«Я є загадкою для всіх», – колись так сам про себе написав Микола Гоголь. І справді, навіть через століття він залишається однією з найбільш магнетичних і загадкових постатей світової культури. Суперечки про природу гоголівського таланту тривали ще за життя письменника, й уже тоді вони не відзначалися одностайністю. Одні критики могли захоплюватися творчістю Гоголя, але з дистанцією ставилися до нього як до особистості. Інші – визнавали петербурзькі повісті та водночас не могли сприйняти його українських оповідань, всієї цієї миргородсько-сорочинсько-диканьської епопеї, що живе й донині.

(У)мовне питання

Дискусійним питанням залишається культурна приналежність Миколи Гоголя – уродженця полтавської землі, вихованця Ніжинської гімназії на Чернігівщині й відомого петербурзького літератора. Довкола цього аспекту зламано вже чимало списів і, вочевидь, ще не один спис буде зламано, що, зрештою, й не дивно. «Як і кожен великий письменник, Гоголь порушує значно більше питань, ніж відповідей, – зауважує публіцист Микола Рябчук. – Для українців проблема Гоголя – це, крім усього, ще й проблема ототожнення себе з певною культурно-історичною традицією, нагадування про нелегкий і неоднозначний і, зрештою, не завершений досі процес емансипації української ідентичності від російської (а точніше, від «загальноруської», «східнослов’янської»), виклик одному з можливих способів бути українцем, що його ось уже півтора століття ідеологи українського руху намагаються утвердити як єдино можливий і правильний».

Росіяни вважають письменника своїм Ніколаєм Васільєвічем, українці – своїм Миколою Васильовичем, але обидва народи мають до нього деякі претензії. Так, Гоголь писав російською мовою, але водночас зберігав у своєму письмі типово українську фольклорно-міфологічну картину світу. Це, однак, не «реабілітує» його в очах української аудиторії, котра звертає увагу саме на мовний аспект. На думку вітчизняних консерваторів і традиціоналістів, український автор повинен писати українською мовою, а не так, як це робив Микола Гоголь: писав російською з використанням українізмів («вареники», «хлопцы», «черевички»), чим завдавав великої шкоди українській мові, котру стали вважати діалектом російської.

Тут, до речі, простежується цікавий нюанс. Інший наш славетний митець Тарас Шевченко, теж писав малу прозу і щоденник російською мовою та більшу частину життя провів поза межами Батьківщини (в Петербурзі чи на Кос-Аралі), однак він уважається українським письменником і має, сказати б, «українську прописку». Як, до речі, ще один полтавський петербуржець Євген Гребінка, автор романтичних українських повістей і всесвітньовідомого романсу «Очи черные». Чомусь щодо них особливих питань немає: і Шевченко, і Гребінка занесені в підручники з української літератури, тоді як Гоголь фігурує на сторінках підручників з літератури російської.

Після фантастичного успіху «Енеїди» Івана Котляревського, яка породила в Петербурзі моду на все українське, в різний спосіб, але в одному напрямку діяли Микола Гоголь і Тарас Шевченко, котрі навернули до українства тисячі людей. Зокрема сучасний полтавський художник Михайло Онацько, прочитавши в дитинстві «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», був переконаний, що цей твір списаний з життя його рідного села, в якому жили Оксана, коваль Вакула, Солоха, чорти і відьми. Саме під упливом творчості геніального літератора, він захопився малярством.

«Перечитавши Гоголя у зрілому віці, я зрозумів, що то справді поезія нашого українського села, наших традицій і нашої історії, – каже пан Михайло. – Для мене все це дуже близьке, тому що я виріс у селі, колядував, щедрував, носив вечерю, ходив до церкви, брав участь у весіллях, на яких гуляло все село. І всі ці сільські дійства я потім переніс на полотно. Коли малюю картини за творами Гоголя, згадую своїх односельців: вусатих, чубатих, розумних дідів, які вміють видумувати пригоди. Мені це легко робиться, бо ллється, як пісня».

Творець національного міфу

Відомий приклад з історії – випадок з Сергієм Єфремовим, який у дитинстві прочитав із захопленням «Тараса Бульбу». Повість написана, звісно, російською мовою, проте вона настільки просякнута українським духом, що майбутній академік не звернув уваги на формальну поверхню тексту і саме тоді зробив свідомий вибір на користь українства: «Скоро я навчився грамоти, трапилося мені, малому хлопцеві, прочитати «Вечера на хуторе близ Диканьки» та «Миргород». Не переказуватиму своїх тодішніх вражень, скажу тільки, що після книжки Гоголя вперше я почув себе сином рідної землі, що з «Тараса Бульби» запала мені в душу перша іскра національної свідомості, до якої потім інші автори додавали вже тільки нового жару»

Таким чином, як зазначає культуролог Вадим Скуратівський, українці отримали російськомовне дзеркало своєї власної історії – від героїки доби бароко до упослідженого буття ХІХ століття. Краса і сила образів, утілених у «Тарасі Бульбі», вплинули не лише на українського читача, в ментальності якого збережені козацькі архетипи, а й на справді велику російську літературу.

За словами літературознавця Володимира Казаріна, саме «Тарас Бульба» дав поштовх до появи у російській літературі героїчного начала, котрого раніше у чітких і завершених формах не було. Розповідають, що образ легендарного козака Бульби, Микола Гоголь вивів із свого прапрадіда Остапа Гоголя, який служив у війську Богдана Хмельницького. Історичні джерела, листування та спогади сучасників доводять, що Гоголь абсолютно органічно належав до української культури, а не захопився українством у Петербурзі, як дехто вважає.

«Щоб припинити цю дискусію і підкреслити українську місію Гоголя, починаючи з дитинства, я подаю п’єсу батька Гоголя, звісна річ, українською мовою. Авторитетні джерела свідчать про те, що Микола Гоголь ставив вистави батька і сам грав у них. Такий підхід знімає всі застереження щодо атмосфери його виховання, – зазначає автор наукового дослідження «Український романтик Микола Гоголь» Микола Томенко. – Для нас надзвичайно важливо подивитися на змістовні параметри того, що Гоголь писав, а не дебатувати щодо формального боку. На моє глибоке переконання, у першій половині ХІХ століття Микола Гоголь у Петербурзі сформував російською мовою найбільш емоційний, романтичний, красивий національний міф про українців».

Микола Гоголь ніколи демонстративно не підкреслював, але й не приховував своєї національності, на відміну від багатьох земляків-українців, які, приїхавши до Петербурга з вірнопідданським завзяттям намагалися по-швидше асимілюватися з великоросами. До речі, закордоном митець, зупиняючись у готелях, писав своє прізвище за українською транскрипцією Hohol (Гоголь), а не за російською – Gogol (Ґоґоль). Доволі промовистими є приклади поведінки письменника, який відвідуючи різноманітні світські заходи, неохоче спілкувався з присутніми, вдавав, що перебуває в задумі, або раптово йшов кудись. Тобто Гоголь був людиною, м’яко кажучи, не надто відкритою до спілкування (і це попри те, що він дружив з поетами Олександром Пушкіним і Василем Жуковським).

Але поведінка замкнутого Миколи Гоголя разюче змінювалася, коли йому траплявся співрозмовник з України. З ним письменник міг проговорити весь вечір, сиплячи дотепами й анекдотами «не для друку». Гоголь не соромився бути собою, бути українцем, співати українські пісні й товаришувати з петербурзькими українцям, хоч і здогадувався, що це не додає йому авторитету в очах імперської аристократії, яка спостерігала за дивацтвами «хохлів» з глузливою посмішкою або зневагою. І вже тому письменник був для росіян «не зовсім своїм». До слова, амбівалентність постаті Миколи Гоголя у цікавий мистецький спосіб відображена на ювілейній монеті, яку 2009 року випустив Національний банк України. На ній митець зображений у традиційній накидці, під якою одягнута вишиванка.

«Наше надзавдання полягало у тому, щоб показати своє бачення письменника, відштовхнутися від формального образу, щоб іще була якась ідея, думка. Під накидкою Гоголя знаходиться щира українська душа, яка виражена у вишиванці», – говорить художник Володимир Таран, який працював над створенням монети.

Однак не слід забувати, наскільки вагомим був внесок Миколи Гоголя в російську літературу, який повернув її до глибоких духовних цінностей, здійснивши, таким чином, світоглядний і культурний переворот. Спочатку не всі зрозуміли Гоголя, хоча потім його ідеї підхопили видатні майстри слова – Лев Толстой, Федір Достоєвський і особливо Михайло Булгаков, творчість якого неможливо розгадати без знання гоголівського контексту. Культуролог Вадим Скуратівський вважає, що Гоголь створив новий варіант російської літератури, який дивовижним чином поєднав жорсткий реалізм і елементи того, що пізніше назвуть сюрреалізмом і авангардом.

Крім того, Гоголь після «Ревізора» створив новий формат російської драматургії. Окрема історія – вплив письменника на латиноамериканську літературу магічного реалізму ХХ століття, чільні представники якої, зокрема, й славетний Габріель Гарсіа Маркес, абсолютно чітко вказують на гоголівські витоки. Україна, безумовно, має пишатися тим, що дала світові такого геніального митця, як Микола Гоголь, звісно, не забуваючи при цьому, який внесок зробив цей талановитий автор у конструювання імперської самосвідомості росіян і колоніального мислення українців.

Теги: