Історик Кирило ГАЛУШКО — постійний автор нашого друкованого видання та історичного інтернет-порталу «Україна Incognita». Нижче пропонуємо скорочене інтерв’ю пана Кирила інформаційному агентству УНІАН про українсько-російську дружбу й ворожнечу та про те, чому українці в Росії перестають бути українцями. У ньому, зокрема, Галушко окреслив проблеми (історію часів Київської Русі), які ми порушували в книжці «Сила м’якого знака, або Повернення Руської правди» із серії «Бібліотека газети «День». Нагадаємо, історик є одним із авторів цього видання.

Відомий історик, автор книжки «Український націоналізм: лікнеп для росіян», поспілкувався з УНІАН про українсько-російську дружбу і ворожнечу. І про те, чому українці в Росії перестають бути українцями і чому двом країнам ніколи не написати спільного підручника з історії.

— Кирило, Ви в своїй книзі з історії громите концепцію Київської Русі і як єдиного центру великої держави і як колиски трьох братських народів. Ви вважаєте, що для України є принциповим довести, що Київська Русь — це наша ексклюзивна спадщина? Це для України важливо з власної колиски викинути двох інших немовлят?


— Я не бачу особливої необхідності громити вже розгромлене. Наприклад, концепцію староруської народності. Зараз вже мало хто може пояснити, що б це таке могло бути. Так, ця «народність» повсякчас згадується в російських шкільних підручниках, але причина в основному наступна: оскільки на території Москви «історія» почалася в XII столітті, а в Новгороді — в X, то спільна з нами «народність» дозволяє починати історію з київських подій

IX століття або навіть з князя Кия — V або VI століття. Це просто робить більш стародавньою історію сучасної Росії за наш рахунок. Але вочевидь, що в Середньовіччі просто не могла утворитися осіла етнічна спільність таких розмірів. Не всякі володіння однієї династії мають обов’язково вважатися ще й одним народом. Я не кажу про те, що вже тоді були «українці»: з поняттями і назвами сучасних націй не варто лізти в часи середньовічні. Просто тоді існували ті етнічні утворення, з яких потім вийшли українці. Цей процес не було запрограмовано (міг би й не один «народ» вийти), але результати процесу демонструють нам, що ми можемо спокійно називати полян або древлян або мешканців півночі «праукраїнцями», — оскільки вони очевидні наші предки. З цим фактом, думаю, ніхто не може посперечатися.

З іншого боку, безперечно, що в української і російською державностей загальне коріння в Русі — як у Франції і Німеччини в імперії Карла Великого; ще у нас загальна риса — тоді не було ні слова «Росія», ні поняття «Україна» в сенсі країни. Але ви в питанні згадали «Київська Русь» — це приклад того, що «диявол в дрібницях». «Київська Русь» звично говорити, але цю звичку у нас довго формували. Адже «Київська» — це префікс XIX століття, Миколу Карамзіна, автора російської історичної схеми — «Русь Київська» — «Русь Московська» — «Російська імперія». Ідея «переміщення Русі» з її історичного центру. Проте історично «Російська земля» завжди була тут — в Києві. Коли Хмельницький писав «Я самодержец и единовластелин русский», він же не мав на увазі Росію, правда? Тим більше що вона тоді ще так не називалася.

А щодо «двох інших немовлят», то далеко не всі немовлята прагнуть потрапити до цієї «колиски». У Білорусії, на відміну від Росії, свою історію ведуть не від Києва, а від князівства Полоцького Х століття, завойованого князем Володимиром. У підпорядкуванні Києва воно перебувало всього по суті 30 років за всю історію «Київської Русі». Київські князі там виглядають швидше як завойовники іноземців, а не «отці народу».

У берестяній грамоті не писали «представник староруської народності», та і що це — як не подібність «представника кавказької національності»... Так, писали «киянє», «смолянє», «черніговци», «русин», «Русь», але це значно вужчі значення, ніж ми уявляємо. Русь собі залишалася в Києві, але держава Рюріковичей стала величезною і логічно розпалася на півтора десятки менших держав. Повторюся: окремих держав. Це був цілком природний процес, аналогічний тому, який відбувався тоді в західній Європі. Просто ідея «колиски» породжує завдання обов’язково повернути «втрачену єдність», оскільки ймовірно, що українці і білоруси не здатні на побудову самостійного життя і приречені на возз’єднання з Росією. Адже це — «відновлення історичної справедливості». Тому різні трактування Русі завжди будуть політично актуальні сьогодні.

— Чи можна вважати Гетьманщину державою?


— «Військо Запорозьке» (Гетьманщина — пізній книжковий термін) із часів Богдана Хмельницького до Мазепи включно — цілком можна. Просто його устрій нам дещо незвичний — це була армія, що мала територіальний устрій, і те, що мали виконувати які-небудь, умовно кажучи, «міністерства», здійснювала генеральна старшина, військові органи і адміністрація. Чи було вона «незалежною» або «суверенною державою»? У сучасному сенсі цих понять — сказати складно, оскільки норми міжнародного права тоді були іншими. Статус Війська був схожим на статус сусідніх князівств — Трансільванії, Валахії та Молдавії, або Кримського ханства — васала Османської Порти. Формальне Військо завжди залишалося васалом однієї із сусідніх великих держав, але часто міняло союзників і заступників і залишалося самовладним на своїй території. Навіть після поразки Мазепи воно ще зберігало своєрідність внутрішнього устрою, але вже без шансу на «суверенізацію».

— Хто з гетьманів вам здається більш зрілим?


— У якому сенсі? В ролі будівничого державності? Чи у «просвітницькому правлінні»? Тут у мене знову ж таки немає особливого вибору — Хмельницький і Мазепа. Але треба враховувати, що всі гетьмани діяли в певних умовах і не могли «стрибнути вище голови». Хмельницький створив державність, але не встиг довести її «стабілізацію» до кінця. Потім була Руїна, після якої відновив країну Мазепа, —в усіх сенсах справжній «європеєць» і освічений правитель. Його доля, як ми знаємо, — трагічна. А після Мазепи гетьманський статус (не дивлячись на будь-яку «зрілість») був уже лише прелюдією кінця.

— Читала у вас про реформи Петра. І думала: українці такі освічені й такі європейські, так тяжіють до західної цивілізаційної моделі, але ж Москва легко купувала наші кращі уми і наших гетьманів. Україна добровільно, не безкоштовно, а, інколи із задоволенням допомагала будувати Російську імперію. І тому ми все одно пов’язані з Москвою не лише ненависним газовим контрактом. Хіба не так?


— Звичайно, українці дуже багато зробили для побудови Російської імперії, — починаючи від її назви, запропонованої киянином Феофаном Прокоповичем. Українці-малороси дали ім’я сусідній державі, служили її міністрами, чиновниками, офіцерами, професорами, єпископами та місіонерами, завойовували Кавказ, Середню Азію, Сибір, не без задоволення впокорювали бунтівливу Польщу. Але із середини 19 сторіччя їм (або ж їх освіченій частині) довелося визначатися — або вважати себе спільністю, народом, який чимось заслуговує окремої долі, або остаточно розчинитися в «російському морі». Йдеться про те, що як окрема особа будь-який малорос міг зробити в імперії необмежену кар’єру, а ось українці як спільність не мали права на повноцінний розвиток своєї культури, мови, освіти. Вони вважалися лише «плем’ям» російського народу, а претензії на «особливий розвиток» вважалися державним злочином, підриванням «єдності російського народу». Тому вибір завжди був схожий — індивідуальна кар’єра з відмовою від свого коріння або ж санкції за свій місцевий патріотизм. Цей вибір повторився і в радянську епоху. Підсумки цих періодів кожен розуміє по-своєму, але мені як історичний підсумок показове те, що українців у Росії залишається все менше, — вони просто «зникають» і стають росіянами. Кількість українців у світі скорочується не через «демографію», а в результаті відмови від своєї ідентичності. З такими тенденціями в якийсь момент люди залишаться, а народ зникне. Я, звичайно, перебільшую, але в кожному жарті — лише частка жарту.

Теги: