У недалекому майбутньому шістнадцять українських автентичних дерев'яних церков українсько-польського прикордоння увійдуть до світової спадщини ЮНЕСКО - так вирішили експерти з обох країн. На українській території претендентами на опіку міжнародної організації стали чотири церкви Львівщини та по дві Закарпаття та Івано-Франківщини. Цим пам'яткам пощастило. Чого не скажеш про решту - 2,5 тисячі. Адже загроза знищення дерев'яних сакральних споруд в Україні як ніколи реальна.


Йдеться не про спричинену часом руйнацію бойківських, лемківських, гуцульських, галицьких, буковинських церков. Навпаки, часто-густо матеріал, з якого зведено ці споруди, і досі разюче міцний. Нищать дерев'яні шедеври, аналогів яких нема у світі, ті, хто мався б як зіницю ока їх берегти, - самі парафіяни. Храми, що стають їм непотрібні, вони просто ... палять.

За статистикою МНС протягом 1991 - 2006 на Львівщині тільки дві церкви згоріли через стихійне лихо - під час бурі вдарила блискавка. Причина решти пожеж - необережна поведінка з вогнем, коротке замикання в електромережі, порушення правил техніки безпеки тощо. Є випадки зовсім незрозумілі, наприклад, "занесення джерела запалювання ззовні", що дуже схоже на підпал.

Іноді люди власними силами намагаються призупинити процес руйнації церкви: десь оббили стіни пластиком, там покрили дах бляхою, підмалювали свіжою фарбою інтер'єр. Насправді такі перебудови не тільки цілковито спотворюють дерев'яні шедеври, а власне, також знищують їх. Адже цінність будь-якого витвору мистецтва - в його автентичності. Саме за умови збереження первісного вигляду церков ЮНЕСКО готова взяти їх під свою охорону.

Церква святого Юра в Дрогобичі ХV - ХVІІ ст., що є зразком неповторної бойківської архітектури, - у вісімці обраних. "Справжня поема в дереві, витесана сокирою, немов велетенський скульптурний твір" - так колись писав про неї відомий мистецтвознавець Н. Логинов. П'ятиверха, на відміну від більшості бойківських храмів, що мають три верхи, зведена без єдиного цвяха, вона вражає довершеністю, ідеально вписується в ландшафт. З другого боку, дрогобицький храм є певним наочним віддзеркаленням проблем, що існують сьогодні навколо збереження таких пам'яток. Найпершу видно, як тільки перетнеш вхідну браму:

- Ось бачите це гонтя? - звертає увагу на церковний дах Зиновій Тимофійович Бервецький, директор музею "Дрогобиччина". - Йому нема й 20 років, а яке вже покручене та потрухле. Постаралися сучасні горе-майстри. Натомість зроблені за правилами, виварені в олії дерев'яні дощечки гарантовано слугують 50 років. Тому для реставрації церков треба шукати порядних людей, які б думали про справу, а не про гроші.

Таких, скажімо, як відомий художник-реставратор, викладач Львівської академії мистецтв Левко Скоп, який нині відновлює унікальні ікони та настінний розпис церкви св. Юра.

- Нас трохи принижують, коли кажуть, що дерев'яні церкви - витвір народного майстра, таким чином зводячи його майстерність до примітивізму, - каже він. - Нібито той майстер свого ремесла навчився від своєї дружини. Галицькі майстри переймали досвід у європейських - тоді в Європу можна було поїхати без проблем. Та й у Галичині в давні часи було багато голландських різьб'ярів-протестантів, які, тікаючи від релігійних переслідувань, повідкривали тут свої школи. Просто людей збиває з пантелику матеріал, з якого зроблено церкву. Якби то був камінь, то захоплено б порівнювали ті храми з собором Святого Петра в Римі.

Не вельми поважне було та й досі залишається ставлення до ікон - потемнілі образи недалекі малярі на замовлення священика могли запросто підмалювати свіжою фарбою. Тепер Левко Андрійович має те все знімати, щоб дістатися первісного шару.

- На щастя, в давні часи в Україні, на відміну від Росії, не було прийнято перемальовувати ікони - боялися порушити їхню ауру, тож молилися їм по 300-500 років, - розповідає реставратор. - Взагалі кожна наша ікона - то єдине ціле, де гармонійно поєднується сюжет і кольори. Видно, що над нею працював один майстер, адже галицькі художники навіть учнів не допускали до роботи над святими образами. А наш стінопис є унікальним не лише для української культури, а й світової. Прикро, що він псується від вологи, перепадів температур. А майстерність художника, який його виконав, мене просто вражає: такі ці малюнки прозорі, ніби зроблені на одному диханні.

Можна сказати, що восьми українським церквам, які увійдуть до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, доля посміхнулася. А що ж робити з рештою? Науковці переконані: їх треба передавати музеям. Попри хронічний брак коштів ті здатні хоча б організувати належну їх охорону і, якщо не провести реставраційні роботи, то бодай законсервувати споруди в теперішньому стані.

УК