У січні 1397 р. князь Скиргайло був запрошений намісником Київського митрополита Фомою на бенкет, який відбувався на митрополичому подвір'ї собору Софії Київської. Згідно літописному свідоцтву, «с того пиру князь Скиргайло поехал за Днепр к Милославичомь, и тамо разболеся... вьеха в город во Киев болев семь дней преставися в среду... и положень бысть чюдным князь Скиргайло добрым наречены в святом крещеньи Иоанн подле гроба святого Феодосия Печерського» [52, 72]. Раптова смерть Скиргайла, повного сил і здоров'я (у віці 42 років) викликала у сучасників підозру, що він був отруєний. Як зазначає літописець, «неции глаголють иже бы тот Фома дал князю Скиргайлу зелие травное пити» [52, 65]. Як зазначає Г. Ю. Івакін, «підозра в організації смерті Скиргайла впала на оточення Вітовта та Кіпріана. Наступні події показали, що смерть князя була вигідна, насамперед, Вітовту. Київ отримав його найближчий соратник Іван Альгімунтович Гольшанський (Ольшанський)» [21, 84]. Однак не всі дослідники поділяють цю думку. Наприклад, В. Б. Антонович вважає, що «після бенкету у митрополичого намісника, князь відправився на полювання за Дніпро, захворів, ймовірно, від застуди, і помер» [5, 546].

Після смерті Скиргайла у 1397 р. Вітовт не дозволив нікому з русько-литовських князів утвердитися в Київському наділі і зважився керувати ним безпосередньо через своїх намісників. Іван Гольшанський був першим таким намісником (або воєводою) Київським. Це був один з найбільш наближених і довірених сподвижників Вітовта, його майбутній тесть - «в 1418 р. Вітовт одружився на дочці Івана Гольшанського» [11, 329]. Про управління перших Київських воєвод і про їхні стосунки з місцевим населенням, звісток не збереглося. Але в складній ситуації поч. XV ст. Київ продовжував залишатися одним з головних центрів політичного і церковного життя. У 1404-1405 рр. тут знову перебував митрополит свт. Кіпріан («быв тамо год и 11 месяц» [31, 191]) і вів переговори з Вітовтом і Ягайло. Літопис відзначає, що «честова его Витофт Кестутьевич и многия дары даде» [31, 191]. Однак, незважаючи на ці подарунки, між Вітовтом і свт. Кіпріаном виникли якісь суперечки. Переговори завершилися безрезультатно. Ймовірно, відверта пропольська позиція, яку займав Вітовт в цей період не влаштовувала свт. Кіпріана, так як налагодження відносин Вітовта і Ягайла у цей час явно йшло за рахунок утиску православного населення.

Призначений після смерті в 1406 р. свт. Кіпріана новий митрополит-грек свт. Фотій півроку (вересень 1409 - лютий 1410 рр.) провів у Києві, не наважуючись відразу їхати до Москви. В 1411 р. він знову прибув у Велике князівство Литовське «и тамо на Киеве постави Савотия на владыку ко Смоленьску» [54, 55]. У ці роки свт. Фотій підтримував добрі та тісні стосунки з Вітовтом. Серед дослідників існує думка, що «Фотій навіть обіцяв Вітовту перенести до Києва митрополичу кафедру і переїхати сюди на постійне місцеперебування» [13, 290]. Проте, дії свт. Фотія, який став активно співпрацювати з великим князем Московським Василієм ІІ, призвели до його розриву з Вітовтом, який намагався обмежити вплив московської політики на православне населення своєї держави. Для цього він спробував створити окрему Литовську митрополію. При цьому, як зазначає Г. Ю. Івакін, «слід підкреслити, що Вітовт не намагався створити свою окрему митрополію. Він хотів мати своєю всю єдину, загальноруську митрополію, проте підлеглу литовському князю і з кафедрою на території Великого князівства Литовського» [21, 89-90].

У листопаді 1415 р., з ініціативи Вітовта, єпископи підвладній йому Південно-Західної Русі на Соборі в Новогрудку обрали окремого митрополита - Григорія Цамблака, учня і шанувальника свт. Кіпріана (деякі дослідники вважають його навіть племінником святителя). Однак, як зазначає проф., протопресв. І. Мейєндорф, «Цамблак виявився залучений в двозначні плани об'єднання Церков» [41, 318]. У супроводі значної свити, він відвідав Констанцький Собор (1414-1418), де, зокрема, служив з католицьким духовенством літургію, за якою причащався разом з офіційними послами Візантійського імператора. Як відмічає В. М. Лур'є, «мовою дипломатичного церемоніалу це означало, що Григорій представляє перед Римо-Католицькою Церквою не себе особисто і навіть не свою митрополію, а, як мінімум, Константинопольський патріархат» [36, 21]. Ці спроби церковної унії остаточно дискредитували Григорія Цамблака в Північно-Східній Русі. Надіям Вітовта на перенесення центру митрополії до Литовської Русі було покладено край. Відпадала необхідність і в окремому митрополиті, і з 1419 р. відомостей про Григорія Цамблака немає. Навпаки, нормалізуються відносини між Вітовтом і свт. Фотієм, який до 1420 р. відновив свою владу над всіма єпархіями, включаючи навіть підвладну Польщі Галичину.

Останні роки Вітовт провів у впертій боротьбі зі своїм братом - польським королем Ягайлом за відокремлення Литви як самостійної незалежної держави, і з представником руського православного населення в Литовській Русі Свидригайлом (хоча сам він і був католиком), котрий «прагнув зайняти великокнязівський стіл і доставити панування в державі руському удільному устрою» [38, 67]. Обрання на великокнязівський стіл подібного політичного діяча мало явно антипольську спрямованість. Свидригайло відразу повів політику на розрив державної унії з Польщею та відновлення повної незалежності Великого князівства Литовського. У своїй боротьбі Свидригайло «уклав угоди з ханом Золотої Орди Улу-Мухамедом, Молдавським господарем Олександром, Тевтонським орденом і Новгородом» [21, 92]. Поведінка Свидригайла, звичайно, роздратувала польських радників Ягайла. Будучи не в змозі змінити його при тій підтримці, якою Свидригайло користувався в Південно-Західної Русі, вони постаралися усунути його в 1432 р. за допомогою змови. Хоча Свидригайло був повалений і новим великим князем Литовським був оголошений Сигізмунд, тим не менш, Свидригайлу вдалося врятуватися втечею в Полоцьк і закликати на допомогу руських православних князів.

Протягом 3-х наступних років - 1432-1435 рр. Велике князівство Литовське розпадається на 2 частини, згідно етнічного та релігійного складу своїх жителів: корінні литовські землі визнають владу Сигізмунда, всі руські князі і області стоять під прапором Свидригайла. Київ, Новгород-Сіверщина, Волинь, Поділля, Полоцьк, Смоленськ та інші території Південно-Західної Русі об'єдналися в «Велике князівство Руське», визнали владу Свидригайла і були фактично незалежні ні від Кракова, ні від Вільно. Як відзначав літописець, Литва «посадиша великого князя Жигимонта Кестутовича на великое княжение на Вилни и на Троцех, и князи рустии и бояре посадиша князя Швидригайла на великое княженье Русское» [54, 57]. Київ був однією з головних опорних баз Свидригайла. Після завершення військової кампанії князь щорічно «распусти вои свои, князей и бояр, а сам поиде Киеву» [60, 86].

До кінця війни в 1435 р. Свидригайла підтримували тільки Київ, Новгород-Сіверський та Волинь. Тим не менш, зміцнившись в Києві Свидригайло разом з киянами успішно відбивав всі спроби захоплення і на протязі 5 років Київське князівство було фактично незалежним. Це положення припинилося в 1440 р. смертю Сигізмунда, який загинув внаслідок змови. Після смерті Сигізмунда Свидригайло отримав в спадок Волинь, де й помер у 1452 р., а на великокняжий престол був зведений малолітній Казимир Ягайлович. Управляв від імені останнього, Віленський воєвода Ян Гаштольд, який визнав за необхідне зміцнити владу нового великого князя Литовського широкими поступками на користь руської партії у Великому князівстві Литовському. Серед цих поступок на першому плані належало відновити Київський уділ під управлінням православного князя, що не сповільнило позначитися на загальному положенні Православної Церкви в Польсько-Литовській державі.

У 1440 р. Київське князювання отримав у спадок Олелько (Олександр), син зміщеного в 1395 р. Вітовтом першого князя Київського литовської доби Володимира Ольгердовича. Як зазначає В. Б. Антонович, «князь цей, що залишався на незначному Копильському наділі, був, проте, найпомітнішим представником руської партії, як за походженням, так і по видатним особистим якостям... Походить з однієї з старших ліній Ольгердовичів, міг оскаржувати по династичним рахунками права на великокнязівський стіл у нащадків Ягайла» [5, 549]. Під час правління Олелька (1440-1455) та його сина Симеона (1455-1470) Київське князівство користувалося практично повною самостійністю. Цей історичний період у житті Києва «характеризувався стабільністю, подальшим розвитком економічного та культурного життя міста. Свідченням зрослого економічного потенціалу Києва стали ремонт і реставрація пам'яток кам'яної архітектури давньоруського часу, розвиток літератури і мистецтва» [21, 94]. Засновник київської династії Олельковичів, «Олелько Володимирович, "князь и наследственный пан Киевской земли" передавши правління в 1455 р. своєму синові Симеону, прийняв постриг у Печерському монастирі, де й помер у 1484 р.» [28, 86]. Але слід зазначити, що «після смерті батька Симеона, - Олелька Володимировича, у 1455 р. великий князь Литовський Казимир не визнав Київське князівство спадковим володінням Олельковичів, а лише передав його Симеону як наміснику. Пізніше, того ж 1455 р., Симеон уклав з Казимиром договір, за яким той визнавав його володіння Києвом, але тільки в якості свого намісника» [45, 218].

Симеон Олелькович, подібно своїм предкам, характеризується дослідниками «відданістю Православ'ю і руській народності; притому, володіючи військовими даруваннями та хоробрістю, він надав важливі послуги Київському князівству, відбиваючи з великим успіхом напади Кримської Орди, яка в XV ст. наносила найважчі удари Київській області та розорила в кілька прийомів її стольне місто. У внутрішніх відносинах Великого князівства Литовського Симеон Олелькович займає те становище, яке покладали на нього і сімейні його традиції, і займана ним посада Київського удільного князя, - він є постійним поборником і представником руських народних інтересів» [5, 551]. Яскравим контрастом на тлі особистості Симеона Олельковича виглядає його сучасник - великий князь Литовський (а з 1447 р. король Польщі) Казимир ІV, котрий вирізнявся надзвичайною безхарактерністю. Вступивши на польський престол, він постійно знаходився під впливом двох протилежних течій та піддавався завжди тій з них, що безпосередньо його оточувала. У Литві він приносив присягу в тому, що збереже в недоторканності територію князівства та не наполягатиме на державній унії з Польщею. Після цього, прибувши до Польщі, він давав абсолютно протилежні зобов'язання і підтверджував їх клятвами та грамотами.

Більшу частину часу Казимир проживав у Польщі і становище в Литві було в цей період завжди тривожне. Руські князі та вельможі постійно побоювалися, щоб їх великий князь не зробив під впливом поляків таких поступків, які будуть дискримінаційні для руських областей. Бажаючи вийти з невизначеного становища, вони зважилися наполягти на тому, щоб Казимир або постійно перебував у Литві, або доручив управління Великим князівством Литовським наміснику. Два рази (в 1456 р. і 1461 р.) відправлялися до Казимира посольства з Великого князівства Литовського і обидва рази заявлялась зазначена вимога. Слід відмітити, що як намісника пропонували саме Київського князя Симеона Олельковича, але обидва рази Казимир відхилив пропозицію. Особистість Симеона Олельковича бентежила його і він вирішив вжити заходів для того, щоб принизити цей рід, що стояв уже в особі трьох поколінь на чолі руського руху у Великому князівстві Литовському. Задля цієї мети Казимир вирішив відібрати в нього головну його опору - Київське князівство, й вичікував для цього зручної нагоди.

Також необхідно зазначити, що Симеон Олелькович, як князь Київський, піклуючись про безпеку своєї землі, приділяв не менше уваги турботі про Православну Церкву. У 1470 р. його турботами був відремонтований та розкішно прикрашений Успенський собор Києво-Печерського монастиря. Згідно Густинського літопису, «иже украси ю красотою якоже бе мощно, такожде и внутрь иконным писанием... и обогати ю златом и сребром и сосуды церковными» [17, 138]. Як зазначає А. Бартош, «зберігся тричастинний барельєф, який свідчить про оновлення Успенського собору князем Симеоном при архімандритстві Іоанна» [6, 69]. Собор Софії Київської, як давня митрополича кафедра, також ремонтувався в ХV ст., зокрема, «графіті ХV-ХVІ ст. підтверджують його функціонування у цей період» [10, 109]. Крім цього, дослідниками висувається припущення «про ведення в 1453-1486 рр. в Києві місцевого літопису, так званої "Хроніки Олельковичів", якою згодом користувалися автор Хроніки Биховця і М. Стрийковський» [35, 56].

Таким чином, з наведеного матеріалу можна бачити, що династія київських Олельковичів становила серйозну конкуренцію іншим нащадкам Ольгерда, у тому числі і самому королю Казимирові, щодо спадкування його влади. Поряд з цим Олельковичі мали тісні династичні зв'язки з трьома могутніми православними державними центрами того часу - великими князівствами Московським і Тверським, а також Молдавією. Дружина князя Олелька Анастасія була донькою великого князя Московського Василія I Дмитровича та одночасно онукою великого князя Литовського Вітовта. Існує гіпотеза, що син Олелька та Анастасії Симеон в дитинстві та юності тривалий час перебував у Москві при дворі свого дядька Василія II Темного, якому допоміг повернути престол його батько - Олелько Володимирович під час міжусобиці у Північно-Східній Русі 1425-1453 рр. З боку своєї матері Симеон Олелькович був двоюрідним братом великого князя Московського Івана III (1462-1505). У 1463 р. Євдокія Олельківна стала дружиною могутнього православного Молдавського господаря Стефана-Богдана IV Великого (1458-1504) (слід зазначити, що «у 1992 р. Румунська Православна Церква зарахувала Стефана чел Маре до лику святих, пам'ять звершується 2 липня» [53, 216]). Повідомляючи про цю подію, молдавський літопис називає Симеона Олельковича «царем Київським» [43, 119].

Зв'язки київських Олельковичів з Московським, Молдавським і Тверським правлячими дворами забезпечували їм значний авторитет, а також створювали умови для збереження відносної незалежності Київського князівства і поступового повернення йому значення старовинного (в т. ч. сакрального) центру Русі. У 2-й пол. ХV ст. Київське князівство стає центром Православ'я всього великого князівства Литовського. Але ситуація різко змінилася в 1471 р. після смерті в Києві Симеона Олельковича. Королем Казимиром рід Олельковичів був усунений від влади, князівство було ліквідовано і перетворено на воєводство, а намісником (воєводою) в Києві став католик Мартін Гаштольда (Гаштовт) (1471-1478) - дядько дружини покійного князя Симеона. Однак, як зазначає В. І. Ульяновський, «саме з цього часу православна опозиція у Литві набуває нового відтінку. Її очолив князь Михайло Олелькович» [57, 79].

На початку листопада 1470 р. Михайло Олелькович став Новгородським князем-намісником. За повідомленням Типографського літопису, він був призначений Казимиром IV як його намісник, на прохання самих новгородців: «Дасть им князя Михаила Олелковича Киевскаго, князь же Михаил вьеха в Новгород, и прияша его новгодци с великою честью» [55, 189]. Це повторюють Псковський і Софійський II літописи. Найбільш наполегливо ідею про Казимирове посадження князя Михайла Олельковича в Новгород розвиває Ю. Г. Алєксєєв. У монографії про Івана III вчений (услід за Псковським літописом) називає Михайла Олельковича «князем из королеви руки» [2, 72]. В наступному дослідженні Ю. Г. Алєксєєв постулює: «Приїзд Михаїла в Новгород - політична акція, погоджена з королем Казимиром і відповідала його інтересам» [4, 128]. А у науково-популярній книзі цей вчений додає, що «"князь из королеви руки" прибув з уніатського Києва і, ймовірно, з благословення митрополита-уніата. І без всякого сумніву, з відома і згоди свого государя і сюзерена - короля Польського і великого князя Литовського» [3, 41-42].

Однак, не всі дослідники такої думки. Наприклад, позицію Ю. Г. Алексєєва досить сильно критикує В. І. Ульяновський, який звертає увагу на те, що «фактично Ю. Г. Алексєєв репрезентував пізнішу візію російських наративних джерел та взагалі уявлення про характер влади й владарювання, який побутував у Московській державі часів Івана III. Литовські реалії до уваги не бралися. Але вже одне те, що виїзд князя Михайла з Новгорода в 1471 р. був цілком самовільним, підважує постулат про його "призначення" в Новгород Казимиром. Не взята до уваги й політика новгородського нобілітету, котрий завжди надсилав адресні запрошення на правління, - порушення цієї традиції означало б утрату прерогатив "республіки" й застосування моделі з правом подавання володаря чужої держави» [57, 81]. Також інакше оповідає про прибуття до Новгороду Михайла Олельковича Львівський літопис: «по смерти архиепископа Іоны новгородци владыку хотяху в Киеве ставити, и князя Михайла Олелькова себе взята» [37, 285].

Михайло Олелькович, вочевидь, підтримав ідею про свячення Новгородського архієпископа в Києві. Це викликало бурхливу реакцію Московського митрополита Филипа I (1464-1473), який звернувся до новгородців із погрозами, «взлагая на них отлучение и неблагословение, того ради, что хотят владыку ставити на Киеве, нарицая митрополита Киевского Латынянина, веру Латыньскую держаща» [37, 287]. Як зазначає В. І. Ульяновський, на цю тему «зберігся текст одного з Послань митрополита Филипа до новгородців, датованого 22 березня 1471 р.» [57, 81]. Варто зазначити саме ідею висвяти Новгородського архієпископа в Києві, хоча, згідно даним, підтвердженим археологічними розкопами, на той час «митрополит Київський резидіював у Новогрудку та частково у Вільні» [39, 90]. Слід зазначити, що сама ідея висвяти Новгородського архієпископа в Києві, нехай і опосередковано, але переконливо свідчить про наміри Київських князів Олельковичів щодо відновлення старого митрополичого осідку, а це передбачало б і власного митрополита, а не такого який у цей час призначався владою Польсько-Литовської держави. Канонічним підґрунтям тому могла були, за припущенням В. І. Ульяновського, «стародавня грамота Константинопольського патріарха зі знаменитим постулатом: "В Киеве соборная церковь всея России и главная митрополия"» [57, 81].

Ідею київського свячення (від митрополита Григорія Болгарина) нового претендента на Новгородську архієпископію Пимена підтримала пролитовська партія, однак перемогли прибічники Москви. Водночас 15 листопада 1470 р. делегація від нареченого на кафедру свт. Феофіла († 1484) (за звичаєм, було висунуто три кандидати) відправилася до Казимира IV. У підсумку, «з великим князем Литовським (саме в цій іпостасі, а не з польським королем) була укладена нова угода про союз проти Москви та збереження незалежності Новгородської республіки при особистому сюзеренітеті Казимира IV» [42, 227]. Врешті, 15 грудня 1471 р. в Москві «митрополитом Филипом з п'ятьма іншими єпископами Феофіл був хіротонізований на єпископа Новгородського і Псковського з возведенням у сан архієпископа» [40, 274]. Згодом, внаслідок боярських інтриг свт. Феофіл в 1480 р. був позбавлений кафедри, вивезений до Москви та ув'язнений в Чудовому монастирі. Слід зазначити, що багато хто з авторитетних дослідників вважає, що свт. Феофіл у Чудовому монастирі й помер [57, 81; 42, 224; 7, 278; 51, 128]. Однак це не відповідає дійсності. Як повідомляє митр. Мануїл (Лемешевський), свт. Феофіл «у 1483 р., перебуваючи в ув'язненні, підписав так звану «Зреченну грамоту», в якій говорилось: "архиепископом не именоватися и в смиреннейших пребывати до последняго издыханья". Після цього він був звільнений, але залишався в Москві» [40, 274]. Подальшу долю святителя повідомляє відомий церковний історик-агіограф М. В. Толстой: «перебуваючи в ув'язненні в Чудовому монастирі близько трьох років він тяжко захворів. У хворобі йому з'явився свт. Нифонт († 1156), єпископ Новгородський, який спочиває в Ближніх печерах Київської Лаври, і нагадав йому колишню обіцянку - вклонитися чудотворцям Печерським. Хворий святитель відправився до Києва і вже наближався до Дніпра, як хвороба посилилася, і він отримав одкровення, що хоча не досягне живим печер, але тіло його упокоїться в них» [56, 300-301]. Зараз святі мощі свт. Феофіла, архієпископа Новгородського почивають у Дальніх (Феодосієвих) печерах Києво-Печерської Лаври.

Необхідно зазначити, що взагалі дослідники висувають різні версії про відносини Новгорода, Литви та Москви в цей період та про участь у них Михайла Олельковича. Однак більший інтерес у контексті питання про зацікавлених у висвяченні Спиридона особах, викликає питання про причину раптового від'їзду Михайла Олельковича з Новгорода у 1471 р. На цей рахунок літописи повідомляють одну єдину версію: «Князь же Михаил пребысть у них недолго время, и прииде ему весть, что брат его старейший, князь Семен, на Киеве преставился. Он же тое зимы поиде из Новагорода к Киеву» [55, 175].

Псковський III літопис надає точну дату виїзду Михайла Олельковича: «Того же месяца (березня 1471 р.) в 15 день выеха из Новагорода князь Михаил Кыевскы, а поеха на Киев, на свою вотчину» [46, 318]. Проблематичною для достовірності запропонованого в літописах пояснення раптового від'їзду Михайла Олельковича істориками бачиться саме хронологія. Адже Київський князь Симеон Олелькович помер 4 грудня 1470 р., а Михайло виїхав з Новгорода більш ніж 3 місяці по тому - лише 15 березня 1471 р. Це породило гіпотезу, що не смерть брата стала головною причиною залишення Михайлом Олельковичем Новгорода. Більшість дослідників вважає, що від'їзд князя Михайла з Новгорода в Київ став необхідним не після смерті брата, у якого залишився прямий спадкоємець - син Василь, а після звістки про рішення короля Казимира IV про остаточну ліквідацію Київського удільного князівства. Це був нищівний удар для київської княжої династії, перед яким юний Василь та його мати були безпорадні. Втручання Михайла Олельковича та його претензії на Київський стіл були необхідною спробою врятувати родову спадщину.

Згідно думки В. І. Ульяновського, «вся діяльність Михайла Олельковича побудована на прихованих діях, спрямованих на владну мету, власну вигоду; при цьому допускалися будь-які методи реалізації головної ідеї. Це пояснює його суперечливі дії: у відкриту боротьбу за Київський стіл він так і не вступив, але затаїв злобу на короля й почав підготовку змови; вів таємні переговори з Іваном III і демонстрував лояльність Казимиру IV; готував політичний переворот, але в очах суспільства залишився покараний невідомо за що; припускаємо, що він протегував свою кандидатуру Київського митрополита (як початок "переймання" влади), але підтримав обрання Мисаїла та підписав його звернення до папи» [57, 83]. Далі дослідник розвиває свою гіпотезу щодо Михайла Олельковича, як головного ініціатора висвячення Спиридона на Київську митрополію.

Перш за все, В. І. Ульяновський звертає увагу, що Твер, на відміну від Москви аж ніяк не прагнула до розриву з Константинопольським патріархатом і продовжувала підтримувати з ним зв'язок після турецького завоювання 1453 р., і саме освічений діяльний представник тверського чернецтва (але не з оточення єпископа) міг підійти на роль кандидата на Київського митрополита. З іншого боку, з цілого ряду причин родина та близькі династії Олельковичів більше не мали можливостей таємно отримати серед споріднених православних влади кандидата, крім Твері. Невідомо чи був великий князь Тверський Мисаїл (1461-1485) посвячений у ці справи. Принаймні, його позиція мала бути нейтральною. Очевидно, більшу посередницьку роль зіграла його дружина - Софія Олельковна.

Головна мета, якої досягалося поставлення Спиридона Олельковичами, - початок боротьби за відновлення Київського князівства, причому спочатку за повернення йому функцій духовного центру. Фактично митрополит, який висувався ними, і не міг відразу з'явитися ні у Вільні, ні в Новогрудку, - великих центрах Литви, де не було його прихильників і де його не могли підтримати його таємні покровителі. У свою чергу, до 1474-1476 рр. в Києві вже існували необхідні умови для репрезентативного функціонування митрополичої кафедри. Віддалена від центру Литви і, відповідно, великокнязівської влади, митрополія повинна була знаходитися в політичному полі київської княжої сім'ї і стати своєрідним центром широкомасштабного відродження Київського князівства, а надалі концентрації навколо нього на церковному рівні всієї Литовської Русі. Як вважає В. І. Ульяновський, «завдання нового Київського митрополита, та й сама його енергійна особистість повторювали старий, але не забутий образ митрополита Кіпріана, який також прибув з Царгорода і мав проблеми з визнанням своїх повноважень. Крім усього зазначеного, перебування Спиридона в Києві було вкрай важливим для додаткового підкреслення легітимності митрополита через легітимне поставлення і кафедру давньої митрополії» [57, 88]. Оскільки Спиридон міг вказати на своїх покровителів, його повністю не присвячували в усі плани і не інформували про учасників.

Але з ліквідацією Київського князівства в 1471 р. і призначення воєводою католика Мартіна Гаштовта (1471-1478) перебування Спиридона в Києві ставало проблематичним. Католик М. Гаштовт (хоча його дружиною і була православна Анна Юріївна Гольшанська) не міг підтримати ні ідеї поставлення Спиридона, ні прийняти його в Києві як митрополита. Можна припустити, що про приїзд Спиридона воєвода повідомив Казимиру IV і той видав два накази: про чергове звернення Мисаїла в Рим і про арешт Спиридона. Найімовірніше, Спиридон міг бути ув'язнений саме в Києві, тому що його перевезення у Вільно під час очікування затвердження з Риму Мисаїла (якого так і не надійшло) була небажаною та могла породити церковні смути. Головний ініціатор поставлення Спиридона Михайло Олелькович в Києві не жив, тому надати допомогу митрополиту не міг. Більше того, він, як і інші учасники та ініціатори поставлення Спиридона на Київську митрополію, відреклися від нього й продемонстрували єдність з затвердженим Казимиром IV митрополитом Мисаїлом.

У 1481 р. Михайло Олелькович організував змову (т. зв. «змова князів») з метою вбивства чи відсторонення від престолу Казимира IV. У число головних організаторів крім Михайла Олельковича входили Федір Бєльський та Іван Гольшанський. Кінцевою метою «змови князів» було зведення на престол Михайла Олельковича. Переворот мав під собою реальні шанси, оскільки був підкріплений не тільки співчуттям всередині Великого князівства Литовського, а й припускав підтримку ззовні - з боку Москви та Криму, але був передчасно розкритий завдяки доносу київських бояр Ходкевичів. Михайло Олелькович та Іван Гольшанський були страчені, а Федору Бєльському вдалося втекти до Москви. Важливо відзначити, що саме після страти головних учасників «змови князів» з'являються літописні свідчення про митрополита Спиридона, а незабаром і він сам з'являється в Московській Русі.

Необхідно зазначити, що незалежно від дослідження В. І. Ульяновського про покровительство Олельковичів у висвяті Спиридона на Київську митрополію, вперше опублікованого в 1998 р., Б. М. Флоря прийшов до висновку ідентичного (публікація 1999 р.). Підсумовуючи свої спостереження, Б. М. Флоря, зокрема, констатує: «Очевидно, за кандидатурою Спиридона повинні були стояти досить впливові кола у верхах церковного та світського суспільств православного населення цієї держави - кола, ворожі пошукам зближення з Римом, які прагнули оновити церковні зв'язки між Київською митрополією і Царгородом... Видається досить ймовірним, що саме родина Симеона Олельковича - його вдова і діти - опинилися на чолі угруповання, що зайняло ворожу позицію по відношенню до планів Мисаїла і Казимира Ягелончика, котрий підтримував цього "електа" на митрополію. Можливо, усвідомлюючи розбіжність своїх дій з планами великого князя, його противники і висунули кандидатом на митрополичий престол людину, яка не належала до числа його підданих» [59, 53-54].

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Александрович В. С. «Покрова Богородиці» з ілюстрацій «Анфологіону» 1619 р. друкарні Києво-Печерської Лаври як переказ київської іконографічної традиції XV-XVI ст. // Могилянські читання 2002 р. К., 2003.

2. Алексеев Ю. Г. Государь всея Руси. Новосибирск, 1991.

3. Алексеев Ю. Г. «К Москве хотим»: Закат боярской республики в Новгороде. Л., 1991.

4. Алексеев Ю. Г. Под знаменем Москвы. Борьба за единство Руси. М., 1992.

5. Антонович В. Б. Киев, его судьба и значение с XIV по XVI столетие (1362-1569) // Антонович В. Б. Моя сповідь: Вибрані історичні та публіцистичні твори (Упор. О. Тодійчук, В. Ульяновський. Вст. ст. та комент. В. Ульяновського). К., 1995.

6. Бартош А. Свідок відновлення Успенського собору в 1470 році // Лаврський альманах. К., 1999. №. 2.

7. Бершадский В. Н. Новгород и Новгородская земля в XV веке. М.-Л., 1961.

8. Борисов Н. С. Русская Церковь в политической борьбе XIV-XV веков. М., 1986.

9. Борисов Н. С. Церковные деятели средневековой Руси XIII-XVIII вв. М., 1988.

10. Высоцкий С. А. Средневековые надписи Софии Киевской (По материалам граффити XI-XVII вв.). К., 1976.

11. Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець IX - початок XVI ст.). Склад, суспільна і політична роль. Історико-генеалогічне дослідження. Львів, 2000.

12. Голубинский Е. Е. История Русской Церкви. Т. II. Ч. 1. М., 2002.

13. Греков И. Б. Восточная Европа и упадок Золотой Орды. М., 1975.

14. Греков И. Б. Очерки по истории международных отношений Восточной Европы XIV-XVI вв. М., 1963.

15. Грушевський М. С. Історія України-Русі. Т. 5. К., 1994.

16. Ґудзяк Б. Криза і реформа. Київська митрополія, Царгородський Патриархат і генеза Берестейської унії. Львів, 2000.

17. Густынская летопись (Подг. текста Ю. В. Анхимюка, С. В. Завадской и др.) // Полное собрание русских летописей. Т. 40. М., 2003.

18. Дмитриева Р. П. Спиридон-Савва, Киевский митрополит // Словарь книжников и книжности Древней Руси. Вып. 2 (Вторая половина XIV - XVI в.). Ч. 2: Л-Я (Отв. ред. Д. С. Лихачев). Л., 1989.

19. Экземплярский А. В. Владимир Ольгердович, князь Киевский (1362-1394) // Энциклопедический словарь Ф. А. Брокгауза и И. А. Ефрона. Т. VI-А (12): Винословие - Волан. СПб., 1993-1998 (репринт издания - СПб., 1890-1907).

20. Жиленко І. Святий Серапіон Печерський - маловідомий український письменник XIII ст. // Лаврський альманах. К., 2001. № 3.

21. Івакін Г. Ю. Історичний розвиток Києва XIII - середини XVI ст. (історико-топографічні нариси). К., 1996.

22. История Русов или Малой России. К., 1991 (репринт издания - М., 1846).

23. Кабрда И. Турецкие источники по истории Православной Церкви в Османской империи // Восточные источники по истории народов Юго-Восточной и Центральной Европы. Т. І. М., 1969.

24. Карташев А. В. Очерки по истории Русской Церкви. Т. I. М., 1991.

25. Київський літопис першої чверті XVII ст. (Публ. та прим. В. І. Ульяновського, Н. М. Яковенко) // Український історичний журнал. К., 1989. № 5.

26. Кирилл II, митрополит Киевский // Русский биографический словарь (Под ред. А. А. Половцова и др.). Т. 8. Ибак - Ключарев. М., 1998-2004 (репринт издания - М., 1896-1918).

27. Кочан Я. Флорентійська унія і Київська митрополія: до характеристики розвитку та втілення ідеї унії Церков // Знаки часу: до проблеми порозуміння між Церквами. К., 1999.

28. Клепацкий П. Г. Очерки по истории Киевской земли. Литовский период. К., 2007.

29. Лебединцев П., прот. Киево-Печерская Лавра в ее прошедшем и нынешнем состоянии // Печерський благовісник. Журнал Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври. К., 2004. № 2.

30. Летопись по Воскресенскому списку (Предисл. Б. М. Клосса) // Полное собрание русских летописей. Т. 7. М., 2001.

31. Летописный сборник, именуемый Патриаршей или Никоновской летописью (Предисл. Б. М. Клосса) // Полное собрание русских летописей. Т. 10. М., 2000.

32. Летописный сборник, именуемый Патриаршей или Никоновской летописью (Предисл. Б. М. Клосса) // Полное собрание русских летописей. Т. 11. М., 2000.

33. Лимонов Ю. А. Польский хронист Ян Длугош о России // Феодальная Россия во всемирно-историческом процессе. Сборник статей, посвященный Л. В. Черепнину. М., 1972.

34. Лурье Я. С. Две истории Руси XV века: Ранние и поздние независимые и официальные летописи об образовании Московского государства. СПб., 1994.

35. Лурье Я. С. Общерусские летописи XIV-XV вв. М., 1976.

36. Лурье В. М. Русское Православие между Киевом и Москвой. Очерки истории русской православной традиции между XV и ХХ веками. М., 2008.

37. Львовская летопись (Предисл. Б. М. Клосса) // Полное собрание русских летописей. Т. 20. М., 2005.

38. Любавский М. К. Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно. М., 2004.

39. Малевская М. В. Монументальные сооружения Новогрудского детинца 14-17 вв. // Краткие сообщения Института археологи АН СССР. Т. 135. М., 1973.

40. Мануил (Лемешевский), митр. Русские православные иерархи 992-1892. Т. III. М., 2004.

41. Мейендорф И., протопресв. История Церкви и восточно-христианская мистика. М., 2003.

42. Манусаджянас Т. Новгород на политическом перекрестке 1470-1471 гг. // Проблемы истории России. Вып. 3. Екатеринбург, 2000.

43. Молдавско-польская летопись. 1352-1564 гг. (Подгот. текста и пер. на рус. яз. Н. Н. Улащика) // Славяно-молдавские летописи XV-XVI вв. (Сост. Ф. А. Грекул). М., 1976.

44. Московский летописный свод конца XV века (Под ред. М. Н. Тихомирова) // Полное собрание русских летописей. Т. 25. М., 2004. (репринт издания - М.-Л., 1949).

45. Пазднякоў А. Алелькавічы // Вялікае Княства Літоўскае. Энцыклапедыя у 3 т. Т. І: Абаленскі - Кадэнцыя. Мн., 2005.

46. Псковские летописи (Под ред. А. Н. Насонова) // Полное собрание русских летописей. Т. 5. Вып. 2. М., 2000 (репринт издания - М., 1955).

47. Рейхман Я. Турецькі архіви і їх значення для дослідження історії України // Археологія України. К., 1966. № 4.

48. Русина О. Мисаїлове послання Сіксту IV за Синодальним списком // Український археографічний щорічник. Вип. 7. К., 2002.

49. Русина О. В. Послання Папі Римському Сіксту IV і проблема інтерреляції літературних пам'яток XV ст. // Український історичний журнал. К., 2008. № 2.

50. Синопсис Київський (Упорядкувала, адаптувала українською мовою, склала додатки і примітки І. Жиленко. Відп. ред. В. М. Колпакова) // Лаврський альманах. Спецвипуск. К., 2002. № 2.

51. Скрынников Р. Г. Государство и Церковь на Руси XIV-XVI вв. Новосибирск, 1991.

52. Слуцкая летопись // Полное собрание русских летописей. Т. 35. Летописи Белорусско-Литовские (Сост. и ред. Н. Н. Улащик). М., 1980.

53. Стати В. Штефан Великий, Господарь Молдовы. Кишинёв, 2004.

54. Супрасльская летопись // Летописи Белорусско-Литовские (Ред.-сост. Н. Н. Улащик). Полное собрание русских летописей. Т. 35. М., 1980.

55. Типографская летопись (Предисл. Б. М. Клосса) // Полное собрание русских летописей. Т. 24. М., 2000.

56. Толстой М. В. История Русской Церкви. Спасо-Преображенский Валаамский монастырь, 1991.

57. Ульяновський В. Митрополит Київський Спиридон. Образ крізь епоху, епоха крізь образ. К., 2004.

58. Филарет (Гумилевский), архиеп. История Русской Церкви в пяти периодах. Третий период - от разделения митрополии до патриаршества (1410-1587). М., 2001 (репринт издания - М., 1888).

59. Флоря Б. Н. Попытка осуществления церковной унии в Великом княжестве Литовском в последней четверти XV - начале XVI века // Славяне и их соседи. Вып. 7. М., 1999.

60. Хроника Быховца // Полное собрание русских летописей. Т. 32. Хроники: Литовская и Жмойтская, и Быховца. Летописи: Баркулабовская, Аверки и Панцырного (Сост. и ред. Н. Н. Улащик). М., 1975.

61. Хроника Польская, Литовская, Жмудская и всей Руси // Полное собрание русских летописей. Т. 32. Хроники: Литовская и Жмойтская, и Быховца. Летописи: Баркулабовская, Аверки и Панцырного (Сост. и ред. Н. Н. Улащик). М., 1975.

62. Шабульдо Ф. М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовського. К., 1987.

63. Шмеман А., прот. Исторический путь Православия. Париж, 1989.

Ієромонах КЛИМЕНТ (Шмигельський),

благочинний Різдва Пресвятої Богородиці

Десятинного монастиря м. Києва,

магістр богослов'я, докторант Ужгородської

української богословської академії

імені святих Кирила та Мефодія

Теги: