Перше п’ятдесятиріччя минуло відтоді, як села Сагунівка і Ломовате, а разом з ними ще 36 сіл Черкащини, зникли під водами Кременчуцького водосховища. Ломоватого більше нема й на карті України.

Експонати в музей збирали ще до затоплення

Втім, є ще місце, де обидва села можна побачити на власні очі. Правда, в зменшеному в багато разів вигляді. Це Народний музей села Сагунівка. Відтворили ландшафт рідних сіл директор музею, уродженець Ломоватого Іван Жученко та уродженець Сагунівки Петро Кривошея. Макет робили рік, спираючись на аерофото-зйомку 1953 року та спогади.

Сагунівка – єдине з переселених сіл області, що створило цілий музей пам’яті про батьківщину. Учитель історії Сагунівської середньої школи Василь Царенко зі своїм краєзнавчим гуртком збирав перші експонати для нього ще до того, як села зникли під водою. Зберігали все це спочатку в школі, а далі – в Будинку культури. Серед експонатів – знарядь праці, фотографій, документів, археологічних знахідок – зберігається і макет козацької церкви 1792 року, що була колись у Сагунівці. Ту церкву ще за царя планували знести, щоб збудувати нову. Її таки зруйнували, але не з відома Святійшого Синоду, а у розпалі атеїстичної боротьби в 1930 році. Втім, повністю позбутися пам’яті про неї не вдалося, бо жив у селі майстер Ничипір Луговський, який у 1924 році зробив її макет з дерева. Копія ця стояла у нього вдома в альтанці і тоді, коли неподалік руйнували оригінал. Люди почали ходити в двір до дядька Ничипора по церковних святах, а то й просто вклонитися сільській святині. Церква дісталась сину майстра, Дмитру, який теж мав золоті руки: робив бандури, балалайки. Він і передав сільську реліквію, а разом з нею – змайстровані батьком макети пароплава, двох сагунівських шкіл, батьківський станок та свої музичні інструменти Василю Царенку.

Макет церкви став гордістю експозиції, та головну його родзинку Іван Жученко виявив недавно. Разом із місцевим священиком вони зняли стіни конструкції, і побачили всередині маленький розмальований іконостас!

Чарівні місця над Дніпром називали санітарно непридатними

– У 1949 році селяни вперше почули про об’єднання придніпровських сіл, – розповідає гостям свого музею його директор Іван Жученко. – В архівах я знайшов доповідь академіка Заболотного, який переконував селян, що землі над Дніпром санітарно непридатні для життя. Хоча археологи перед самим затопленням відшукали на нашій території залишки черняхівської культури і городище часів Київської Русі, а значить, люди тут жили вже понад дві тисячі років.

– Досліджуючи історію Середньої Наддніпрянщини, я був вражений масивом археологічних пам’яток на цих землях, – говорить доктор історичних наук, професор Анатолій Чабан. – Це і знахідки часів пізнього палеоліту (села Більки, Бузьки, Мутихи, Пищики, Домантове, Коробівка), і доби міді і бронзи (Домантове, Липівське), які підтверджують, що саме нині затоплені землі здавна широко заселялися нашими предками.

Однак при спорудженні Кременчуцької ГЕС на це не зважали.

На руїни уперто повертались коти

Люди, вважає Іван Жученко, за війну і попередні, не менш руйнівні десятиліття в історії України так звикли до експериментів над собою, що прийняли все покірно. Коли вперше заговорили про затоплення, Івану Жученку було 9 років, тож всі його спогади дитинства пов’язані з тим великим переселенням.

– У 1956 році людей вивезли в поле, поставили там столи, і кожен тягнув собі номерка, де кому поселитися. Кілька кутків із обох сіл переселили у Кіровоградську та Миколаївську області. Люди були дуже проти. Багато хто потім купив хату в Сагунівці і повернувся, – пригадує він. – Всі дворища об’їжджали уповноважені, описували, що є в кожному дворі. Усе це потім оцінили, видали кошти на будівництво. Самому не віриться, що за три роки збудували нове село на рівному місці. Так само забудовувалося все від Черкас до Світловодська, а пізніше – і Канівське водосховище споруджували. Люди вдень ходили на роботу, а вечорами – пішки за 3–5 кілометрів на будівництво. Держава осторонь не стояла: підвозили шифер, камінь, ліс везли аж із Сибіру. Працювали і приїжджі бригади. Людські ж хати будувались так: спочатку робили фундамент, а потім розламували свої хати, а будматеріали перевозили до нових. Жили в цей час де прийдеться, тож побудуватись треба було буквально за літо. Працювали толоками – і старі, й малі. Мазали в день одночасно по 30–50 хат. Тоді селяни і випивати навчились – все завершувалось колективними застіллями.

Нові помешкання отримали навіть покійники – спеціальна бригада викопувала і переносила на нове місце могили.

Незабаром рідне село Івана Жученка перетворилось на руїни, навіть дерева зрізали для будівництва. Залишались в ньому лише школа та старі люди. Школа працювала, поки "нагорі" будували нову. А старі, не маючи змоги самі будуватись, ждали, поки їх заберуть рідні або дасть житло держава. А ще на покинуті обійстя з нових домівок уперто повертались коти.

Вода прийшла навесні 1960 року. Усим селом ходили дивитись, як під нею зникали рідні місця. Здалеку виднілись Кучугури – ліси, які були на узвишші. Вода до них так і не дісталась, і вони й досі викликають у старшого покоління щемливе відчуття втрати.

Ломовате постраждало через Леніна

Довго сперечалися, яке з двох сіл має залишитись на карті, а яке зникне. Ломовате було старішим – в 1648 році його прообраз – поселення Ломоватий Борик – вже було позначено на карті Левассера де Боплана, а в 1791 році від польського короля воно отримало власний герб і грамоту про Магдебурзьке право. А в ХІХ столітті в селі мешкали до трьох тисяч осіб, мало воно школу й церкву, пристань.

Сагунівка хоч і виникла пізніше, але до ХХ століття налічувала не менше 3 тисяч селян, а в 1911 році тут планували будувати нову церкву на 1500 молільників замість старої, макет якої зберігається нині в музеї.

Суперечку про назву села розв’язав Ленін. Точніше, його ім’я у назві колгоспу села Ломовате. В 1959 році злились два села і їхні колгоспи – "Комунар" у Сагунівці і "Заповіт Леніна" у Ломоватому. Колгосп з іменем Ілліча зникнути в ті часи не міг. Тож село втратило старовинне ім’я, зате зберегло в назві колгоспу ім’я "вічно живого" більшовицького вождя.

У 1980-х роках, коли в Сагунівці, відповідно до нових віянь, знов змінювали назву колгоспу, Іван Жученко наполіг, щоб господарство таки назвали Ломовате, і ось чому:

– Якось їхав з Кіровоградщини додому, задрімав, раптом чую, водій спинив машину і гукає до перехожих: "Діди, а де ми?" "Оце, – відповідають йому, – Ломовате, а трохи далі проїдете – то Леськи будуть". Я аж очі протер – невже так швидко доїхали? Озирнувся – ні, до Черкащини ще сотні кілометрів. А потім зрозумів: це наші переселенці назвали нові села як ті, де народилися! А два роки тому на Чернігівщині знайшли захоронення радянських солдат часів Великої Вітчизняної. У капсулі одного значилось: село Ломовате, Феодосій Шапошник. Рідне село солдата довго не могли знайти, і хотіли вже його ховати в братській могилі, як хтось натрапив в інтернеті на назву сагунівського сільгосппідприємства – "Ломовате". Запросили нас туди, бо ж повернутись тому солдатику нікуди, і я їздив на його перепоховання. Дорогою думав: отак і літають душі наших земляків над Дніпром, шукаючи своєї батьківщини.

– Глибокою борозною по долях 35 тисяч наших краян пройшло наповнення дніпровими водами Кременчуцького водоймища, – говорить професор Анатолій Чабан. – За даними Черкаського обласного архіву, на Чигиринщині переселено жителів сіл Рацеве, Калантаєве, Кожарки, Адамівка до нового села Рацеве. До Тіньок були відселені жителі самих Тіньок та сіл Бужин, Тарасівка, Шабельники. Переселено старовинне село Боровиця, до нової Топилівки перебралися мешканці Топилівки та Мудрівки. На Чорнобаївщині жителі сіл Мойсенці та Демки вибудували село Придніпровське, до нового села Васютинці переселилися жителі сіл Старе, Налесні і самих Васютинців, переселенці сіл Самовиця, Мутихи, Більки утворили Ленінське, переселені були Краснохиженці, мешканці сіл Бузьки та Пищики утворили село Жовтневе, у нове село Москаленки переселилися мешканці Котлового та Москаленок. Село Нова Українка було створено вихідцями із села Митьки, а Жовтневий Промінь – з сіл Дубинка та Красне. У Золотоніському районі вихідці з сіл Домантове, Коробівка, Бурдоноси поселилися у новому Домантовому, у Новодмитрівці живуть переселенці з сіл Хрести, Желізки, Липівське.

У Черкаському районі були переселені, крім Сагунівки й Ломоватого, жителі Худяків і Талдиків – у нові Худяки, а також село Леськи. Загалом же з карти України після спорудження Кременчуцького водосховища зникли 20 сіл, що розташовані були на території нинішньої Черкащини.

Теги: