Преподобний Амвросій Оптинський давав такі поради своїй духовній дочці. Вона його запитала, з чого починати спасіння душі. Перша порада: перестань усіх повчати. Друга: побач свої гріхи і кайся. Це шлях православного ставлення до людини, до світу. А всі спроби переробити одне одного є породженням нашої невоцерковленості, нашого нехристиянського ставлення до світу, одне до одного…
 

— Чи може людина людину виховати і тим більше перевиховати?

— ...Якщо говорити про стосунки між дорослими людьми, то, починаючи перероблювати, судити інших людей, ми йдемо не православним шляхом, бо православний шлях — це шлях бачення своїх гріхів, а не чужих... 
...Якщо я людина православна, я маю розуміти, що немає випадкових людей у моєму житті, і кожна людина, яку Бог до мене посилає, — це людина, потрібна мені. Нехай навіть вона дратівлива, гнівлива, зла, але моя реакція на неї показує, що я мало чим від неї відрізняюся... Тому святі отці й заповідали молитися за своїх ворогів, які допомагають нам бачити нашу власну внутрішню нечистоту. У святителя Тихона Задонського був такий звичай: хто його ображав, він тому на знак подяки 15 копійок давав — за те, що всередині себе помічав гріховні рухи, гріховні реакції, і дуже дякував, що Господь за допомогою цієї людини допомагав йому каятися. Таким чином ми, можливо, одне одного і перероблюємо.
Часто ми плутаємо, вважаючи, що виховувати — це впливати. А виховувати — це живити і душу, і тіло, і дух. Дух живить душу, душа перетворює плоть... Більшість людей, які живуть у миру, вважає, що дитина народжується здоровою, нормальною істотою. З погляду ж Православ’я людина народжується з ушкодженою природою, з печаткою первородного гріха. І, перш ніж виховувати, розвивати, слід її спершу зцілити і виправити. Якщо цього не відбувається, то ми розвиваємо спотворену людську природу. Правильне розуміння людини виходить з того, що у неї повинна бути виправлена людська природа, а це відбувається в Таїнстві Хрещення, <...> коли саме духовне начало знаходить першість у житті. Голов­не, ми маємо пам’ятати, що все хороше в людині — від Бога, тому виховати — привести дитину до Бога — і є основний обов’язок батьків.
— Яка мета християнського виховання?

— Мета християнського виховання — привести дитину до Христа, зробити з неї християнина, щоб вона, коли прийде до розуму, сама себе сповідувала як християнина, розуміючи, що таке життя — правильне, повноцінне. В основі життя повинен бути дух; дух живить душу, а душа преображає плоть. Якщо плотське починає пригнічувати духовне і душевне, то виявляється спотвореність людської природи. При цьому радість справжнього буття не набувається. Душа сумує, місця собі не знаходить, як сказано у Святому Письмі: «Що за користь матиме людина, якщо придбає ввесь світ, себе ж саму згубить?» (Лк. 9: 25)... Це болісне життя, що не приносить радості, а доводить до зневіри й до трагічних наслідків, що ми спостерігаємо в існуванні багатьох людей, навіть благополучних, на перший погляд, — і освічених, і матеріально забезпечених, — які сумують, відчуваючи духовну неспроможність і неповноцінність. Людина повинна реалізуватися саме як істота духовна, яка має образ і подобу Бога в собі. Тому метою християнського виховання також є набуття повноти духов­ного життя, радості духовного буття, бо, коли у людини душа радіє, їй мало що потрібно в цьому світі, а коли душа сумує, нічого їй радості у цьому світі не може принести.
Християнське виховання полягає в тому, щоб навчити людину догоджати Богові, своїм життям радувати Бога, так само як дитина намагається радувати своїх батьків.
— Чим відрізняється світська сім’я від християнської?

— Християни розуміють, що людина народжується з ушкодженою природою і в ній потрібно сіяти насіння нового життя. Церковні таїнства — ті благодатні насінини, які сіються в людині. Ними виправляється людська природа, і переважаючими стають не плоть і кров — те влаштування, яке діти отримують від батьків, а те влаштування, яке вони отримують від Христа, від вічного життя. А якщо дитина живе поза Церквою, то первинна, звичайно, плотська, генетична спадщина. Тобто наші недоліки і нахили дітей поєднуються, а нових насінин немає... Багато батьків хочуть по-своєму виховати, але, не маючи високого ідеалу, дбають лише про те, аби дитина була не гіршою за інших, щоб була освічена, добре одягалася, тобто звертають увагу на незначні речі, а головне упускають. А головне — посіяти духовне насіння, привчити дитину до того, щоб вона мала радість саме від духовного життя. Тобто треба намагатися привести дитину до Бога. Потрібно розуміти, що без Церкви це зробити неможливо. Тому головна турбота батьків — воцерковити дитину, щоб вона з дитинства полюбила Церкву, залишилася в ній, і щоб Церква благословляла її, зберігала і наставляла в подальшому житті.

— Чи має бути різниця у вихованні хлопчиків і дівчаток?

— Звичайно, мають бути відмінності. Хлопчик повинен рости чоловіком, людиною відповідальною, яка вміє щось робити, а жінка повинна рости смиренною, турботливою. Статеве виховання — це знання і виконання своїх чоловічих і жіночих обов’язків. І навчати цього треба з народження.
— Кажуть, що найважливіше, коли ростиш дитину, — це правильно її виховати. Але коли ж займатися вихованням, якщо цілий день — на роботі, увечері — купа домашніх справ, і втома валить з ніг?

— Виховання — це ще й уміння організувати життя дитини. Треба, щоб у неї були хатні обов’язки. Слід зробити так, щоб вона теж була зайнята увесь день: усі трудяться — і дитина повинна трудитися. Біда в тому, що батьки йдуть на цілий день — і дитина залишена, не має своєї справи. Вона починає поневірятися, маятися і потрапляє в усілякі спокуси. І, звичайно ж, найбільш захисний засіб — благочестиве життя батьків. Вони мають увесь час виховувати себе, розуміти, що існує духовний зв’язок, а отже, повинні боятися через власний гріх зашкодити своєму чаду. І якщо вбережуть себе від гріха, то й дитину вбережуть від спокус. Тож слід піклуватися про зайнятість дитини і про збереження власної чистоти.

Теги: