, духовному житті незалежної України.

Сторіччями Українська Лютеранська Церква офіційно (у дорадянський період) і при-хо-вано (за тоталітарного режиму) існувала за умов переслідування як релігійна меншина. Однак на зламі ХХ – ХХІ ст. вона не тільки не втратила, а й зміцнила позиції у незалежній Україні, залишаючись сьогодні однією з динамічних протестантських конфесій.

Натомість роль лютеранства та ступінь його впливу на духовне життя нашої країни ще й дотепер повною мірою не визначені. На це, насамперед, вказує недостатній рівень вив-чення самого лютеранського руху, недооцінка його ролі у розвитку загальних куль-тур-них та релігійних процесів України. Довгий час протестантизм розглядався як «релігія другого сорту», шкідлива «радянській людині» [1, с. 5]. Поступове збільшення кількості віруючих у його громадах не відповідало твердженню про «остаточне подолання релі-гій-них пережитків», а тому довгий час реальний стан лютеранства в сучасній Україні спо-тво-рю-вався, уявлення про нього деформувалося. Апологетично-ідеологізований підхід до ви-вчення Лютеранської Церкви на довгий час унеможливив її виокремлення у самостійну іс-то-ричну та історико-філософську проблему, що повною мірою наклало свій відбиток і на су-час-ні спроби дослідження розвитку Української Лютеранської Церкви як феномену ду-хов-ного життя нашого народу.

Сучасна Українська Лютеранська Церква (УЛЦ) – елемент духовної культури сьо-год-нішньої країни. У широкому розумінні – певний продукт розумового розвитку ук-ра-їнсь-кого народу, втілений у конкретну світоглядну форму. У вузькому значенні – носій фі-лософських, етичних, політичних, художніх уявлень людини і суспільства у сучасний момент розвитку нашої країни.

Український протестантизм, а разом з ним і лютеранство як закономірний ре-зуль-тат соціальних та релігійних процесів, не міг би виникнути на теренах нашої країни без глибоких ідейних і культурних змін, що відбувалися у надрах українського суспільства, часто латентно, завуальовано. Ці зміни знаходили певне специфічне відображення у релі-гії, насамперед у вигляді догмату, культової дії, церковної форми.

Отже, мета даної роботи – узагальнене, комплексне позаконфесійне вивчення ста-нов-лення УЛЦ як феномену українського культурного життя у контексті явищ соціального і духовного життя країни, що визначили подальший розвиток українського лютеранського руху, його ориґінальні риси, особливості еволюції, сучасний стан у країні.

Автор, користуючись системним позаконфесійним комплексним підходом, пропонує розглянути становлення Української Лютеранської Церкви як феномену вітчизняної ду-хов-ної культури за трьома основними періодами: 1) перша половина XVI ст. – XIX ст. – ви-никнення лютеранства, його проникнення та апробація на українських теренах; 2) перша половина XX ст. – початок виокремлення особливих рис українського лютеранства, пос-ту-пове перетворення релігії німців-колонистів на новітню релігію українського народу; 3) початок 90-х рр. – сьогодення – подальше закріплення специфічних рис українського лютеранства та їх вплив на новітнє українське духовне життя.

Треба зазначити, що в період з кінця 40-х років до початку 90-х років ХХ століття лютеранські громади на українських теренах взагалі припинили свою діяльність. Це було обумовлено декількома причинами, головною з яких був новий етап наступу радянської влади на релігію взагалі і на іноземні релігійні течії в особливості.

На перший погляд, тема лютеранства нібито достатньо відома світовій історіографії. Але наша країна і дотепер посідає чи не останнє місце у вивченні лютеранського руху як феномену української духовної культури [1, с. 8].

У зарубіжній історіографії Україна розглядалася та й дотепер продовжує розгля-да-тись переважно як:

- малопоказовий реґіон зовнішнього лютеранського впливу, модель північно-аме-ри-канського лютеранства у православному реґіоні;

- поле діяльності зарубіжних лютеранських осередків;

-складова іноземної, передусім польської та російської, релігійної історії, її ілюст-ра-ція [1, с. 9].

Ті чи інші пошуки власного місця України у загальносвітових лютеранських про-це-сах обмежуються лише XVI – XVII ст. При цьому основна увага приділяється Реформації, а не власне лютеранству як новій, специфічній сучасній конфесійній моделі, що цікава не тіль-ки у зв’язку із загальною релігійною історією, а й сама по собі – як її самоцінний елемент.

Таким чином, Україна в зарубіжній історіографії залишилась другорядним, мар-гі-наль-ним суб’єктом загальноєвропейської Реформації та лютеранського руху. Щодо спроби узагальнюючого вивчення еволюції українського лютеранського руху та особливостей його становлення на теренах України у ХХ столітті, то цим активно займається лише док-тор філософських наук В. Любащенко, яка, користуючись системним позаконфесійним комп-лексним підходом, у серії своїх наукових публікацій та дослідницьких праць зробила дуже вдалу спробу дослідити становище громад УЛЦ та їхню суспільну діяльність про-тя-гом усього їхнього існування в Україні. Зокрема, у своїй дослідницькій праці «Історія про-тес-тантизму в Україні», що побачила світ у 1995 році, та науковій статті «Ми є українські єван-геліки», що була надрукована у восьмому номері журналу «Людина і світ» за 1995 рік, вона детальніше розглядає зародження та проникнення лютеранства на українські терени у XVI столітті, його подальше становлення на етнічних українських землях протягом XVI – XX століть [1], [2].

У серії наукових статей В. Любащенко досліджує подальший розвиток українського лютеранського руху та аналізує суспільно-політичну діяльність громад УЛЦ у незалежній Україні, розглядає теологічну доктрину сучасної Української Лютеранської Церкви [3-5].

В Україні проблема лютеранства давно цікавила багатьох дослідників, однак вони роз-робляли її (і продовжують розробляти) також переважно у контексті вивчення Ре-фор-мації, у зв’язку з подіями XVI – XVII ст., передусім, з Берестейською унією. Звертатися без-посередньо до лютеранства авторів спонукали певною мірою дослідження з цієї проб-леми, що з’являлися в інших країнах, або публікації новознайдених вітчизняних пам’яток реформаційного характеру [1, с. 10]. Останнє спричинило появу в Україні та за її межами серії публікацій таких авторитетних вчених, як В. Боцяновський, С. Вілинський, П. Вла-димиров, Є. Калужняцький, І. Огієнко, К. Харланхович, М. Драгоманов, О. Левиць-кий, І. Франко, де зазначена проблема посідає центральне місце.

Що стосується сучасного вивчення стану лютеранського руху в Україні ХХ століття, його впливу на українську духовну культуру, то ця тема так і не стала окремою, са-мо-достатньою проблемою вітчизняних фахівців.

Щодо обґрунтування власного місця УЛЦ у сучасному релігійному житті Украї-ни, спеціального аналізу самої конфесії, то ця проблема залишається нерозв’язаною. Йдеть-ся лише про опис окремих подій із життя сучасної УЛЦ, певних проявів лютеранства у про-тес-тантській міжконфесійній боротьбі [3], [5-7].

У 20 – 80-х роках ХХ ст. вивчення українського лютеранського руху підпо-ряд-ко-ву-ва-ло-ся загальному спрямуванню радянського суспільствознавства і зосереджувалося пере-важ-но на його неґативному висвітленні, підміні власне-наукового аналізу ідеологічною пропаґандою, що наклало певний відбиток і на сьогоднішнє вивчення сучасного стано-ви-ща УЛЦ, її впливу на вітчизняну духовну культуру. Здавалося б, така ситуація зрозуміла: УЛЦ в Україні не стало тим культурно-релігійним явищем, яким виявилось лютеранство в сучасній історії багатьох західноєвропейських країн. Однак комплексне ознайомлення з сучасною літературою УЛЦ, а також публікація серії праць сучасної української дослід-ни-ці Вікторії Любащенко [3-7] дали змогу по-новому поглянути на сучасне становище та сьогоднішню діяльність громад Української Лютеранської Церкви.

Джерела із зазначеної проблеми можна поділити на декілька груп. Перша – це актові матеріали, збірки документів, які мають не конфесійний характер, довідкова література, що містить загальні відомості про виникнення та подальший розвиток на європейських теренах лютеранського руху. Більшість документів присвячена взагалі тим чи іншим подіям між-кон-фесійного життя нашої країни у той чи інший час, подіям з життя православної і ка-то-лицьких церков України ХХ століття. Їх ретельне вивчення дає змогу відшукати чимало інформації щодо українського лютеранського руху ХХ століття.

Друга група – документи конфесійного характеру. Тут основне місце посідають власне-джерела українського лютеранства, а саме:

- теологічно-катехізисний та культово-літургійні твори для внутрішніх потреб Люте-рансь-кої Церкви;

- пам’ятки полемічного, суспільно-політичного, етико-філософського, науково-освіт-нього характеру, спрямовані на реалізацію участі українських лютеран у суспільних і культурних процесах сучасної України;

- архівні матеріали історико-статистичного характеру, що вийшли з громад УЛЦ і міс-тять основний фактичний матеріал їх діяльності в Україні протягом всього ХХ сто-літ-тя;

- періодичні релігійні видання сучасної УЛЦ («Стяг», «Блага Звістка» тощо).

Таким чином, звернення до історичних документів, наукових досліджень, власне-релігійної, передусім ориґінальної сучасної лютеранської літератури викликано не тільки необхідністю арґументованості тих чи інших положень, а й прагненням макси-маль-но можливого ознайомлення зі станом сучасного вивчення даної проблеми.

Виокремлення Лютеранської Церкви почалося на початку XVI століття, коли вірні Слову Божому священики та єпископи виступили проти зловживань, що чинилися у то-діш-ній католицькій церкві частиною кліру: продаж індульґенцій, відпущення гріхів за гро-ші, повне нехтування навчанням Слову Божому парафіян тощо. Цей виступ за оновлення церкви, розпочатий у 1517 році професором Мартіном Лютером у німецькому місті Віт-тен-берзі, переріс у Реформацію – течію з оновлення церкви, яка згодом охопила значну частину Європи, в тому числі й Україну. Провідними гаслами оновлення церкви були: спасіння лише через віру в Христа (sola fide), благодать Божа (sola gratia), основні дог-ми віри мають ґрунтуватися лише на Святому Письмі (sola scriptura).

На українських теренах, як зазначає В. Любащенко, лютеранство вперше з’я-ви-лось в 30 – 40 роках XVI століття в західноукраїнському реґіоні [1, с. 85].

Та П. Кралюк у п’ятому томі дослідницької праці «Історія релігії в Україні», що присвячений зародженню та становленню протестантизму на українських те-ре-нах у XVI – XX століттях, зазначає: німецький характер лютерової Реформації став серйозним бар’єром для поширення її у слов’янських країнах. Необхідно врахувати, що ряд сло-в’янсь-ких народів (передусім західнослов’янських) знаходилися у стані протистояння з німцями [8, с. 21]. І тому «німецька віра» (а саме так трактували лютеранство, наприклад, у Поль-щі, до складу якої у XVI столітті входила значна частина етнічних українських земель) не могла знайти численних прихильників серед місцевого населення. Тому якщо лютеранство й поширювалося у Польському королівстві та Великому князівстві Ли-товсь-кому, то переважно серед німецьких колоністів, що мешкали у містах. Таким чином, вже у першій половині XVI століття на етнічних українських землях існувало достатньо багато лютеранських громад.

Ще одним важливим чинником, який завадив поширенню лютеранства в Україні, бу-ла визвольна війна українського народу 1648 – 1657 рр., провідною ідеєю якої була не-за-леж-ність від Польщі і звільнення українських земель від панування польської шляхти. Тому лютеранські місіонери, які не були українцями, мусили емігрувати з терен України як чужинці, що відвертали народ від православ’я.

Таким чином, вже у першій половині XVI ст. відбувається проникнення лютеранства та його апробація на етнічних українських землях. Необхідно сказати, апробація не дуже вдала, тому що існують дані, що з середини XVII ст. до початку ХХ ст. лютеранські гро-ма-ди повністю припиняють свою діяльність на українських теренах.

Друге дихання лютеранство отримало в період між кінцем Першої світової війни та початком Другої світової війни, коли в західноукраїнських землях, що на той час пе-ре-бу-вали під окупацією Польщі, все-таки з’явилась можливість сповідувати Христа відкрито.

Після поразки української революції і падіння української незалежної держави у 20-і рр. ХХ ст. чимало людей почало замислюватися над причинами багатьох невдач ук-раїнського народу і його вірою, над необхідністю сповідувати чисте Євангеліє і мати Українську Євангельську Церкву. Група православних і греко-католицьких священиків повернулися до давніх євангельських принципів і зуміли об’єднати значну кількість вірних в Українську Євангельську Церкву Аугсбурзького віровизнання, прямою спад-ко-ємницею якої є сучасна Українська Лютеранська (Євангельська) Церква.

Незабаром Церква нараховувала тисячі віруючих, які водночас були патріотами Ук-раї-ни. Впливові лютеранські громади були у Станіславі, Микитинцях, Крехівцях, Луцьку. Будувалися церкви, діяли недільні школи, видавництво. Громади Української Євангель-ської Церкви Аугсбурзького віровизнання почали з’являтися і на теренах радянської Ук-раї-ни, зокрема у Донбасі. Так, згідно з даними ЦДАВО України на початок 1925 року на те-ренах радянської України діяли 197 лютеранських громад (з яких 11 діяли в Донецькій гу-бер-нії), що налічували 37088 осіб (із них 7722 – мешканці Донеччини) [9, с. 46-47]. Тобто маємо підстави говорити про те, що лютеранство в Україні з початку ХХ ст. починає по-сту-пово позбуватися рис національної релігії німців-колоністів (німецька мова бо-го-слу-жіння, західний обряд, нетрадиційне тлумачення Біблії, звернення до світської моралі тощо) та починає активно набувати нові ориґінальні риси новітньої української релігії: українська мова богослужіння, акцент на народній традиції, використання елементів греко-католицької літургії та юліанського календаря.

Таким чином, повернення лютеранства в Україну у першій третині ХХ століття, на відміну від XVI – XVII століть, виявилося більш результативним. Впровадженням укра-їнсь-кої мови, акцентом на народні традиції воно засвідчило орієнтацію на корінне на-се-лення. Проте конфесія залишалась ще явищем німецької релігійної культури, яке спиралося на сторонню моральну й матеріальну підтримку. Абсолютну більшість прихильників лю-те-рансь-кої церкви у цей період становили німці, дещо менше поляки, чехи, словаки, бі-ло-ру-си. Кількість українців у ній залишилась незначною. Припинення діяльності іноземних про-тестантських структур, радикальні міґраційні процеси і стрімка зміна політичної ситуа-ції у Європі зробили подальший розвиток лютеранського руху як у західноукраїнському реґіоні, так і на теренах радянської України неможливим.

Новий етап в історії Української Лютеранської Церкви настав на початку 90-х років ХХ століття, коли в Україну із семінарії «Конкордія» Міссурійського синоду (США) при-їхав молодий пастор Ярослав Шепелявець. Його зусиллями було завезено тисячі при-мір-ників Біблії, сотні одиниць оргтехніки у школи та інститути, видано кілька підручників з основ лютеранського віровчення, профінансовано лікування дітей і навчання лікарів, фермерів, військовиків за кордоном, а в Україні за його особистої підтримки була створена пересувна «клініка на колесах», благодійний центр «Лютерани за життя». Відновивши прак-тику в Західній Україні, сьогодні УЛЦ представлена і в центрально-східному реґіоні на-шої країни, зокрема у Маріуполі, який входить до складу Київської Єпархії УЛЦ. Сьо-год-ні у Маріуполі діє одна зареєстрована громада УЛЦ (пастор Вадим Колесник). Згідно з да-ни-ми держкомрелігії на 1 січня 2004 року УЛЦ мала на теренах України 41 за-ре-єст-ровану громаду [10, с. 60]. Протягом останніх 10 років українські лютерани активно пра-цю-ють над становленням своєї церкви. Її повернення на Батьківщину вони пов’язують не лише з церковним будівництвом, а й більш широким – національним, культурно-освітнім, міжконфесійним – включенням у суспільне й духовне життя країни. Зорієнтована на місцеве на-селення, його культуру, мову, традиції, сучасна УЛЦ прагне відновити гасло своїх піо-не-рів: «Через Реформацію – українізація», бо теперішня Церква є прямою наступницею Укра-їнсь-кої Євангельської Лютеранської Церкви.

Таким чином, Українська Лютеранська Церква не є цілковито іноземним явищем, повністю привнесеним на наші терени з іноземних країв, яке є байдужим до культурної та духовної долі України, її майбуття. Вона також не є новітньою сектою чи релігійною те-чі-єю в нашій країні. УЛЦ має довгу історію в Україні, як і має своїх подвижників, святих і му-чеників за українську християнську віру. Українська Лютеранська Церква з часу свого другого народження в Україні взяла курс на створення національної церкви, головна мета якої – пробудження духовності і національної свідомості українців. Такої ролі не бере на себе жодна протестантська конфесія у новітній Україні, тримаючись зазвичай нейтралітету стосовно політики й національної ідеї. Тому сьогоднішні гасла українських лютеран – «Не почуваймося сиротами, „приходьками”, „чужинцями”, а вкоріненими на рідній українській землі Словом Божим дітьми Небесного Отця, яким не байдужа будичність свого народу, його доля, шлях, життєвий вибір, віра» та «Проповідуй Євангелію так, наче Воно особисто спрямовано до українського народу: так бо Бог полюбив „Україну”, що дав Сина Свого Од-нородженого, щоб, якщо Україна вірує в Нього не загинула, але мала життя віч-не» [5, с. 39] – дисонують з позицією не лише радикальних протестантів, а й українських лю-теран німецької традиції. Як бачимо, нашарування різних християнських традицій, що має місце у надрах сучасної УЛЦ, відтворює напрочуд ориґінальний, не подібний до всьо-го протестантського світу тип сучасної лютеранської церкви – Лютеранської Церкви ук-ра-їнського народу.

ЛИТЕРАТУРА

Любащенко В. Історія протестантизму в Україні: Курс лекцій. – Львів: Видавнича Спілка «Просвіта», 1995. – 350 с.

Любащенко В. …Ми є українські євангеліки // Людина і світ. – 1995. – № 8. – С. 40-43.

Любащенко В. Українська Лютеранська Церква // Релігійна панорама. – 2003. – № 2. – С. 66-78.

Любащенко В. Німецька Лютеранська Церква в Україні: чи є перспектива // Людина і світ. – 2001. – № 6. – С. 10-13.

Любащенко В. Феномен українського лютеранства // Людина і світ. – 2001. – № 7. – С. 33-39.

Любащенко В. Українська Лютеранська Церква: воскресаючи народна мучениця // www.ukrlc.org.

Любащенко В. Протестантизм у державно-церковних відносинах // Людина і світ. – 2002. – № 3. – С. 27-30.

Лютеранська доктрина виправдання // Стяг. – 2002. – № 8. – С. 9-10.

Никольский В. Религиозные течения и группировки в Донбассе в сер. 1920-х гг. // Новые страницы в истории Донбасса. – Донецк, 1994. – Кн. 3. – С. 42-55.

Таблиця зміни мережі релігійних організацій України // Релігійна панорама. – 2004. – № 2. – С. 60-64.